Перше оцінкове враження від папського документу «Радість любові» (Amoris Laetitia) стосується його розмірів. Об’єм, який становить 261 сторінку, робить його найбільшим документом в історії Папського учительського уряду, що принаймні на 10% перевершує інші подібні документи. Така величина може свідчити про мудрість, але такий об’єм говорить і про марність заклику папи: щоб над цим апостольським повчанням «про любов у сім’ї» задумались у цілому, документ треба прочитати «терпеливо і уважно» розділ за розділом.
Марність зумовлена фактом, що різні Католицькі ЗМІ ще до моменту виходу повчання створили певний контекст для сприйняття «Радості любові», який для світових медіа став незаперечним, зосередивши всю увагу на питанні, чи папа схвалить одну чи іншу пропозиції кардинала Вальтера Каспера про допущення розлучених католиків і тих, які повторно уклали цивільний шлюб, до Євхаристії (відразу кажу, папа Франциск цього не підтримав). Досить поглянути на попередній перебіг широкої глобальної дискусії чи «двері були відкриті» і чи «був зроблений перший крок» на користь підтвердження позиції Каспера. Ті, які кажуть, що пропозиції Каспера не отримали підтвердження, на мою думку, матимуть більше аргументів, за умови уважного прочитання тексту повчання. Однак це не завадить іншим, включно з німецькомовними католицькими єпископами і богословами заявити про перемогу, тому що вони не готові визнати, що їхні пропозиції вже були відкинуті двома попередніми синодами Інша справа, що заклик папи дійде лише до тих, хто завдасть собі труду прочитати такий довгий текст. А таких терплячих знайдеться насправді не багато. І це ганьба, тому що повчання говорить багато важливих речей про любов, шлюб, сім’ю і сучасну культурну кризу у світі, у якому імперське автономне «Я» брутально підкоряє собі все, залишаючи не вирішеними багато людських нещасть.
Тому якщо я зосереджуся тут на деяких найяскравіших аргументах, які мене вразили, то, можливо, це послужить як міні-резюме для тих, у кого немає ні часу, ні бажання читати «Радість любові» в повному обсязі, але хто не відмовиться ознайомитися зі скороченим варіантом цього великого за об’ємом тексту.
Святе Письмо як основа тексту
На останньому Синоді єпископів з питань сім’ї у жовтні минулого року його учасники серйозно критикували приготований Секретаріатом Синоду Робочий документ за те, що він починався з другосортних соціологічних даних, а не зі Слова Божого. Папа Франциск, очевидно, чув цю критику, тому «Радість любові» починається багатими роздумами над Святим Письмом, яке, зі слів папи, «сповнене історіями про сім’ї, народження, кохання, сімейні кризи». Далі Франциск зворушливо говорить про «величні перші глави книги Буття», які «представляють в усій дійсності людську сімейну пару». Це означає, що біблійна історія про Адама і Єву — це не лише побожний міф, який не має ніякої вартості для ХХІ століття. Навпаки ця біблійна історія розповідає правду про сотворення нас чоловіком і жінкою, і про взаємодоповнюваність, яка притаманна відмінностям між статями. Саме тому ця історія не старіє і не втрачає актуальності. Більше того, папа Франциск пригадує нам, вслід за Іваном Павлом ІІ, що «подружжя, яке любить і народжує нове життя, є іконою… яка спроможна об’являти Бога Творця і Спасителя». Подружжя навіть проливає світло на найбільш незбагненне християнське таїнство Пресвятої Тройці: так «плідні стосунки подружжя стають образом, який допомагає зрозуміти і описати таїнство самого Бога… Триєдиний Бог є спільнотою любові, а сім’я є живим відображенням Тройці».
Папа Франциск продовжує говорити мовою Святого Письма про «дар дітей» і показує як у первісному християнстві сім’я вважалась «домашньою Церквою, місцем святкування Євхаристії та присутності Христа за домашнім столом». Також Святе Письмо говорить про біль і страждання, які присутні у сімейному житті поряд з іншими скорботами людського існування, як про результат зловживання владою людської волі. Біблійні розповіді про життєві змагання сімей допомагають нам зрозуміти щось дуже важливе, а саме: що «Слово Боже не є серією абстрактних ідей, але джерелом потіхи та свідомості своєї причетності до історії кожної сім’ї, яка переживає труднощі чи страждання». Якщо християни ХХІ століття навчаться дивитись на світ через об’єктив біблійної віри, то вони ясно побачать правду про любов, шлюб і сім’ю, і зрозуміють, що всупереч людській схильності чинити безлад сім’ї якраз покликані «ставати спільнотою осіб на образ єдності Отця і Сина і Святого Духа». У такій спільноті християни зможуть жити у повній довірі, що кінець їхньої земної мандрівки — це Царство, де Бог «витре кожну сльозу з їхніх очей і смерті вже більше не буде, ні смутку, ні сліз, ані болю (Од. 21:4)».
Сучасна криза шлюбу і сім’ї
Перелік культурних чинників, запропонованих папою Франциском, які підточують шлюб і сім’ю, є повний і, на мою думку, проникливий. Він включає «крайній індивідуалізм», «ритм життя» що воює проти рішень на користь постійних стосунків, і мантру про «свобідний вибір» як найвище людське добро, які призводять до «нездатності особи щедро дарувати себе іншим». Дезорієнтовані ідеї свободи, згідно з якими «кожний індивід може діяти довільно, так ніби немає правд, цінностей, принципів поведінки, так ніби все є можливе і допустиме» — усе це посилює кризу.
Папа застерігає Церкву від «позиції оборони, витрачання душпастирських зусиль на засудження занепадаючого світу, натомість в пропозиції проактивної настанови Церкви він бачить способи віднайдення справжнього щастя». Це звучить правдоподібно, зокрема про ті частини Церкви, з якими я рідко зустрічався, де на порядку денному є апокаліптична критика. А далі папа Франциск засуджує «нарцисизм», який «робить людей неспроможними поглянути поза межі себе», що є одним із головних чинників сучасної кризи шлюбу та сім’ї. Тож папа наголошує, що «сучасній культурі притаманна велика убогість», яка полягає в «самотності, що постає через відсутність Бога в особистому житті та в крихкості людських стосунків».
«Радість любові» обговорює проблеми, які постають перед шлюбом та сім’єю через економічні процеси зміни місця ведення діяльності, міграцію, торгівлю людьми, жорстоке поводження з жінками, сексуальне насильство над дітьми, крайні злидні, швидкий розвиток глобальної економіки та «ідеологію ґендеру». Однак понад цими незаперечними лихами сучасності нависає «нездатність збагнути, що лише виключний, нерозривний союз чоловіка і жінки може сповнити визначальну роль у суспільстві — бути стійким зобов’язанням, з якого народжується нове людське життя». І це невігластво веде до «юридичної деконструкції сім’ї, яка намагається запозичити моделі, які ґрунтуються виключно на автономії індивідуальної волі».
Проте не всі новини можна звести до поганих новин. Тому папа Франциск закінчує ту частину «Радості любові» молитвою: «Я дякую Богові за те, що численні сім’ї, які далекі від того щоб вважати себе досконалими, живуть у любові, сповнюють своє покликання, і продовжують рухатись вперед, навіть коли доводиться багато разів падати».
Христос і сім’я
Християнську сім’ю, пише папа, «можна вповні зрозуміти лише у світлі безмежної Отцівської любові, об’явленої у Христі, який віддав себе задля нас і продовжує жити серед нас… у серці численних історій кохання». Це означає, що християнська сім’я є, була і завжди буде контр-культурною: не аби бути іншими задля відмінності, але щоб запропонувати благородніший спосіб життя. Такий спосіб життя закорінений у первісному Божому задумі щодо людства й сягає своєї досконалості у «шлюбі та сім’ї… яку спас Христос і відновив на образ Святої Трійці як таїнства, з якого бере початок усяка справжня любов».
Саме тому Католицька Церква вірить і навчає — і завжди буде вірити і навчати — що шлюб є нерозривний, сакраментальний і впорядкований союз задля освячення членів подружжя, народження і виховання дітей. Папа Франциск хвалить блаженного папу Павла VI за енцикліку 1968 року Humanae Vitae про узгоджені з християнською мораллю методи планування сім’ї, пропагує богослов’я тіла святого папи Івана Павла ІІ з його «баченням покликання чоловіка і жінки до любові», і звертає увагу на вчення папи Бенедикта XVI, який бачив у сім’ї відповідне місце «для засвоєння досвіду спільного добра».
Тому християни завжди повинні пропонувати шлюб як щось більше і глибше, ніж «звичайна соціальна угода, порожній ритуал, або лише зовнішній знак даної обіцянки». Шлюб — це «покликання, тобто відповідь на особливе запрошення досвідчувати подружню любов як недосконалий знак любові між Христом і Церквою». Тому рішення укласти шлюб, подібно до рішення прохати про висвячення чи вступити до релігійної спільноти богопосвяченого життя «повинно бути результатом процесу розпізнавання власного покликання». Це, у свою чергу, означає, що підготовка до шлюбу повинна стати одним із найважливіших інструментів євангелізаційної праці Церкви, щоб душпастирі допомагали нареченим увійти до «таїнства шлюбу».
«Радість любові» також вшановує дар дітей і містить найбільш гучне підтвердження папою Франциском права на життя для ненароджених: «Я відчуваю нагальну необхідність стверджувати, якщо сім’я — це святилище життя, місце, де зачинають і піклуються людським життям: це буде неймовірним протиріччям, коли сім’я стане місцем, де відкидають і знищують життя. Цінність людського життя є такою великою і право на життя невинної дитини, яка розвивається у лоні своєї матері, настільки невідчужуваним, що жодне, так зване, право на володіння своїм тілом не може оправдати рішення припинити це життя, яке є ціллю у собі, і не може вважатись «власністю» іншої людської особи». Далі папа розгортає це христоцентричне розуміння любові у шлюбі в окремий розділ, у якому дає детальну (слово-за-словом) екзегезу ґімну любові св. Павла у першому посланні до Коринтян 13:4-7 як про «більш досконалий шлях». Розглянувши те, як кожна прикмета у Павла характеризує справжню любов, яка будучи «найбільшою серед них» повинна формувати подружжя, папа Франциск зауважує, що «таїнство шлюбу» є тим «єдиним спільним існуванням, яке творить Бог з двох наречених». У шлюбі чоловік і дружина завдяки подружній любові беруть участь, згідно слів Томи Аквінського, у «найвищій формі дружби», у якій пристрасть «завжди скерована до творення більш міцного та інтенсивного союзу», у якому статеві стосунки відіграють роль «міжособової мови спілкування, коли до іншої особи ставляться серйозно, з пошануванням його або її священної, непорушної гідності». Молодим особам, які налякані ідеєю постійної вірності даній обіцянці, папа пропонує наступну пораду: шлюб треба розглядати як «засіб, який забезпечує можливість вашій любові дійсно зростати і витримувати будь-які випробування».
Плідність подружжя, лихо розлучення і виховання
«Радість любові» вшановує прокреаційний характер шлюбу та сім’ї і зворушливо обговорює те, як усиновлення розширює подружню плідність. Папа, який любить згадувати у проповідях про свою бабусю, часто піднімає питання краси великої сім’ї, у якій спільно проживають представники кількох поколінь. На думку папи Франциска, «сім’я» — це мережа стосунків, у якій представники молодшого покоління і старшого, а також брати і сестри мають різні обов’язки один стосовно другого.
Крім приготування до шлюбу, «Радість любові» закликає Церкву супроводжувати молоді подружні пари впродовж перших років сімейного життя, коли вони тільки починають спільне життя і коли переживають перші кризи. Подружні кризи легко ведуть до розпаду сімей, тому папа закликає всіх усвідомити, що «кожна криза повинна чогось навчити, і нам потрібно навчитись слухати її вухами серця».
Душпастирська опіка Церкви повинна охопити також тих, кого покинув один із членів подружжя або тих, хто розлучився. Папа скеровує душпастирів до переглянутої процедури процесу з визнання недійсності першого шлюбу (так звана «ануляція шлюбу»). Однак у папському повчанні ми не знайдемо навіть жодних натяків на те, що розлучення — це незначна справа, адже розлучення завжди негативно відбивається на дітях. Навпаки папа наголошує, що «розлучення — це зло і збільшення кількості розлучень викликає велике занепокоєння. Тому найважливіше душпастирське завдання щодо сімей полягає в тому, щоб допомогти зміцнити любов між членами подружжя, загоїти рани, працювати над запобіганням поширенню цієї драми нашого часу».
«Радість любові» висловлює чітке підтвердження «статевого виховання», але виразно заявляє, що воно не є другорядною суб-дисципліною. Навпаки виховання у сфері людської статевості повинно відбуватись «у ширшому контексті виховання для любові й взаємного самодарування». Дискусії про можливі шляхи реалізації такого виховання, що мають місце зокрема в Американських державних школах, папа вважає потрібними і такими, що повинні стати предметом якнайширшого обговорення.
Душпастирський супровід у важких ситуаціях
Восьмий розділ «Радості любові», у якому йде мова про питання душпастирської опіки Церкви над членами подруж, які розпались, які пережили розлучення, які повторно уклали цивільне подружжя, безперечно стане предметом широкого обговорення. Це відбудеться не в останню чергу через минулі нападки на синодах 2014 і 2015 років з боку північно-європейських католицьких єпископів, які видається думали про радикальну зміну у вченні Церкви про нерозривність шлюбу і умови допущення до Св. Причастя, як про магічне вирішення проблеми відмирання своїх локальних Церков, де рівень відвідування регулярних відправ Святої Літургії різко знизився.
У міру розвитку цієї дискусії важливо пам’ятати, що «Радість любові» цитує Заключний звіт Синоду за 2015 рік з цього ключового питання. У документі Синоду йдеться про те, що будь-який душпастирський супровід розлучених, тих хто повторно уклали подружжя, і процес розпізнавання конкретних шляхів інтеграції цих осіб у життя католицької спільноти має відбуватись «відповідно до вчення Церкви», тобто, у цьому контексті, відповідно до вже сформованого вчення Церкви про нерозривність шлюбу і умови допущення до Св. Причастя. Також важливо брати до уваги, якщо така дискусія буде продовжуватись, що папа Франциск якраз закликає до подібного душпастирського супроводу і розпізнавання конкретних ситуацій, і фактично це вже відбувається у Католицьких парафіях і єпархіях, з якими я знайомий. Існують винятки, я певний цього, і мені відомі страхітливі історії про байдужих і бездарних священиків, і ці випадки — жахливі й ганебні. Але священики і єпископи, яких я знаю, намагаються з усіх сил бути чутливими до складних життєвих ситуацій, і намагаються знайти їх вирішення у спосіб, що відповідає водночас вимогам правди і милосердя.
Невдачі не є чимось новим у Церкві, невдачі вже від початків є частиною християнської історії. Коли Церква не змогла досить чітко донести звістку, що ми усі грішники, що ми живемо завдяки Божій благодаті, і що вкінці життя можемо покладатись лише на заступництво Христа як ублагання за нас, тоді важливо пригадати ці правди, як це регулярно робить папа Франциск. Водночас папа милосердя є також папою «Церкви, яка постійно провадить місії», як про це говориться в апостольському повчанні Evangelii Gaudium.Сьогодні найбільш життєздатні, позитивно відкриті на Добру Новину Церкви по цілому світі — це ті Церкви, які ані не відмовились від милосердя заради абстрактної правди, ані не відкинули спадщину правди (традицію), яку заповів Христос Церкві заради звуженого поняття милосердя, як більш сентиментальної, ніж божественної дійсності. Правда і милосердя завжди йдуть поруч. Папа Франциск це добре усвідомлює. Тому дискусії довкола пропозицій «Радості любові» про вирішення найскладніших життєвих ситуацій будуть належно відбуватись, якщо дискутанти пам’ятатимуть про нерозривний зв’язок правди і милосердя.
Питання на майбутнє
На самому початку цього довгого документу папа Франциск підкреслює, що його ціль полягає не у врегулюванні всіх питань, і що «потрібна постійна відкрита дискусія щодо певних доктринальних, моральних, духовних і душпастирських питань».
Серед них може бути питання про те, яким чином єдність Церкви пов’язана з пропозицією, щоб «кожна країна або регіон… шукали вирішення певних питань відповідно до своєї культури, враховуючи свої традиції та місцеві потреби». У тій пропозиції є очевидна правда, але правдаю є також заувага, яку сформульовано на Синоді 2015 року: «Що є важким гріхом у Польщі, не може бути джерелом благодаті у Німеччині». Якими, отже, є межі «інкультурації» правди і милосердя, щоб Церква залишалась Церквою, вірною Христові, де б вона не була?
Також правильним є постійне вживання терміну «ідеал» для опису повного Церковного розуміння подружжя. Це також очевидна правда. Однак виникає питання, як краще можемо описати цей «ідеал» — як «повну» правду про шлюб, до якого прагнемо у нашому житті. Частиною геніальності Івана Павла ІІ у спілкуванні з молоддю було те, що він знав, що молодь прагне підбадьорення і скерування до життя героїчних чеснот, навіть коли він знав, що ніхто постійно не живе згідно «ідеалу». Саме тому він підкреслював важливість сповіді як таїнства примирення і засобу продовження життя згідно благородних і героїчних цілей.
«Радість любові» стане нагодою для богословів проаналізувати її морально-богословське вчення та спосіб відчитання нею Церковної традиції. Усі дискусії довкола цього повчання, хочеться вірити, таки послужать для добра Церкви і для поступу її місії, що полягає в євангелізації та служінні, а також для добра цілого світу, який гостро потребує почути правду, якої навчає папа.
Однак це станеться тільки у тому випадку, якщо «Радість любові» прочитають у повному обсязі, уважно і терпляче, як цього просить автор, взявши до уваги наступні два речення з цього повчання як рамки для подальших дискусій: «Виявити розуміння в умовах надзвичайних життєвих ситуацій ніколи не означає, що слід затемнити світло повного ідеалу, або запропонувати менше, ніж те що пропонує людині Ісус. Сьогодні більш важливими, ніж душпастирська опіка у випадку життєвих невдач, є душпастирські зусилля задля зміцнення шлюбів і запобігання розпаду подруж».
Джордж Вайгель, науковий співробітник Вашингтонського Центру з питань етики і публічної політики США.
З англійської переклав Ігор Леньо
