Кожна людина у тій чи іншій мірі знає біблійну історію створення світу та історію вигнання Адама та Єви з раю. Та, окрім офіційного біблійного трактування, в юдейському релігійному світі виявляється існує й інша думка. Книга «Зогар» – одна із найбільш загадкових та значимих пам’яток кабалістичної літератури – подію вигнання з раю зображує дещо інакше. Древній автор пише, що не Бог вигнав лю- дину з раю, а людина вигнала з нього Бога. З того часу й по сьогодні людство знаходиться в раю, але, позбавлена Божої присутності, земля втратила всю свою райську цінність.
Можемо по-різному відноситися до цих слів, але щось воно в тому таки є. Якщо не в буквальному, то в переносному значенні людина все ж таки прогнала Бога. Замахнулась на Нього в момент, коли злегковажила Його заповіддю, закричала тоді, коли сприйняла не як свого Небесного Батька, не як щирого приятеля, а як жорсткого та твердого правителя: «Знав я, пане, що ти чоловік жорстокий…». Життя – театр…, життя – це гра. У грі під назвою «життя», у грі з Богом виграє той, для кого Господь не є жорстоким правителем, а добрим батьком. Хто бачить Його не як тирана, а як щирого приятеля, який встає серед ночі, щоб поділитися зі своїм товаришем куснем хліба. Як того, хто дарує кожному із нас свій талант, частинку самого себе, щоб ми використали його для власного блага. Хто ж трактує Творця як третій слуга, той програє. На жаль, серед нас таких чи- мало, можливо й більшість.
Страх перед Богом закладають у нас від самого дитинства. «Того не роби, будь чемний, Боженька все видить, Боженька махає пальчиком». Так, дійсно, на сторінках Старого Завіту про твердість Бога записано чимало. І коли Господь через Мойсея подав заповіді Декалогу, то в основному, як читаємо, там записано майже самі заборони: не шукай інших богів, не кради, не вбивай, не пожадай…. Яхве контролює свій вибраний народ буквально на кожному кроці. Але чинив Він з ними так не з садистського бажання приносити страждання нащадкам Авраама, але по тій простій причині, що інакше врятувати їх не міг. Спробуймо вияснити ситуацію на такому порівнянні. Помирає чоловік, в якого залишається маленький син. І перед смертю він бере зі свого приятеля обіцянку піклуватися про його дитину. Друг щирий та вірний в дотриманні обітниці, щоправда життя вносить свої корективи: хлопчик підростає, нерідко його пустощі та непослух приносять чимало клопотів для чоловіка, що замінив йому батька. З роками приходять різні товариства, не надто добрі компанії і для того, щоби втримати й уберегти хлопчину, опікунові доводиться бути не тільки люблячим, а й строгим та вимогливим. Не тільки нагороджувати, але й з болем у серці карати. Та, будучи старшим і значно досвідченішим, він знає, що має застосовувати всі методи, щоби уберегти хлопця від злого кінця. Жадаючи додержати обітниці, яку Бог дав своєму приятелеві, Йому не залишалося нічого іншого як допускати терпіння і смерть, щоб спасти дітей Авраамових. Так він робив тоді, так поступає й сьогодні. Господь уподібнюється до майстра. Апостол Павло порівнює Бога з гончарем, а людину – з посудиною, виготовленою з глини. Ми скажемо, наприклад, інше: щоби виготовити стіл чи шафу, потрібно виростити дерево, зрізати його, розпиляти на дошки, висушити, а вже опісля в столярному цеху після довгих і чисельних операцій отримаємо готовий виріб. Те ж саме з людиною: над нами теж треба працювати, аж поки кожен із нас не буде тішити погляд Творця, який з любов’ю споглядає за нами на кожному етапі виробництва. Але для того, щоб воно так сталося, маємо насамперед хотіти уподібнися до тих двох перших слуг, які прийняли Божий дар і використали його з користю.
Необхідно усвідомити собі, що іншого варіанту у нас немає, як тільки повернутися до свого Творця. І єдиний шлях, що до Нього провадить – це дорога через Ісуса. Його слова: «Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Ів. 14, 6) повинні стати для кожного істиною в останній інстанції. Маємо шукати Його світла, йти за ним. А здебільшого не ми Господа шукаємо, а Він нас. Ми ж квапимося, біжимо, перестрибуємо через баюри, пролізаємо через зарослі диких кущів, мчимо так, що Бог за нами не встигає. Спішимо, падаємо, побиваємось, а потім кажемо: де Господь? Чому Він мені не допоміг, коли в мене були проблеми? Чому не оберігав, не захищав? А все просто, ми загубили Його з виду. Як той маленький хлопчик, який кричить: я вже дорослий, пустіть мене, я сам. Намагається вирватися з батьківської руки, і лише коли впаде, заб’ється, тоді й згадує про маму й тата і з криком волає до них, що вони такі погані, йдуть собі позаду в час, коли його болить і він не може встати. В певній мірі автор книги «Зогар» правий: ми проганяємо Бога. Коли не вдається Його прогнати, втікаємо самі, як Адам після гріхопадіння. «…Сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду. Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: Де ти? Той відповів: Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався» (Буття 3, 8-10). Ось так і ми – боїмось і ховаємось. Боїмось і закопуємо дар Божий в землю. І лише тоді, коли нам стає дуже важко, коли починаємо усвідомлювати всю безглуздість свого становища, лише тоді починаємо Його шукати. А того часто не можемо зрозуміти, що Господь не губить нас з виду. Він тихо спостерігає і чекає, коли ми нарешті зупинимось і покличемо, щоб Він йшов по житті разом з нами. І коли дає талант – один чи два, то не вимагає від нас нічого, що понад наші сили: єдине, чого прагне, щоб той дар ми не закопали у землю. А якщо не знаємо як поступати, якщо не знаємо як правильно використати надані нам можливості, то в такому випадку не біймося звертатися до Бога і благати Його вказати нам шлях. Як пише пророк Господній: «До Господа візвав я – до батька мого, Господа, щоб він мене не покинув за днів тієї скрути, за часів, де діють горді й де не- має допомоги. (…) І мольбу мою вислухано: ти спас мене від згуби і врятував від лихої години» (Сирах 51, 10-11).
Автор: отець Василь Ткачук, голова Комісії УГКЦ у справах родини, Коломийської Єпархії