Господь Бог не знудився нашими гріхами ані гріхами цього світу. Знаю, що Він постійно чекає на кожну людину, ніколи не полишає нас самими, завжди простягає руку, допомагає підводитися і вириватися з пасток зла, і що дає нам благодать прощення…
Я народилась у католицькій сім’ї, такій дещо літеплій, де інколи бувало добре, де ми з батьками і двома старшими дітьми ходили до храму. Однак буденність та інші проблеми часто нас обтяжували. Я шукала ближчих стосунків із Богом, але завжди щось ставало на заваді. Шерег щоденних обов’язків, храм далеченько від дому і страх моєї мами, щоб я поверталася додому не запізно, ускладнювали мою участь у молодіжних церковних групах. Отож залишалися тільки недільні Святі Меси, де я завжди почувалася добре, де були безпека, мир, любов і благо.
Коли ми з Єжи познайомилися 24 роки тому, голови в обох пішли обертом.
Що більше ми противилися взаємній присутності й захвату, то більше нас тягнуло одне до одного. Це було заборонене почуття, Єжи за кілька років до того уклав сакраментальний шлюб з іншою жінкою (дітей вони не мали). Однак у час нашого знайомства тривало їхнє цивільне розлучення, і ще ми мали переконання, що така любов, як наша, рідко трапляється у житті. Ми не могли від неї відмовитися. Перед своєю останньою щирою сповіддю я вже знала, що розрішення не дістану, що не зможу приступити до столу Господнього. Не доходили тоді до мене ніякі аргументи священика та сім’ї, яка намагалася відговорити мене від цих планів. Я тільки перепрошувала Господа Бога у молитві та в глибині серця за наші наміри й рішення, перепрошувала за розпач своєї мами, за страждання і біль, яких ми завдаємо іншим людям.
Я вже була у благословенному стані, коли ми розпочали спільну мандрівку життям. Потай, у серці, я дала обітницю, що зроблю все, аби не віддалитися від Господа Бога, від Церкви; що, приймаючи наслідки наших рішень, ми діятимемо на Його умовах. Я не просила багато, не чекала на швидкі зміни у Церкві, які б вирішили нашу ситуацію, не критикувала Декалогу, бо знала, що то ми самі замкнули перед собою двері до свого спасіння. Єжи несміливо, хоч і з більшою довірою ближче пізнавав Церкву, наближався до Бога й зігрівався у Його теплі. А коли Господь Бог, у своїй милості, незабаром обдарував нас двома здоровими дітками, ми дякували Йому за це чудо й жили далі, приходячи на Святі Меси. Ми старалися переказувати синам віру в християнські цінності. Хлопчики змалку пішли у міністранти.
Господь Бог ніколи не забував про нас, ставив людей і знаки на нашому шляху, які підтверджували, що Він «не покинув нас самих на себе», і що хоч ми порушуємо Його заповідь, то все одно Він перебуває неподалік. Ми часто відчували Його опіку та присутність, хоча нам щоразу сильніше надокучав євхаристійний голод.
На одних реколекціях для несакраментальних подружжів, після розмов, проведених зі священиком із духовного суду в Познані, у нас з’явилася надія. На початку 2000 року Єжи подав у нашій дієцезії прохання підтвердити недійсність свого першого шлюбу. Щоразу частіше ми з величезною довірою молилися в цьому намірі, терпеливо вичікуючи за зачиненими дверима, вірячи, що й ми також маємо від них ключа.
Уже в той час ми відчували глибоку потребу приналежності до якоїсь спільноти, молитовної групи. І хоча Католицька Церква ніколи нас не відкидала, то все ж таки не було легко мати свою участь у її житті, за нашого несакраментального статусу; може, бракувало впевненості, віри — а може, то ще просто був невідповідний час?
Про Меджугор’є ми раніше чули від нашого друга, який туди їздив, розповідав, переказував послання Матері Божої, заохочував. Завдяки його ініціативі та участі в грудні 2000 року ми створили прицерковну молитовну групу «Цариця Миру», де зустрічаємося й нині двічі на місяць, беручи взірець із вечірніх молитов і адорацій Господа Ісуса у Меджугор’ї. Це важлива й цінна для нас спільнота, яка приймає до себе вірних, що прагнуть у молитві наближатися до Всевишнього Бога. На першій зустрічі, в урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, разом із кільком іншими людьми ми прийняли з рук священика кармелітський скапулярій — знак, що виражає материнську любов Марії, на яку ми відповідаємо з повагою і гордістю. Тепер, після 14 років єдності з Матір’ю Божою Святого Скапулярію, я бачу, як сильно Вона нас опікала, як допомагала нам жити, ухвалювати рішення, і як привела нас до Христа, попри звивисті стежки життя.
Відповідаючи на запрошення Матері Божої — Цариці Миру, я вперше поїхала до Меджугор’я 2001 року, разом зі старшим сином, за два тижні перед його Першим Причастям. Прекрасна атмосфера молитви, співу, відкритості й свідчень створила в автобусі неповторний клімат. Зникли всілякі побоювання та сумніви. Уже тоді, під час подорожі, я побачила маленьке чудо: мій син, зазвичай дуже несміливий, тягнувся провадити розарієву молитву через мікрофон. Весь виїзд був прекрасним і чудовим з усіх поглядів. Молитви, адорації Господа Ісуса на Хреста і в Пресвятому Таїнстві, зустрічі з візіонерами, розмови, підйоми на гори Кріжевац і Подбрдо, а також сердечність і розмоленість тисяч людей з усього світу зробили так, що нам хотілось там залишитися, але також хотілося й заплакати гірко над своєю долею. Паломництво до Меджугор’я було дуже хорошим часом для глибокої задуми.
Потім ми побували на паломництвах до інших святих місць, у нашій країні та за кордоном, просили й часто отримували потрібні благодаті від Всевишнього Бога. Дякуючи за все це, ми відчували, що самі від себе жертвуємо так мало… У крихкості буття й минущості всього земного ми переконалися обоє з Єжи разом, коли незабаром у кожного з нас померли рідні брати (обидва у 40‑річному віці). Усвідомлюючи, що Христос помер за нас на Хресті, що Він постійно дає себе людям у вигляді Хліба, ми щоразу сильніше тужили за Ним, не маючи змоги приступити до Євхаристійного столу.
Під впливом усіх цих обставин, а також насамперед завдяки Божій благодаті, як і опіці Пресвятої Діви, після численних розмов і молитов ми дозріли до прийняття спільного рішення про біле подружжя — як брат і сестра. Надихнуло і додало віри, що такі рішення не зарезервовані тільки для людей похилого віку, свідчення білого подружжя, прочитане в журналі «Miłujcie się». Моя перша сповідь після майже 11 років перерви стала для мене величезним переживанням, була виходом із сутінок, була вихором, який вимітає з життя накопичене сміття, була перепусткою до світла, до Христа і Його пребагатої любові. Бог терпеливо чекав на нас стільки років, дозволив і падати, й поранитися, але також допомагав підводитися, дозрівати і зростати.
Легким це рішення не було. Нам тоді було 34 і 42 роки. Прагнучи далі йти життям і виховувати наших ще молодих синів, ми мусили наново скласти своє життя і сформувати наші взаємні стосунки. Видаляючи з подружнього життя статеву близькість, ми старалися зміцнити інші зв’язки, що нас єднали, — а їх не бракувало. Проте сатана так легко не здавався, підсовував спокуси, збуджував чуття й уяву, виказував нам наші слабкості й висміював нас. Ми, однак, завдяки Богу і Пресвятій Діві, невпинно тривали у своєму рішенні, складеному перед Богом, у присутності священика. Ми були сильніші, вже мали міцні знаряддя для боротьби, мали змогу приступати до Таїнства Сповіді та примирення, і до Євхаристії, бо «якщо Бог з нами — хто проти нас?»
Спершу ми припускали, що дотримаємо свою постанову рік, щонайбільше два — до завершення справи, поданої на розгляд до єпископського суду. Ми вважали, що це буде наша покута і жертва за позитивне для нас рішення. Однак реальність виявилася іншою. Чекання на вирок суду затягувалося, а справа майже не зрушила з місця. Поки там що, приходили спокуси звернутися до спеціалізованої юридичної фірми, яка професійно зайнялася би провадженням справи, або «підштовхувати» її через вплив третіх осіб. Однак ми від початку знали, що для нас не це важливе. Ми повністю поклалися на Боже Провидіння, маючи внутрішнє переконання, що тільки розв’язання у такому дусі матиме сенс.
Через довгі сім років очікування пролунав вирок… не на нашу користь. Безпорадність, гіркота і в певному сенсі почуття несправедливості блукали в голові та серці з моменту проголошення вироку. Зароджувався бунт, з яким ми боролися молитвою. Розгляд справи у суді другої інстанції не змінив рішення.
Після тимчасового розчарування ми смиренно прийняли рішення суду. І, ухваливши наше спільне згідне рішення, залишилися при своїй постанові тривати у чистоті зв’язку. Ми не могли вчергове відвернутися від терпеливого і милосердного Бога. Ми вже навчилися плекати нашу взаємну нетілесну любов — через щоденні усмішки, повагу, розуміння, добре слово, спільну молитву і взаємну підтримку. Господь Бог навчив нас дивитися не тільки одне на одного, але й разом у спільному напрямку. Це величезна благодать, якою ми були обдаровані, бо ми знаємо, що самі на такому шляху ради би не дали. З гордістю ми дивимося на наших дорослих, але все ще молодих синів, вірячи, що цінності, які ми їм переказали, і свідчення нашого життя принесуть добрі плоди в їхньому дорослому житті.
У нашому буденному житті, як і в кожної іншої пари, часом з’являються проблеми чи відмінності поглядів. Однак завдяки благодаті Всевишнього, щоденній молитві на любові, яка нас єднає, ми спроможні виявляти одне одному багато розуміння, терпеливості й доброї волі. Ми достатньо відкриті й радісні люди. Маємо чимале коло знайомих, однак друзів добираємо обережно. Не афішуємо своєї ситуації, але й не приховуємо її. Наші відповіді на запитання, які нам інколи ставлять, сприймаючи нашу ситуацію як неймовірну, інколи викликають зацікавленість або жалість; але, на моє переконання, дають людям добру тему для роздумів.
Малгожата, 46 років.
У період до укладення другого, несакраментального зв’язку моя віра спала. До храму я ходив вряди-годи, найчастіше з нагоди великих свят. І хоч не мав жодних перешкод,та не відчував внутрішньої потреби сповідатися й приступати до Святого Причастя. Я вважав, що для спасіння достатньо постаратися просто бути доброю і чесною людиною.
Допіру в нашому несакраментальному зв’язку Малгося показала мені, які важливі для людини Господь Бог і близькість із Ним. У мені зростало прагнення наблизитися до Бога, подружитися з Ним, а наша ситуація на це не дозволяла. Ми зустріли на своєму шляху людей, які сказали, що існує спосіб вирішення нашої проблеми. Спільно ухвалили це нелегке для нас рішення жити у білому подружжі, як брат із сестрою. Це збіглося з моєю першою поїздкою до Меджугор’я, де після 15‑річної перерви я приступив до сповіді й Причастя. Це було прекрасне відчуття очищення, що збулося в такому прекрасному місці.
По-людськи може здаватися, що тривання у такому рішенні дуже важке. Вже понад 12 років Господь Бог щодня дає нам сили для цього, а також прекрасну взаємну любов, будовану на стосунках, що позбавлені тілесного прагнення.
Єжи, 54 роки, CREDO
