Про значення спільної молитви говорив сьогодні Святіший Отець під час сотої загальної аудієнції. Його слова на площі св. Петра вислухало близько 15 тисяч вірних.
Дорогі брати і сестри, добридень!
Після роздумів над тим, як сім’я переживає час святкування і праці, сьогодні ми роздумуємо над часом молитви. Найчастіші нарікання християн стосуються саме часу: «Я повинен більше молитися… хотів би так зробити, але часто бракує мені часу». Ми невпинно чуємо ці слова. Цей жаль, безсумнівно, щирий, бо людське серце завжди шукає молитви, навіть не знаючи того; а якщо не знаходить її, то не має миру. Але щоби молитва й серце зустрілися, ми маємо пестувати в наших серцях ревну любов до Бога, чуттєву любов.
Можемо поставити собі дуже просте запитання. Чи ти вмієш увірувати в Бога з усього серця, живити надію, що Він допоможе тобі в труднощах, чи спроможний ти почутися зобов’язаним Йому подякувати? Усе як треба. Але чи хочемо ми також і трошки «доброго» для Господа? Чи коли ми про Бога думаємо, це нам зворушує, залучає наші почуття?
Подумаймо про виклад великої заповіді, яка лежить в основі всіх інших: «Любитимеш Господа, Бога твого, усім своїм серцем, усією твоєю душею, всіма силами твоїми» (Втор 6, 5; Мт 22, 37). Ця формула використовує інтенсивну мову любові стосовно Бога. Саме в цьому насамперед міститься дух молитви. А якщо так, то він охоплює весь час і ніколи його не покидає. Чи здатні ми думати про Бога як про сердечну близькість, що тримає нас при житті, і за яку немає нічого ціннішого? Сердечну ласку, від якої ніщо, навіть смерть, неспроможне нас відділити? Або ж ми думаємо про Нього тільки як про Вище Буття, Всемогутнього, який створив усе, Суддю, який контролює всі дії? Усе це вочевидь правда. Але тільки тоді, коли Бог це любов понад усі наші любові, сенс цих слів стає повним. Тоді ми почуваємося щасливими, ба навіть трохи зніяковілими, бо Він про нас думає, а над усе — любить! Хіба ж це не надзвичайне? Хіба ж це не неймовірне, що Бог сприймає нас із такою ніжною батьківською любов’ю? Це ж прекрасне, таке чудове! Він же міг би просто дати себе пізнати як Найвище Буття, видаючи заповіді й чекаючи на результати. Але Бог зробив і робить безконечно більше, ніж це. Він супроводжує нас на життєвому шляху, оберігає нас, любить.
Якщо любов до Бога не запалює вогню, то дух молитви не розігріває часу. Ісус сказав, що ми можемо навіть помножувати наші слова, «як язичники», або демонструвати наші обряди, «як це роблять фарисеї» (Мт 6, 5.7). Серце, в якому палає любов до Бога, робить так, що молитвою стають також і думки без слів або зітхання перед святим образом, або жест любові та поваги, коли ми проходимо повз храм. Це так прекрасно, коли матері навчають свої малих дітей жестів любові до Ісуса і Діви Марії. Скільки ж у цьому ніжності! Тоді серце дитини перетворюється на місце молитви. І це дар Святого Духа. Ніколи не забуваймо попросити про цей дар для кожного з нас! Як сказав Ісус, Дух Божий має свій спеціальний спосіб, аби промовити в наших серцях «Абба» — Отче, спосіб, якого ми ніколи не зуміємо знайти самотужки (пор. Гал 4, 6). То у родині ми вчимося просити про цей дар Духа і цінувати його. Якщо навчишся його так само спонтанно, як навчився говорити «мамо» і «тату», то ти навчився цього назавжди. Коли це у сім’ях є, то весь час родинного життя ослонений любов’ю Бога і там спонтанно шукають часу для молитви.
Як ми добре знаємо, сімейний час — складний і переповнений, забіганий, зайнятий, заклопотаний. Його завжди замало, він ніколи не повертається, і завжди так багато треба зробити. Той, хто має сім’ю, швидко вчиться розв’язувати рівняння, якого навіть великі математики не можуть розв’язати: як протягом 24 годин зробити роботи на вдвічі більше часу! Це так, чи не правда? Не бракує на світі матерів та батьків, які могли б за це отримати Нобелівську премію! За 24 години вони виконують те, що вимагає 48. Не знаю, як їм це вдається, але вони збираються на силах і роблять це. Як же багато праці в сім’ї!
Дух молитви віддає час Богові, покидає замороченість світом, якому завжди бракує часу, віднаходить мир речей необхідних і відкриває радість несподіваних дарів. Хороші провідники у цій галузі — дві сестри, Марта і Марія, про яких говорить Євангеліє. Вона навчилися від Бога гармонії ритмів сімейного життя: краси святкування, миру праці, духа молитви (пор. Лк 10, 38-42). Їхнім святом були відвідини Ісуса, якого вони любили. Однак певного дня Марта довідалася, що труд гостинності, хоча й важливий, це ще не все, а ось слухання Господа, як це робила Марія, було справою суттєвою, «найліпшою часткою» часу. Молитва випливає зі слухання Ісуса, з читання Євангелія — не забувайте про щоденне читання уривка з Євангелія, про близькість із Божим Словом. Чи у нашій сім’ї існує ця близькість? Чи маємо ми вдома Євангеліє? Чи ми його іноді розгортаємо, аби почитати разом? Чи роздумуємо ми над ним, молячись Розарій? Євангеліє, яке у родині читають і над яким роздумують, стає немов добрий хліб, який живий серця усіх. А вранці та увечері, чи коли ми сідаємо до столу, навчімося промовляти молитву з великою простотою: то Ісус перебуває поміж нами, як приходив до сім’ї Марти, Марії та Лазаря.
Для мене дуже важлива одна справа, яку я бачив по містах: є діти, які не навчилися знаку хреста. Батьку, мати — навчіть свою дитину молитви, як робити знак хреста! Це прекрасне завдання матерів і татусів!
У молитві сім’ї, в її важливих подіях та важких хвилинах ввіряймо себе один одному взаємно, аби кожного у родині охороняла Божа любов. Дякую.
Джерело: CREDO
