Таїнство Примирення, або Таїнство Прощення, — одне з найбільших божественних благ; джерело миру й надії, рушійний фактор моральної сили та внутрішнього оновлення.
Якщо поглянути на історію цього таїнства у традиції Церкви, виявляється чітка спрямованість. Церква у розумінні та застосуванні цього таїнства завжди прагнула помножувати милосердя, зважаючи на людські слабкості та гріховність. Можна сказати, що в наш час у центрі таїнства перебуває насамперед не гріх людини, а любов Бога, який приймає. Ідеться вже не про спокутування, а про довіру. У XVIII столітті святий Альфонс Марія де Лігуорі, в часи розквіту янсенізму[1], зізнавався на схилі своїх днів: найбільша розрада його священицького служіння полягала в тому, що за все своє життя він жодного разу не дозволив каяникові відійти від сповідальні, не відпустивши гріхів та не примиривши людину з Богом.
Прийняття розкаюваного
У наші дні Таїнство Примирення передбачає обряд прийняття розкаюваного сповідником. Коротка формула повинна вселити у людину, яка сповідається, довіру, підкреслюючи достовірність прощення. Священик каже, наприклад: «Нехай благословить тебе Господь: Він прийшов прикликати грішників, а не праведників; покладайся на Нього». З самого початку священик повинен прагнути добросердя. Його слова мають бути зрозумілими для звичайної людини. Одна справа — говорити з монахом, а інша — з маленькою дитиною. Віруючий повинен відчувати, що його поважають як особистість.
Важливо також прикликання Святого Духа, адже лише Він спроможний дарувати нам здатність щиро та глибоко переживати таїнство. «Хай просвітить нас благодать Святого Духа, щоб ви покаялися у своїх гріхах та пізнали милосердя Боже», — так звучить одна з пропонованих формул. У зв’язку з цим добре було б, якби каяник також пам’ятав про необхідність молитися за свого сповідника або духовного отця. У сфері надприродного неможливо зробити нічого доброго, не прикликавши перед тим ім’я Господа і без допомоги Його благодаті. Наші брати православні прекрасно зрозуміли це, оскільки кожне їхнє богослужіння починається тропарем прикликання Святого Духа.
В обряді покаяння передбачено також читання одного з уривків Святого Письма. Потрібно визнати, що його переважно оминають. Однак наголосимо, що сповідання гріхів — це завжди відповідь на Слово Боже, яке пропонує свою любов і обіцяє милосердя.
Сповідування Божої любові й людського гріха
Необхідно згадати також, що термін «сповідь» означає насамперед визнання чудес, здійснених Богом. Саме тому святий Августин написав «Сповідь», де оспівує даровану йому милосердну благодать Бога. Звісно, якщо хтось протягом довгих років жив далеко від Бога і вперше приходить до сповіді, або коли хтось скоїв тяжкий гріх і бажає очистити сумління, — психологічно було би резонно надати людині змогу докладніше проаналізувати свою провину, щоб поступово усвідомити її. Однак у більш частих випадках краще було б, якби людина почала з подяки Богові за Його благодіяння, насамперед звертаючи увагу на ті, що їй найбільше допомогли. Розпочинаючи сповідь із подяки та прославлення, віруючий допомагає сповідникові досягти позитивної динаміки і все розставити на свої місця. Не так важливі наші провини, як дія Бога в нашому житті.
Після цього вірному пропонується ясно і стисло викласти всі свої гріхи. Священикові дано владу відпускати їх, цим він виконує своє служіння в Церкві, що ставить його у залежність від єпископа, наслідника Апостолів, яким під час Тайної Вечері Господь ввірив служіння примирення. Проте це служіння примирення відбувається і перебуває, так чи інакше, у рамках таємниці Втілення. Гріх здійснено не кимось абстрактним. Священик приймає розкаюваного таким, яким він є, «із плоті та кісток», такого, який скоїв конкретні гріхи. Священик зобов’язаний знати його гріхи, бо це виправдовує необхідність визнання.
Зустріч у сокровенному
Визнання гріхів — на психологічному рівні важке для більшості наших сучасників. Деякі вважають, що достатньо лише визнати: «Я грішник». Так само можна сказати: «У мене є ніс, два ока і два вуха». В інших випадках визнання полягає у докладному, сухому та монотонному викладі власних недоліків. Однак за такого підходу душа не звертається до «справжньої істини», щоб постати перед суддею, цілителем і — що особливо важливо — Отцем, повним ніжності та розуміння. Тому вона, врешті-решт, не отримує досвіду істинної та милосердної любові Господа, яка освітлює людське існування, яка у Святому Дусі повертає нас на шлях істинного життя. Віруючі часом, щоб не обтяжувати себе, посилаються на життєві обставини або шукають різного роду відмовки. Для відродження практики визнання та надання їй справжньої цілющої сили деякі, також і о. Ансельм Грюн, радять священикові після завершення сповіді, або коли розкаюваний ніяковіє та просить про допомогу, поставити таке питання: «Що у вашому сьогоднішньому житті змушує вас найбільше страждати? Що заважає вам жити? На якому етапі ви зараз перебуваєте у пошуках сенсу життя?» І так далі, в тому ж дусі. Це прекрасний спосіб оновити Таїнство Примирення, завдяки якому воно може стати живою реальністю, що не втрачає зв’язку з конкретним існуванням та сприяє справжньому духовному розвитку.
Повчання та відпущення гріхів
Потім сповідник вимовляє декілька підбадьорливих слів на адресу вірного. Важливо, щоб каяник усвідомив найголовніше: милосердна любов Отця — пробачає. Сповідник повинен дати людині зрозуміти, що Бог здатний лише любити, Він бажає нам щастя й завжди повертає нас на шлях істинного життя.
Після цього пенітент висловлює каяття: «Господи, я згрішив проти Тебе і своїх братів, але знайшов прощення у Тебе. Прийми моє покаяння і даруй мені сили жити у Твоїй любові».
Формула відпущення гріхів являє собою чудовий синтез усього досвіду таємниці примирення, пережитого у таїнстві. Вона має виразно тринітарний характер і включає в себе усі елементи, про які ми говоримо в цих коротких роздумах: «Бог, Отець милосердя, смертю і воскресінням Сина свого примирив світ із собою та послав Святого Духа для відпущення гріхів; за допомогою Церкви своєї нехай дарує вам прощення і мир. І я відпускаю вам гріхи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
Покаяння та подяка
Хтось сказав: «Бог прощає завжди, людина — іноді, природа — ніколи». Всеосяжна віра у милосердя і безкорисливе прощення Бога має поєднуватися зі здоровим реалізмом. Наші помилки (нехай навіть прощені) залишають слід у нашій душі. Істинно те, що впевненість у прощенні та спокій у серці значно послаблюють панування гріха над нашою психікою. Однак не усувають його повністю. Людина зцілилася, та лікування слід продовжувати.
Під час таїнства священик пропонує здійснити одну річ: це покаяння. Джерело дієвості цього обов’язкового акту становить безмірне багатство самого таїнства. Гріх — це немов пляма на одязі. Одного разу змита, вона може залишити по собі тривалий слід. Покаяння допомагає позбутися цього стану.
Ще одна річ варта уваги. Христос спокутував усі гріхи, не тільки наші, а й усього світу. В той же час Він побажав, щоб і ми брали участь у цій спокуті. Чимало містиків, осяяних молитвою Христа у Гетсиманському саду, відчули заклик втішити Господа покаянням за скоєні гріхи. Таким чином ми приймаємо логіку любові. Священик може вимовити також наведену нижче молитву, що відображатиме життя у покаянні, в яке вступає душа, що примирилася з Богом: «Страстями Господа нашого Ісуса Христа, заслугами Благословенної Діви Марії та всіх святих, усім тим, що веде вас до блага і сприяє прощенню ваших гріхів, нехай примножиться в вас благодать і нехай удостоїтеся ви життя вічного».
Спільнотне значення таїнства
Воно нагадує нам про те, що таїнство не становить індивідуальної реальності. У сповіді разом із нами беруть участь і ті, кого ми зранили своїми вчинками. Божественне милосердя перетворює наші гріхи на подяку і прощення щодо тих, кого ми змусили страждати. У разі сакраментальної сповіді сповідник накладає єпітимію. Доцільно було б переживати цю сторону таїнства у найважливіші періоди літургійного року, в рамках загальних обрядів примирення.
На завершення хочу процитувати одну з формул розрішення, передбачену обрядом: «Господь простив вас; творіть те ж саме. Ідіть у мирі Христовім». У цих словах міститься суть богослов’я прощення та примирення.
Примітка:
[1] У янсеністів відпущення гріхів часто відкладалося. Аби отримати відпущення гріхів, каяник повинен був багато разів сповідатися і проявити діями своє каяття. Арсський пастир (Ж.‑М. Віанней) або Падре Піо інколи поводилися схожим чином, однак причина була в тому, що до них приходило чимало сумнівних людей, чий стан вони розпізнавали духовно.
Джерело: CREDO
