Жили колись у давні часи двоє побожних старців. Обидва вірили у правдивого Бога і навчали людей. І хоч навчали ті праведники інших та поміж собою ніяк не могли погодитися. Один з них був непримиримий і говорив так:
– Як хто чимось прогрішиться, то треба його відразу строго покарати. І чим більша буде кара, тим краще. Накладав він на людей великі покути і строго поводився з усіма.
Другий же був розсудливий і милосердний, він казав:
– Деколи покарати треба, але перш ніж карати, треба добре подумати, що з тої кари вийде. І не всяку провину треба карати. Є провини, про які і згадувати не треба. Взагалі треба бути до людей вирозумілим і милосердним.
Одного разу прийшов до суворого учителя поганин і каже:
– Я хочу навчитися правдивої віри. Навчи мене! Тільки ось як: щоб ти навчив мене усіх законів, поки я обернуся на одній нозі.
Суворий, не розібравшись, про що йдеться, розсер дився і прогнав його. Тоді поганин пішов до милосердного і каже йому:
Хочу навчитись справедливої віри. Навчи мене! Тільки ось як: щоб ти навчив мене усіх законів, поки я обернусь на одній нозі.
Милосердний подумав і сказав:
— Добре, сину! Роби людям те, чого собі бажаєш!
Поганин здивувався і питає: — І це все?
Все, — каже милосердний.
— У цих кількох словах увесь закон, а все інше тільки підтверджує цей закон.
Поганин довго думав, а тоді сказав:
– Твоя правда. І він почав вірити у правдивого Бога і робити так, як милосердний казав.
Два вчителі – ніби два завіти: Старий і Новий. Старий Завіт більш суворий, категоричний, його можемо обмежити до заповідей Декалогу: не матимеш інших богів, крім мене, не порушуватимеш день святий, шануватимеш своїх родичів, не кради, не чужолож, не вбивай, не пожадай нічого, що не твоє, та словами «око за око зуб за зуб».
Новий завіт – милосердний як другий старець: роби людям те, чого собі бажаєш; люби ближнього твого, як самого себе, молися за того, хто тебе ненавидить; благословляй того, хто тебе проклинає.
Та ради справедливості треба визнати, що Ісус не був першим із тих, хто заговорив про милосердя, про те, що до ближнього треба відноситися, як до самого себе. Приблизно за півстоліття до початку проповіді Євангелія у вченні рабі Гіллеля були ті ж самі слова: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі», але й він не був першим. Ще раніше, десь за 500 років до нього, Конфуцій писав подібне: «Чого не бажаєш собі, того і не роби іншим». А де гарантія, що й до Конфуція таке гасло не лунало по світі?
Цілком інша річ, що Ісус не просто проповідував. Він прийшов, щоби вчення про любов, про місце ближнього в житті кожної людини, а й зрештою, навіть про те, хто є нашим ближнім, продемонструвати наочно. Прийшов, щоби ту науку, яка витала в повітрі століттями чи й тисячоліттями, підтвердити своїм життям, а вірніше смертю. «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16).
Та поза тим всім ми все одно зауважуємо, що незважаючи на наполегливість, з якою зі всіх сторін звучить заклик до духовного вдосконалення, ми все ще залишаємося на тому самому місці, де стояли сучасники Ісуса Христа.
Зовсім інакша справа – із зовнішнім, матеріальним життям. Ми є свідками того, як буквально за попереднє століття, а надто за останні десятиліття людство преобразилося цілковито. Всі сили науки кинуті на те, щоб облегшити наше існування. Керуючи потужною технікою, ми за день здатні долати відстані, на які в наших предків йшли тижні, а то й місяці. Одним порухом руки людина управляє могутніми кранами, що піднімають вантажі, вага яких вимірюється десятками тонн. Збулися мрії піднятися вгору, мов птиця, чи, мов риба, опуститися в океанські глибини. Якщо раніше людина покладалася тільки на свої очі, то сьогодні завдяки надпотужним телескопам вона здатна заглянути на відстань, яка вимірюється навіть не кілометрами, а світловими роками, а через електронний мікроскоп зуміли розгледіти та сфотографувати найменшу частинку матерії – бозон. Якщо буквально якусь сотню літ тому інформацію можна було сприймати та передавати виключно через безпосереднє спілкування чи написання листів, то нині відстані в сотні, ба й тисячі кілометрів не є ніякою перешкодою, щоби поговорити тет-а-тет.
Але не тільки техніка є цариною досліджень, проводяться численні і, як твердять, успішні спроби, експерименти на ДНК, клонування тварин та людей тощо. Все це ніби дуже гарно і велично окреслює людський геній, але в дійсності радше схоже на захопливу заяву одного із офіцерів «Титаніка» в день перед відплиттям про те, що корабель наскільки надійний, що й сам Господь не здатен його потопити. Ось так і сьогодні, отримавши чергову іграшку, людина простягає свої руки за наступною, хоче ще більшого, не задумуючись над тим, що може не варто так різко ломитися у зачинені двері – за ними може бути катастрофа. Надто ревно захопившись пошуком відповідей на чергове невідоме, людство забуло про найголовніше, забуло про саму людину, забуло чи радше прагне викинути зі свого серця згадку про Бога.
Ми не хочемо пам’ятати про те, що ми не перші, що через схожі етапи свого існування людство уже проходило. Певна річ, не було такого науково-технічного прогресу, але подібна зарозумілість і відчуття власної безкарності давно не є чимось новим на цім світі. Людина уже порівнювала себе з Богом. І що з того вийшло? Перший раз вона була прогнана з раю, наступного – Господь послав на землю потоп, втретє, коли людство відчуло свою силу та міць і приступило до будівництва Вавилонської вежі, Господь помішав мови будівничим. Хтось може сприймати ці біблійні історії буквально, як вони і записані в Святому Письмі, для іншого вони не більше як алегорія чи біблійні архаїзми, але від нашого сприйняття їх суть все одно не зміниться, а щоденне життя тільки підтверджує їхню істинність.
Це правда, що науці вдалося полегшити наше матеріальне життя, але, поставивши її на місце Бога, чи стали ми жити краще? Володіючи тими багатьма речами, які й приснитися не могли нашим предкам, чи стали ми щасливіші? Чи завдяки тому, що нас намагаються переконати, що ніхто інший, а лише людина має право вирішувати як їй жити, чи відчуваємо спокій та мир у своїх серцях та впевненість в завтрашньому дні? Чи не зауважуємо, як поставлена на місце Божої волі, яка так лякає багатьох, сваволя окремих осіб перетворює світ на руїну?
Якось по радіо почув досить цікаві слова. Дослівно їх не пригадую, але звучали вони приблизно так: людство настільки довго керувалося гаслом око за око, що уже фактично осліпло. І це є правда. Поза тим всім, що велика частина земної кулі є християнською, що світ пронизаний різноманітними харитативними акціями, закликами до милосердя, словами про красу та любов, які повинні врятувати світ, а віз, як мовиться, і нині там.
Причина цієї невдачі до банальності проста. Всім цим дійствам, лозунгам та намаганням змінити світ бракує одного – любові.
Саме так, як не парадоксально воно звучить, але словам та закликам до всесвітньої любові бракує саме любові. Не егоїстичної, самозакоханої, але щирої та простої. Саме тому нам порівняно легко змусити себе дотримуватися приписів відносно посту, ми знайдемо спосіб спонукати себе більше часу приділяти молитві, нам навіть легше розлучитися із грошима, даруючи їх час від часу (нехай навіть скриплячи зубами) в якості пожертв на певні цілі, як доказ нашої жертвенної любові, але змінити своє духовне життя, навчитись прощати, вибачати за нанесену кривду – це часто є понад наші сили.
Якщо все ж таки зауважуємо недосконалість світу, учімось любити! Коли важко любити ворога, починаймо з простого – намагаймося щиро любити ближнього. А до всіх і до кожного застосовуймо слова, якими добрий старець спас поганина: «Роби людям те, чого собі бажаєш!»
Автор: отець Василь Ткачук, голова Комісії УГКЦ у справах родини, Коломийської Єпархії