Навіть у первісній християнській спільноті сім’я постає як «домашня Церква» (див. ККК,1655): В так-званих “родинних кодексах” апостольських послань Нового Завіту, велика родина античного світу ідентифікується з місцем найглибшої солідарності між жінками та чоловіками, батьками й дітьми, багатими та бідними (див. Eф. 5,21-6,9; Кол. 3,18-4,1; 1Tим. 2,8-15; Tит. 2,1-10; 1 Пт. 2,13-3,7; див. також Послання до Филимона). Послання до Ефесян особливим чином виділяє в подружній любові між чоловіком і жінкою «велику тайну», яка об’являє в світі любов Христа й Церкви (див. Eф. 5,31-32).
Протягом століть, особливо у період сучасності до наших днів, Церква не переставала постійно навчати і розвивати свою доктрину про сім’ю та подружжя, в якому вона бере початок. Найвищим проявом цього була душпастирській конституція Радість і надія, запропонована ІІ Ватиканським Собором, яка, говорячи про певні найнагальніші проблеми, присвячує цілий розділ поширенню гідності подружжя та родини, як це видно з опису її цінності для становлення суспільства: «родина, в якій різні покоління зустрічаються та допомагають одне одному задля досягнення найповнішого вияву людської мудрості та гармонійного поєднання прав людини з іншими вимогами суспільного життя, насправді є основою суспільства» (Радість і Надія 52). Особливою інтенсивністю сповнений заклик до христоцентричної духовності віруючих сімей: «саме подружжя, створене на образ Бога живого та наділене автентичною особистою гідністю, нехай буде поєднане однаковим спільним почуттям, однаковим способом відчувати, однаковою святістю, щоб, наслідуючи Христа, Який є основою життя, в радості й в смутку свого покликання, завдяки своїй вірній любові змогло стати свідком цієї тайни любові, яку Бог об’явив світові Своєю смертю та воскресінням» (Радість і Надія 52).
Наступники Петра і після ІІ Ватиканського Собору збагатили своїм Вченням доктрину про подружжя та сім’ю, особливо Павло VI Енциклікою Humanae vitae, яка пропонує особливе вчення щодо принципів та практики. Згодом папа Іван Павло ІІ в Апостольському Зверненні Familiaris consortio хотів наголосити на Божому задумові про дочасну істину подружньої любові та сім’ї: «Єдиним “місцем”, яке уможливлює цей дар згідно повноти його істинності, є шлюб, тобто угода подружньої любові чи свідомого і вільного вибору, завдяки якому чоловік і жінка приймають інтимну спільноту життя і любові, якої прагне сам Господь Бог (див. Радість і Надія, 48), що лише в цьому світлі об’являє своє справжнє значення. Подружня інституція не є ані неправомірним втручанням суспільства чи влади, ані зовнішнім нав’язуванням певної форми, а внутрішньою вимогою угоди подружньої любові, яка публічно стверджує себе як єдина й ексклюзивна, щоб стало можливим життя у повній вірності задуму Бога Творця. Ця вірність, далека від насильства над свободою особи, захищає її від будь-якого суб’єктивізму чи релятивізму, чинячи її учасником Мудрості, що творить» (FC 11).
Катехизм Католицької Церкви збирає воєдино всі ці дані: «Подружній союз, через який чоловік і жінка встановлюють між собою інтимну спільність життя і любові, заснував Творець і наділив його власними правами. За своєю природою він призначений для добра подружжя, а також для народжування і виховання дітей. Подружжя між хрещеними було піднесено Господом Ісусом Христом до гідності таїнства (Пор. II Ватиканський Собор, Душпаст, конст. Радість і Надія, 48, § 1; Кодекс канонічного права, кан. 1066, § 1.)» (ККК 1660).
Доктрина, викладена у Катехизмі зачіпає як богословські засади, так і моральну поведінку, про які йдеться в двох різних розділах: Таїнство Подружжя (1601-1658) і Шоста Заповідь (2331-2391). Уважне читання цих частин Катехизму гарантує належне розуміння доктрини віри, спрямованої на підтримку Церковної діяльності перед обличчям сучасних викликів. Її душпастирство віднаходить натхнення в істині подружжя, баченого як задум Бога, Який створив чоловіка і жінку, а в повноті часів об’явив через Христа повноту подружнього життя, піднесеного на рівень таїнства. Християнський шлюб, заснований на згоді, наділений власними рисами, якими є блага та завдання подружжя. У той же час, подружжя не захищене від дійсності гріха (див. Бут. 3,1-24), який може спричинити глибокі рани та образи самій гідності таїнства.
Недавня енцикліка Папи Франциска, Світло Віри (Lumen Fidei), говорить про родину в її зв’язку з вірою, яка об’являє «наскільки міцними можуть бути взаємостосунки між людьми, якщо Бог присутній поміж ними» (СВ 50). «Cім’я є тим першим середовищем, в якому віра освітлює місто людей. Передусім, я маю на увазі стійкий зв'язок чоловіка і жінки у шлюбі. Цей зв'язок постає з любові – знаку і присутності Божої любові – з визнання і прийняття краси статевих відмінностей, завдяки чому подружжя може стати одним тілом (див. Бут. 2,24) і здатне до народження нового життя, як вияв доброти Творця, Його мудрості і Його задуму любові. Опираючись на цю любов, чоловік і жінка можуть обіцяти одне одному взаємну любов, завдяки жесту, який зобов’язує на все життя, і який має так багато спільних рис з вірою. Присягнути любов на все життя можливо лише тоді, коли усвідомлюється задум, що перевищує наші плани, і який нас підтримує і робить здатними подарувати все наше майбутнє коханій людині» (СВ 52). «Віра не є притулком для несміливих людей, але розширенням життєвого простору. Віра допомагає віднайти наше велике покликання – покликання до любові, – і дає певність в тому, що цій любові ми можемо довіритись, що вартує покластися на неї, оскільки вона стоїть на фундаменті вірності Бога, Який є сильнішим від усіх наших слабостей». (СВ 53).
