Розлучення загрожує стати звичним обрядом посвячення в людське життя. Протягом кількох перших років після закінчення університету нас регулярно запрошують на весілля наші однокурсники та друзі. Пройде ще кілька років і ми почуємо про народження їхніх дітей. Ще десять – двадцять років і нас імовірно запрошуватимуть уже на весілля цих дітей. А потім до нас доходять чутки про те, що наші давні друзі, 
розходяться.
Кожне розлучення – це трагедія. І нехай юристи й законодавці переконливо розказують про розлучення «без винних», насправді ж на практиці є багато вини з обох сторін. Не беручи до уваги найбільш незвичайні обставини – ті рідкісні випадки, коли цивільне розлучення є належною відповіддю на правові проблеми – розлучення є публічною декларацією того, що дві особи провалили найважливіше завдання їхнього життя. Розлучення – це самогубство сім’ї. Але в цьому випадку самогубство може мати невинних жертв: дітей, якщо такі є, примушеного до розлучення подруга, якщо тільки один із подружжя бажає закінчити життя шлюбу.
Розлучення — процес сам по собі сумний, а спостерігання за тим, як розпадається подружжя, що проіснувало 20-30 років і привело на світ кількох дітей, взагалі викликає глибоку печаль. Як могло статись, що пара жила разом десятиліттями, показувалася перед усім світом як щасливі, здорові сім’ї і після цього раптом відмовитись від проекту, над яким вони разом працювали?
Таке трапляється навіть серед католиків, навіть серед активних парафіян і зразкових прихожан. Відбувається щось страшенно неправильне, пари не можуть подолати проблему, й сім’я руйнується. Зазвичай священик не знає про проблему, доки адвокати не складуть документи про розлучення.
Коли католицькі єпископи всього світу зберуться в жовтні на свій Синод, присвячений сім’ї, найважливішою темою відкритих дискусій буде пастирська турбота про католиків, що розлучились або повторно одружились. Без сумніву, це справді важливо, але важливішим є питання: що зробила Церква для того, щоб запобігти трагедії розлучення?
Бувають моменти, коли цивільне розлучення є найкращим вирішенням складних проблем. Розлучення, само по собі, не обов’язково є гріхом. Але однозначно не можна припускати, що розлучення є мудрим вибором, що сторони – невинні. Католики, які бачать сімейні стосунки, як відображення любові Христа до Його Церкви, повинні робити все можливе, аби зберегти цей зв'язок.
Коли шлюб розпадається, це означає, що хтось (найчастіше обоє) вчинив щось (імовірно «щось» в множині) дуже неправильно. Священик повинен часто нагадувати одруженим парам, що вони мають урочистий обов’язок, зумовлений їхніми обітницями, берегти й зміцнювати свої стосунки. Нездатність працювати над шлюбом, звертатися з любов’ю до свого подруга, може бути тяжким гріхом. Регулярні проповіді про шлюб, в тому числі й практичні поради, можуть вберегти пари від розриву.
" Якщо особа не була достатньо зрілою, щоб створити міцний зв'язок у свої 20, і так і не стала достатньо зрілою у свої 30 та 40, то сумнівно, що їй потрібне це визнання недійсності шлюбу в 50, адже навряд чи така особа взагалі коли-небудь стане достатньо зрілою для шлюбу
Безперечно найкраще давати поради перед одруженням, і Церква, безумовно, може проявити більшу старанність у підготовці пар до християнського шлюбу. Церковні трибунали зараз щоденно зустрічаються з тим, що молоді особи, які беруть католицький шлюб, не до кінця розуміють обов’язок, який вони отримують. Ці висновки можна тлумачити як гостру критику наших дошлюбних наук.
А можливо ці висновки є обвинуваченням самим трибуналам. Хіба можливо, щоб всі ті католики, що звертаються за визнанням недійсності шлюбу, ніколи й не були в дійсному шлюбі? Чи представники дієцезій заразились сильним нехристиянським переконанням, що звичайні люди не спроможні сповняти обов’язки тривалістю в життя? Хоча ще більш загадковим є готовність трибуналів анульовувати шлюби, що протривали протягом багатьох років і мають кількох дітей. Якщо особа не була достатньо зрілою, щоб створити міцний зв'язок у свої 20, і так і не стала достатньо зрілою у свої 30 та 40, то сумнівно, що їй потрібне це визнання недійсності шлюбу в 50, адже навряд чи така особа взагалі коли-небудь стане достатньо зрілою для шлюбу!
Чи має Церква бути вимогливою під час розпитування пар, які хочуть взяти католицький шлюб? Якщо вони показують ознаки нерозуміння того, що за собою тягне християнський шлюб, ані інтересу до чогось іншого крім дотримання формальностей, чи повинні їм порадити не вступати у шлюб? Такий строгий підхід буде ефективним лише тоді, коли всі священики його практикуватимуть. Занадто часто трапляється так, що пара, яку відговорив один сумлінний священик, знаходить собі іншого в іншій парафії, який проведе церемонію вінчання, аби лиш усі заявки й форми були правильно заповнені.
І перш ніж ми полишимо об’єкт підготовки до шлюбу, життєво важливо наголосити, що молоді наречені повинні бути ознайомлені з повним, не вибірковим вченням Церкви про цілісність подружнього життя. Любов, що відкрита для життя є найкращим страхуванням від розлучень; серед подружніх пар, що не користуються штучними контрацептивами, відсоток розлучень є статистично незначним. Католицька Церква має протиотруту від хвороби, що переслідує наше суспільство; і це не милосердно – і точно не по-пастирськи – тримати цей засіб у секреті.
Священики могли б бути більш підготовленими, щоб допомогти врятувати шлюб – втрутитись перед тим, як проблема стане нездоланною – якщо б вони більше слухали про труднощі в шлюбі під час сповіді. На жаль, багато католиків рідко або й ніколи не пізнають таїнства примирення. Заохочуючи до частої сповіді й старанно відслідковуючи ознаки сімейних чвар, священики могли б знайти нові шляхи до заохочення подружніх пар допомагати один одному.
Готовність попросити пробачення і почати все заново – ось ключі до подолання труднощів, що виникають у шлюбі. Одночасно вони, і це невипадково, є чеснотами, що живляться Таїнством Сповіді. Більше того, ті, хто не так давно отримали розгрішення від усіх своїх гріхів, більше схильні прощати образи свого чоловіка/дружини.
«Родина, що разом молиться, тримається разом», говорить старе прислів’я. Сім’я, що заснована на вірі має більше шансів витримати удари, такий собі «страховий поліс», що захистить від неминучих потрясінь у сімейному житті. Священики повинні заохочувати родини молитись разом за потреби однин одного, молитись, як сім’я за сім’ю.
У суспільстві, де половина всіх шлюбів закінчується розлученням, вічна любов подружньої пари є потужною формою євангелізації. Церква повинна зробити все можливе, аби висвітлити свідчення вірних подружніх пар – і завірити, що таких є багато. CREDO
