Хорватський науковець професор д-р Іван Поляковіч звернув увагу на те, що ґендеризм (ідеологія статі) — близький родич учення катарської секти, яка була поширена в ХІ столітті. Так професор Поляковіч, здається, першим розглянув ґендеризм — буцімто прогресивну ідеологію ХХІ століття, яка обіцяє рівність і щастя в подоланні тіла й біологічних законів, як пізнє продовження деструктивної ідеології, яка загрожувала в середніх віках знищити цивілізацію.
Катари були дуалістами, матерію вважали злом, і відповідно до цього, народження дітей — нового матеріального життя — також вважали злом. Вони, на відміну від Католицької Церкви, не вважали контрацепцію, евтаназію і самогубство гріхом. Вважали більшим гріхом статевий акт, відкритий до народження дитини, як акт, який не призводить до зачаття. Вважали більшим злом статевий акт між чоловіком і жінкою, аніж гомосексуальний статевий акт. Окрім усього іншого, катарське навчання було формою гностицизму.
Ґендеризм — продовження моторошної середньовічної катарської єресі, але не тільки це. Це нове гомосексуальне репресивне пуританство, катарське пуританство — просто замінене на гомосексуальне, один формалізм замінено іншим. Ґендеризм — водночас і новий суспільний конформізм, і нова репресивна мораль під покровительством держави зі згоди всіх політичних сил; це — нове тоталітарне однодумство.
Приклад колись католицької Ірландії просто жахає.
Понад 700 тисяч ірландців залишилося без своїх політичних представників, навіть більше, зараз вони — стигматизовані реакціонери. Новітні пуританці, сп’янілі від своєї перемоги, дивляться на них як на «ганебну частину ірландського народу». Саме вони нині становлять справжню меншину, а гомосексуалісти — статистична меншина, зате світоглядна більшість.
Зараз, коли впала пилюка, збита ірландським референдумом, можна зробити підсумок того, що сталося. Одним із наших «співрозмовників» мав би бути французький філософ, бойовий атеїст і ненависник усякої релігії Міхаель Онфрай, а іншим — колумністка видання «The Irisch Timesa» Бреда О’Браєн.
Нове/старе пуританство
Міхаель Онфрай, критикуючи гендерну ідеологію, яка становить фундамент вимоги гомосексуалістів надати їхнім парам статус шлюбу й сім’ї, називає її «новим пуританством» і «тріумфом християнства», і то з боку тих, хто, хоч як це парадоксально, бореться проти релігійного пуризму. Онфрай каже: ґендерна ідеологія і рух ЛГБТ «показують суспільно деструктивні претензії, які парадоксальним способом здійснюють християнський проект — тіло без статевих органів, проект зачаття відділений від статевого акту».
У цій своїй заяві, теологічно хибній, Онфрай упевнено вказує, що відкидання сексуальності й релятивізація статі (біологічні дані) та величання ґендеру (культурно-антропологічні дані, вибір) становить еквівалент «ангельської» антропології, яка проникала в християнство від самих його початків під впливом гнози; антропології, яка своє пуританство будувала, як і ЛГБТ-неопуританці, на тому ж фундаменті: на зневажанні й відкиданні біологічних і тілесних даних та фактів, прагнучи створити асексуальну людину, вільну від біологічного детермінізму.
Для старих пуританців, гностиків і сьогоднішніх ЛГБТ-ідеологів, тіло — це тюрма, яку потрібно зруйнувати, перш за все через відкидання і релятивізацію сексуальності/статевості та возвеличуванням «вищого виміру» — духа чи душі в старих пуританців і культури в новітніх ЛГБТ-пуританців, для яких біологічність — тільки матеріал, що його культура має піднести на вищий рівень.
У своїй книзі «Гріх і страх» французький історик і антрополог Жан Делюмю пояснює стародавній пуританізм, але і сучасний ЛГБТ-пуританізм, утратою відчуття реальності, яке завершується у царині сексуальності, в асексуальному ідеалі на зразок ангелів: «Відкидання людської об’єктивної реальності й автентичної іманентності мало своїм наслідком, що частина теологів і моралістів відкидала специфічно людський стиль існування, а це доводило до того, що Роберт Бултот, у навмисно суперечливий спосіб, назвав “ангельською антропологією”».
Тому не дивує, що і старі гностики, й новітні ЛГБТ-пуританці мають спільну точку: відкидання біології, відкидання реальності, яку вони прагнуть перевершити у вищій сфері духа чи культури. Тому Онфрай твердить, що новий пуританізм гомосексуалістів, що випливає з гендерної ідеології, — небезпечний конструкт, який прагне «нової людини, без статі, прагне світу, який би заселяли ангели, світу, в якому возвеличується самоконструкція, яка заперечує статеві відмінності, і як результат маємо гомосексуальність, бісексуальність, транссексуальність й усі інші форми сексуальності, які можна обирати й змінювати, як самі того забажаємо». Чоловік і жінка — це, згідно з такими поглядами, тільки наші фікції, культурно-антропологічні конструкції, в біологічному й тілесному нема нічого нормативного, вони тільки матеріал для формування.
Християнство відкинуло асексуальне бачення людини й «ангельську» мораль, які проникли в нього під впливом гностицизму з його наголошеним відкиданням біологічних реалій. На противагу цьому, ґендеризм — це витягування з нафталіну мракобісних гностичних принципів, які відкидають природнє і біологічне на рахунок культурно-антропологічних конструктів.
Тому Онфрай не має рації, коли твердить, що «ґендерна ідеологія і ЛГБТ-рух показують суспільно деструктивні претензії, які парадоксальним способом здійснюють християнський проект: тіло без статевих органів, проект зачаття відділений від статевого акту». Оскільки асексуальна «ангельська сексуальність» — це хворий гностичний, а не християнський проект. Це проект гностицизму, який зі своїм презирством тіла і світу на самих початках спробував проникнути в християнство, але був звідти вигнаний.
Те, що сталося в «католицькій» Ірландії, як і вся гендерна ідеологія, — це погане повернення у Середньовіччя у двох смислах. Перший — це те, що ЛГБТ-пуританізм провадить до тієї самої мракобісної асексуальної «ангельської» антропології, перетворюючи її на ґендерну ідеологію. Другий — це те, що зараз, фактично, відбувається повторний конфлікт між християнством і гностицизмом, у вигляді конфлікту Католицької Церкви та ЛГБТ (гностичного) руху, який зневажає біологію і природне людське тіло. Історія, отже, і в цьому разі, колись розпочавшись як трагедія, нині набула форми фарсу, форми новітнього (гомосексуального) пуританства, яке, як і старе (гностичне), має дві фундаментальні характеристики: формалізм і зловживання мораллю в неморальних цілях.
Фундаментальною характеристикою всякого пуританства є одержимість формами і відкидання суті з наміром формування свого порядку і суспільних відносин. Шлюб, сім’я, явна мораль перетворюються на пусті зовнішні форми, під якими процвітає всілякий бруд і лицемірство: позашлюбні діти, перелюби, аборти, педофілія…, але прилюдно про це не говориться, бо це неполіткоректно, не зберігає форми і порядку в суспільстві.
Мораль тут не становить реальності, згідно з якою провадиться життя, а тільки форму, з допомогою якої можна талапнути по голові кожного, хто не погоджується з такою формою «моралі».
У царині релігійності старий пуританізм проявляв себе як «літургія без віри», але головне — потрібно було строго дотримуватися традиції й звичаїв, причому релігія більше була політичним, аніж духовним феноменом.
У новітньому пуританізмі, який набув форми ЛГБТ-руху, також спостерігаємо одержимість формою та відкидання суті. Новітнім пуританцям важливо, щоби їхнє співжиття також формально дістало назву шлюбу та сім’ї, і хоча самі про себе вони твердять, що вони відмінні від інших, — бажають бути такими ж, як всі решта, причому форма їм важливіша від суті: важливіше, як воно називається, ніж те, чим воно є насправді. Вони відкидають традицію та її суспільні форми, але в той же ж час хочуть її для себе, бажаючи з тих самих форм мати користь.
У часі, коли гетеросексуалісти на Заході дедалі менше бажають вступати в шлюб, творити сім’ю, даючи першість різним новим, «гнучким» формам партнерства, новітні пуританці бажають ту саму законну форму, яку старі пуританці, перетворені в постмодерних релятивістів, дедалі частіше відкидають.
А якщо хтось усе це аргументовано заперечить, тоді на сцену виходить насильство над інакодумцями, але не так поліційною палицею, як мораллю! Розпочинаються історії про рівність, про дискримінацію, про любов і цілий спектр новітньої пуританської політичної коректності, мета яких — криміналізувати й публічно дискваліфікувати всяку інакшу думку.
Як і старі пуританці, так і новітні б’ють не так палицями, як «моральними» цінностями, які лише вороги суспільства й новітнього прогресу можуть відкидати. Знамениті «закони проти гомофобії» — це ніщо інше, як напад на свободу висловлювання і наукового дослідження, відродження табу, яких нема права оцінювати, якщо не бажаєш бути стигматизованим психіатричним тавром «гомофоб». У контексті формалізму й моралізму, як бейсбольної палиці, старий і новітній пуританізми досконало відповідають один одному, як і раніше загадана асексуальна «ангельська» антропологія, яка зневажає і відкидає біологічне і його закони та обмеження.
З ірландським референдумом в ірландському пуританському суспільстві ніщо не змінилося субстанціально — просто його старий пуританізм замінено новим ЛГБТ-пуританізмом, один формалізм замінено іншим, один суспільний конформізм — іншим, одну форму репресивного моралізаторства — іншою, і це зроблено під покровительством держави, за згодою всіх політичних партій.
Те, про що ніхто не говорить, це проблема 700 тисяч ірландців, які голосували проти нового пуританізму; те, що було страшно дивитися на перестрашених ірландських єпископів, рекетованих педофільними скандалами, які відмовилися від будь-якої кампанії, сховалися у мишачі діри, пардон, у сакристії, і то тут, то там щось сором’язливо шепнули з амвонів.
Тих 700 тисяч ірландців — тепер це люди без політичного представництва, стигматизовані як мракобіси на «помилковому полюсі історії», на яких тріумфуючі новітні пуританці дивляться тепер, як на ганебну частину ірландського народу. Зараз саме вони є реальною меншістю в Ірландії, а не гомосексуалісти, які хоч і є статистично меншістю, насправді є світоглядною більшістю. Адже їх реально підтримують усі політичні партії, усі ЗМІ, Голлівуд, найвпливовіша людина світу — Обама, всі університети, які дбають про свій імідж. А попри це гомосексуалісти і надалі ниють і стогнуть, що вони начебто незахищена і дискримінована меншість.
Бреда О’Браєн — спікер реальної меншини
Саме через такий стан речей замість висновку даємо нову колонку Бреди О’Браєн — реального спікера нової «гомофобної» меншини в Ірландії.
«Сімсот тридцять чотири тисячі триста людей голосувало проти “любові й рівності”. Але вони так само великодушні й толерантні, як і їхні співгромадяни, які голосували “за”. Вони так само люблять своїх гомосексуальних родичів. Насправді, деякі з них і самі — гомосексуальні особи.
Це не узгоджується із загальною думкою, що ті, хто голосував “проти”, – це зашкарублі, нетолерантні й параноїдальні люди. Неприємну істину становить факт, що то не був референдум про те, чи подобаються нам гомосексуальні люди, чи ні.
Люди, які голосувати “проти”, просто бачать шлюб як інституцію, в якій суспільство розпізнає статеві відмінності як глибоко, в самій людській суті, вкорінені реальності людського роду. І — найперше, але не тільки — як інституцію, в якій народжуються діти. Ці люди бажають зберегти цю істину в наших суспільних структурах і законах.
Більшість виборців, які голосували “за”, вчинили це з великодушними й гуманними намірами. Навіть більше, особливо батьки та родичі гомосексуальних осіб бажають своїм дітям і родичам відчайдушно дати зрозуміти, що вони їм важливі так само, як і їхні гетеросексуальні брати і сестри. Усі ми це можемо зрозуміти.
Не мусимо дивуватися такому результату. Кампанія тривала тижнями. Вона показувала зірок і авторитетів, які є гомосексуалістами, але кампанія, яка просуває гомо-“шлюби”, триває вже роками. І ЗМІ радісно їй у цьому допомагають.
Не маємо чого дивуватися уряду, який цей референдум представляв як битву за серце і розум. Не маємо чого дивуватися міністрам, які переконували виборця, що як проголосуємо “проти”, то нашкодимо ментальному здоров’ю гомосексуалістів.
Це той самий уряд, який знищив систему захисту ментального здоров’я в країні, почавши з відкликання зі шкіл психологічних радників, які перші звертали увагу на можливі ментальні проблеми, і закінчуючи вражаючим зменшенням кількості психіатричних служб. Лицемірство уряду просто жахає.
Не мусимо дивуватися політичній системі, що зневажає інтереси 734 300 виборців, яких ніхто не підтримав, окрім шістьох хоробрих парламентарів і одного сенатора, хто відважилися бути інакшими.
Кампанії “проти” залишилося єдине завдання, майже нездійсненне: вказати на наслідки, які викличе зміна визначення шлюбу в Конституції. І на кожному кроці прихильників “проти” принижувалося і зневажалося як людей, які поширюють страх і замилюють очі загалу.
Але факти залишаються фактами, хоч би скільки їх заперечували. Щоразу, коли двоє чоловіків прагнуть отримати дитину, їм потрібна сурогатна мати. Щоразу. Це надзвичайно наївно — думати, що як референдум поширить поняття “шлюб” на гомосексуальні пари, то це дозволить гомосексуальним парам мати дітей. Але ті, що були “за”, постійно наголошували, що референдум ніяк не пов’язаний із питанням дітей і сурогатного материнства. Так, начебто голосуванням “за” двоє чоловіків і дитина стають природною, фундаментальною спільнотою, а мати дитини виключена з неї.
Цим ми статус шлюбу, який передує всякому законному припису і перевищує його, дали “сім’ї”, яка може привести на світ дитину виключно шляхом сурогатного материнства через донацію яйцеклітин або сперми. Ми незворотно пошкодили зв’язок між шлюбом і правом дитини, щоби про неї піклувалися дві особи, кожна з яких дала їй половину своєї біологічної, суспільної та сімейної автентичності. Ірландці, фактично, проголосували за те, щоб Конституцією підтвердити, що вони відділяють дітей від половини їхньої генетичної спадщини і половини їхньої родини.
Одного дня молода ірландка йтиме в пошуках вулицями Копенгагена. Виховали її дві матері, дві лесбіянки, які дуже її люблять і є прекрасними матерями. Але вона також хотітиме відкрити для себе іншу частину самої себе, отримати відповіді на прості запитання: чи від свого батька вона отримала любов до музики, чи успадкувала від нього форму своїх рук? Усе, що вона знає про свого батька, — це датський донатор сперми. Вона поняття не має, скільки в неї напівсестер і напівбратів. У просторах інтернету вона контактує з іншими людьми донаторів сперми і знає, що деякі з них мають понад 150 напівбратів і напівсестер.
Адреса її батька — донатора сперми, з огляду на те, скільки часу минуло, застаріла. Тому вона блукає вулицями Копенгагена, вдивляючись в обличчя перехожих: може, це мій батько, може, це мій напівбрат чи напівсестра?
Це могло статися і без того, щоб бути записаним у Конституції. Але зараз ця молода дівчина мусить якось давати раду жахливому для неї факту, що 2015 року її ірландські співгромадяни своїми голосами підтвердили конституційний порядок, який позбавив її половини її автентичності. Своїми голосами вони підтвердили, що такий стан природний і фундаментальний, і записали це в Конституції.
Це аж ніяк не є приємна реальність. Хоч би як ми бажали вигнати людей, які про це говорять, — але істину не можемо стерти тільки тому, що ми цього бажаємо».
Джерело: CREDO
