24 липня 2022 року Божого
“У старості своїй вони ще рясноплідні будуть” (Пс 92, 15)
Дорогий/а Брате/Сестро!
Наведений повище рядок Старозавітнього писання «У старості своїй вони ще рясноплідні будуть» (Пс. 92, 15) є насправді сповненою радості вісткою, своєрідним «євангелієм», що його ми з нагоди святкування Другого Світового Дня Дідусів, Бабусь та Людей Похилого віку маємо змогу проголошувати на цілий світ. Воно, однак, різко протиставиться поширеному в нашому світському сьогоденні баченню цього етапу життя людини та входить у виразний дисонанс із сповненою безнадії поставою багатьох наших однолітків, котрі заледве і «зі скрипом» «тягнуть лямку» свого обтяженого роками життя зі згаслим сподіванням на день прийдешній, не очікуючи від нього нічого доброго.
Багатьох із нас просто-таки лякає і страшить наближення старості. Ми сприймаємо її в якості якогось особливого роду недуги, будь-якого контакту із якою нам слід би радше було уникати. Відтак, ми сторонимося людей похилого віку, думаючи, як би максимально дистанціюватися від них, зарезервовуючи для них окреме гетто у вигляді евентуальних інституційних структур опіки і піклування. І все це заради того, аби лиш вони не засмучували наш зір своїм існуванням всередині нашої спільноти, будучи для нас постійним тягарем у своїх потребах. Це, власне, і є знаком пануючої сьогодні споживацької «культури відсторонення і відкинення» – світоглядної позиції, котра, прагнучи виокремити і маргінізувати з-посеред себе всіх тих, хто почувається дещо слабшим і вразливішим, дозволяє собі проектувати паралельні шляхи суспільного «нашого» і «їхнього» співіснування. Хоча, у дійсності, довге життя – як нас навчає цьому Святе Писання – є справжнім благословенням, а це значить, що люди старшого віку аж ніяк не повинні бути бачені в якості тих, від кого слід дистанціюватися. Їх радше слід сприймати як справжні вияви, автентичні знаки Божого благовоління, котре щедро дарує життя у довготі його днів. Благословенний той дім, в стінах якого знаходить свій прихисток довгожитель! І благословенна та родина, котра за життя шанує власних прародичів!
Схил віку, насправді, є складним до осмислення і сприйняття етапом життя людини. Його важко сприйняти і осмислити навіть нам, котрі вже осягнули схилу власних літ. Бо наш довгий життєвий шлях, у дійсності, не є до нього відповідним приготуванням, і ніхто не в стані послужити нам авторитетним учителем у тому, як правильно зустріти його. Поважний вік завжди приходить якось так…несподівано. Більш розвинені економічно спільноти витрачають багато ресурсів для підтримки пожилих осіб, однак вони ніяким чином не вчать їх вжитися у цей новий контекст їхнього особистого життя: вони пропонують їм різнорідні програми допомоги, однак аж ніяк не збагачують їх розумінням цінності цього в цій хвилі дотичного до них екзистенційного моменту їхнього буття. Саме тому є так важко сміливо і з відкритими очима зорити у майбутнє, намагаючись спокійно і зосереджено віднайти там певні для осягнення горизонти. З одного боку, ми ще прагнемо якось відігнати від нас нашу старість, заретушовуючи на власному обличчі розрізаючі його зморшки та вдаючи, що ми ще й досі почуваємося молодими і сповненими сил, однак, з іншої сторони, ми ніяк не можемо позбутися того нав’язливого і почасти справді об’єктивного відчуття нашого теперішнього, яке ми сприймаємо як момент «відсьогоднійшньої і навіки у прийдешньому більше неплідності».
Завершення виробничої кар’єри та усамостійнені і більше незалежні від нас діти поважно ослаблюють мотиваційну складову нашої природної жаги до активного провадження життя. Усвідомлення того, що наші життєві сили крапля за краплею таки полишають нас, а будь-яке евентуальне захворювання може запросто «підкосити» нас і позбавити нас нашої впевненості у собі. Довколишній світ – у круговороті його життєвих динамік, за якими ми тепер уже просто не поспіваємо, – як виглядає, не залишає нам жодних альтернатив та приневолює нас сприймати себе самих у якості «відпрацьованого матеріалу». Тому так легко зринають в цьому віці з наших уст у напрямку до неба слова псалма: «Не відкинь мене в часі моєї старості, не полиши мене, коли ослабне моя сила» (Пс. 71, 9).
Одначе той же самий псалом, котрий представляє нам живу присутність Господа у кожному періоді нашого життя, пропонує нам не упадати у нашій надії: враз із наближенням старості та сивим волосом на наших головах, Він знову відродить нас до життя і не дозволить, щоби зло отримало над нами перемогу. Покладаючи на Нього свою надію, ми віднайдемо в собі силу примножити нашу прославу Його святого Імені (пор. Пс. 71, 14-20) та збагнемо, що зістаритись – це не тільки ослабнути на фізичних силах власного тіла в силу невблаганного плину природного фактора часу, але також і можливість осягнення довголіття. Постарітись – це зовсім не прокляття, а справжнє благословення!
Тому мусимо вважати на себе самих та вчитися активно жити час нашого похилого віку, головно – у сфері духовності людини, плекаючи і витончуючи наше внутрішнє єство через читання і застанову над Божим Словом, в щоденній молитві, за посередництвом частого прийняття Святих Таїнств та участі в служінні Божественної Літургії. Та, враз із інтенсифікацією наших взаємин із Богом, пожвавлювати також і наші взаємини з оточуючими нас людьми: найперше, з членами наших родин, з нашими дітьми і внуками, яких слід огорнути найтеплішими почуттями нашої турботливої любові; а також і з убогими і страждаючими особами, яким ми можемо стати навіть найближчими ближніми через безпосередню їм допомогу та ревну молитву у їхньому намірі. Всі ці середники дозволять нам не чутися тільки пасивними спостерігачами дійсності життя цього світу, обмеженими до вигідного сидіння на якомусь там балконі чи «при вікні». Натомість, вони очистять наші почуття, вчиняючи їх здатними сприйняти живу присутність Господню , ми станемо, немов «оливки ті зелені в домі Божім» (пор. Пс. 52, 10), стаючи справжнім благословенням для всіх тих, хто нас оточує.
Похилий вік зовсім не є позбавленим сенсу і безкорисним періодом нашого життя, щось на подобу долі обездоленого раба ворожої галери, він є часом і можливістю зродження рясних і справді зрілих стиглістю і смаком життєвих плодів, стаючи період нового післанництва, до якого покликані ми, люди старшого покоління, із закликом звертати наші сповнені надії очі в грядущу будучність. «Те особливе чуття, що його маємо ми, старші, люди похилого віку, щодо уваги, думок та почуттів, котрі ушляхетнюють наше людське існування, має знову стати покликанням, яке повинні відчути багато людей. Воно має стати своєрідним вибором любові пожилих по відношенню до всіх, хто молодший за них». У ньому – наш внесок у справу революції чуттєвої ніжності, яка є справжнім ненасильницьким переворотом у сфері духовності людини, до якого я закликаю всіх вас, дорогі Дідусі і Бабусі та Люди похилого Віку: станьте ви основною рушійною силою цього справді революційного перевороту!
Світ сьогодні переживає час надзвичайно важкого випробування, знаками якого спочатку стали неочікуване поширення смертоносної пандемії, а пізніше – війна, котра у саме серце вражає логіку і дійсність мирного співіснування між людьми, набираючи дедалі більшого розмаху і збільшуючись до воістину вселенських масштабів. І це зовсім не випадково, що війна повернулася на європейський континент саме у тому часі, коли з його лиця природно зникає покоління, котре своїми очима бачило жахіття воєнних подій минулого століття. І ці величезні кризи становлять для нас небезпеку втрати відчуття того, що у світі існує ще багато інших «епідемій» та інших широко розповсюджених форм насилля над людською особистістю, котрі загрожують самому буттю людського суспільства та добробутові нашого спільного дому.
Перед лицем цього, відчуваємо необхідність глибинних трансформаційних перетворень, справжнього навернення, котре б демілітаризувало наші серця, дозволяючи кожному з нас добачити у брата в особі свого ближнього. І на нас, дідусях, бабусях і людях похилого віку, в цьому процесі лежить справді величезна відповідальність: ми мусимо навчити чоловіків та жінок нашого часу дивитися на ближніх тими ніжними очима і тим поглядом сприйняття і вирозуміння, якими ми дивимося на наших внуків. Ми викристалізували нашу людськість в постійній турботі за наших ближніх, тож сьогодні ми здатні навчити інших того, як слід у мирі і повазі до потреб слабшого і більш упослідженого верстати дні нашого життя. Можливо, хтось назве нас слабкими і непереконливими, однак це помилково, адже саме тихі, а не захланні і агресивні, успадкують землю (пор. Мт 5, 5).
Одним із плодів, що його ми покликані принести, є захист і збереження світу. «Всі ми дорослішали, здіймаючись на колінах наших дідусів і бабусь, в чиїх обіймах ми перебували» , – проте сьогодні прийшов час прийняти нам на наших колінах – чи то з конкретною допомогою, чи бодай лише тільки молитовно, – враз із нашими рідними, також і численних некровних і досі незнаних для нас таки наших внучат, чиї тіла тріпочуть від страху війни, втікаючи від її жаху чи страждаючи від спричинених нею бід. Даймо прихисток в наших серцях, як це робив був праведний Йосиф, дбайливий і ніжний отець, для маленьких біженців з України, Афганістану, Південного Судану…
Багато із нас виплекали в собі мудре і смиренне усвідомлення, якого так бракує теперішньому світові, того, що є радше неможливим врятуватися «в одиночку», бо щастя є хлібом, якого призначення – бути розділеним і з багатьма. Засвідчімо це тим, котрі помилково вважають, що зможуть досягти власної самореалізації та успіху в протиставленні справедливим потребам загалу. Всі, в тому числі – немічні і найбільш упосліджені, можуть принести таке свідчення: навіть наше «бути доглянутими» – більшою мірою, тими особами, котрі походять з інших країн, – є одним із способів засвідчити, що жити у мирі один з одним є не тільки можливим, але навіть необхідним.
Дорогі Дідусі і Бабусі, дорогі Люди Похилого Віку, живучи у цьому нашому світі, ми є покликаними стати промоторами і активними учасниками революції чуттєвої ніжності! Зробімо це, навчаючись використовувати все більше і все краще той дорогоцінний середник, що його ми посідаємо і який є найбільш відповідний до осягнутого нами віку – молитву. «Ставаймо потрохи і ми поетами у молитві: учімось відчувати смак знаходити у ній власні слова, долучаючи їх до тих, що їх ми навчилися з Божого Слова» . Наше сповнене віри молитовне прохання може осягти багато: воно може супроводити крик болю того, хто страждає, і може стати вирішальним чинником у якісній переміні людського серця. Ми можемо стати справжнім багатоголосим і «невтомним хором велетенського духовного храму, в якому благальна молитва і піснеспіви прослави підтримуватимуть спільноту, котра перебуває на полях праці і битви за людське життя».
Саме тому Світовий День Дідусів, Бабусь та Людей Похилого віку є прекрасною нагодою для того, щоби ще раз із радістю ствердити бажання Церкви святкувати разом із тими, кого Господь – як говорить Святе Писання – «вволю наситив днями земного життя». Святкуймо це свято життя усі разом! Запрошую і закликаю вас проголошувати святкування цього Дня у ваших парафіях і спільнотах, віднаходити і відвідувати тих людей похилого віку, котрі проживають осібно і на самоті – як у власних помешканнях, так і в гостинних для них домах. Зробімо так, щоби ніхто не прожив цього дня, будучи полишеним напризволяще і наодинці із самим собою. Очікувати когось – така постава може радикально змінити на краще весь уклад життя того, хто більше не надіється на будь-які позитивні переміни в майбутньому; і вже починаючи від першої зустрічі, може зародитися справжня нова дружба. Відвідувати людей похилого віку, котрі проживають у власному усамітненні, є справою милосердя у наші складні часи!
Просімо у Богородиці, Матері всілякої Ніжності, щоби вона навчила нас стати справжніми промоторами революції чуттєвої ніжності, щоби спільними зусиллями визволити світ із темряви самітницької одинокості та демонів війни.
Всіх вам та всіх тих, хто для вас є по-справжньому дорогим, нехай діткне моє благословення, із запевненням моїх найтепліших братніх почуттів. І ви, будьте ласкаві, не забувайте молитися за мене!
Рим, при базиліці св. Івана на Латерані, дня 2 травня 2022 року Божого, у день пам’яті свв. апп. Пилипа і Якова
