Цей чоловік одним реченням виклав саму суть. Головне покликання подружжя — це не виховання дітей, кар’єра ані спільні захоплення. Отож чим воно є?
«Я почуваюся реалізованим як чоловік». Вгадайте, за яких обставин ми почули ці слова? Може, їх вимовив свіжоспечений татусь, щасливий, що «обдарував» жінку потомком? Може, гордий молодий саме переносив молоду через поріг збудованого ним дому? А може, ці слова пролунали під час романтичної подорожі до екзотичних країв, на яку він добряче заробив?
Ні. Ми почули їх… на цвинтарі. На одному з тих прекрасних похоронів, під час яких, загалом беручи, бринить сум розставання, але немає розпачу, бо ж смерть це тільки перехід до нового життя, а учасники урочистості переконані, що земне існування, яке власне закінчилося, було по вінця сповнене добра й любові.
«Я почуваюся реалізованим як чоловік»
Ці слова промовив мужчина, стоячи на цвинтарі біля труни жінки. Вони прожили разом 49 років, виховали трьох дітей, дочекалися онуків. Він працював за фахом, утримував сім’ю, вона провадила дім. От такі цілком нормальні «досягнення» подружжя із серйозним стажем, яке вистояло у згоді аж до смерті одного з них. Чи цього, однак, достатньо, аби мати почуття самореалізації як чоловіка?
«Я почуваюся реалізованим як чоловік, оскільки моїм покликанням було провадити дружину до святості, до Неба», — почули ми. Таким чином цей чоловік не тільки склав прекрасне свідчення, але заодно торкнувся суті справи, одним реченням визначивши, якою є найважливіша мета християнського подружжя.
Не народження й виховання потомства (хоча в подружжі це поза сумнівами мета номер два), не зароблення багатств, не професійна кар’єра, не подорожі, не захоплення, не праця на городі, а спільне крокування до святості.
Запросили Ісуса до свого життя
Вони саме так розуміли, що таке подружжя. Відкрили, що через благодать таїнства Христос приєднався до них «у щасті й горі», завжди готовий їх підтримувати, зміцнювати їхню людську любов: вразливу, наражену на спокуси, обтяжену схильністю до гріха. Вони запросили Його до свого дому, увійшли з Ним у діалог. Його вимоги сприйняли не як прикрий баласт, а як знаки, що вказують надійний шлях.
Від Нього вони вчилися любити, жертвувати, відмовлятися від егоїзму, прощати, розмовляти одне з одним, ділячись найінтимнішими переживаннями. Повірили, що людське життя неможливо звести до спільно проведених навіть кількох десятків навіть найбільш вдалих років, бо вони призначені для вічності. Повірили, що «наша вітчизна в небі» (пор. Флп 3, 20).
Вони переживали своє подружжя свідомо. Там не було «ну, якось буде». Вони не дозволили, аби їхня любов із року в рік сіріла, змінювалися спершу звичкою, а потім нудьгою. Вони «інвестували» в духовний розвиток. Разом молилися, свідомо переживали Євхаристію, приступали до таїнств, їздили на подружні реколекції. Певної миті відкрили, що зачерпнули вже стільки, аж можуть служити іншим подружжям. Протягом 24 років щовівторка о 21.30 виступали на Радіо Марія, ведучи передачу для подружь та батьків. Це Лешек і святої пам’яті Ельжбета Полякевичі. Лише Господь знає, скільки добра вони зробили для всіх, хто до них дослухався…
Джерело: CREDO
