Канонічна форма вінчання
Вступ
Християнське подружжя є одною із семи Святих Тайн, які є найціннішим скарбом Вселенської Церкви, переданим їй самим Господом Нашим Ісусом Христом для виконання місії спасіння людських душ. Святі Тайни, як і сама Церква Христова, мають Боголюдську природу. Богослов’я розкриває нам їхню внутрішню природу і зміст. Натомість зовнішня сторона Святих Тайн, яка відображає їхню богословську сутність, відкривається в богослужбовому житті Церкви і її законодавстві. Саме гармонійне поєднання цих двох аспектів і становить ту спасительну реальність, яку Церква називає Святими Тайнами.
Таку природу має і Тайна подружжя, якою Господь освятив союз між чоловіком і жінкою. Саме християнське подружжя дає християнам змогу через союз взаємної любові між чоловіком і жінкою, освячений благословенням Божим через Святу Церкву, яка є єдиним розпорядником Святих Тайн, вдосконалюватися духовно і прямувати до святості, і одночасно передавати нетлінний скарб віри дітям в християнській сім’ї.
Предметом цієї статті буде розгляд приписів чинного церковного законодавства відносно канонічної форми вінчання, тобто юридичного способу укладення християнського подружжя.
- Обов’язок дотримання канонічної форми вінчання
Перш, ніж докладніше говорити про канонічну форму вінчання, слід коротко згадати про тих, хто зобов’язаний дотримуватися її при укладенні Святої Тайни Подружжя.
Цей обов’язок поширюється на всіх охрещених в Католицькій Церкві, прийнтих до неї, які достатньо користуються розумом і перебувають у віці, передбаченому церковним законодавством для укладення подружжя[1]. В Українській Греко-Католицькій Церкві канонічний вік для укладення подружжя регулюється приписами цивільного законодавства[2]. Згідно Сімейного Кодексу України, шлюбний вік як для чоловіків так і для жінок становить вісімнадцять років[3]. Канонічне право передбачає можливість звільнення вірних від канонічної форми вінчання, яка надається тільки з дуже поважної причини Патіархом, або Апостольським Престолом[4].
- Звичайна форма вінчання
В церковному законодавстві визначені два способи дотримання канонічної форми вінчання звичайний і надзвичайний. Звичайна форма вінчання окреслена каноном 828 Кодексу Канонів Східних Церков, в якому говориться: “§ 1. Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно із святим обрядом перед місцевим Ієрархом чи парохом або ж священиком, якому одним з цих двох було надане повноваження благословити подружжя, а також у присутності принаймні двох свідків, однак, згідно з приписами наступних канонів і з дотриманням винятків, про які мова в канн. 832 і 834, § 2.
- 2. Священним вважається цей обряд через саму участь священика, який асистує і благословить».
З тексту даного канону може чітко визначити три елементи звичайної канонічної форми вінчання:
- Компетентний священослужитель
- Принаймні два свідки
- Священний обряд
Кожен з цих елементів має своє значення при укладенні подружжя, і відсутність будь-якого з них навіть за наявності двох інших, призводить до браку канонічної форми, а тим самим до неправосильності укладеного подружжя.
Розглянемо докладніше всі три вищенаведені елементи.
- Комепетентий священослужитель
Передусім слід зазначити, що присутність компетентного священнослужителя має під собою радше богословську, аніж юридичну підставу. Вона полягає в тому, що в Східній Церві служителем Святої Тайни Подружжя є священик, а не самі наречені, як в Латинській Церкві[5]. Саме тому східне канонічне право, навідміну від законодавства Латинської Церкви, не передбачає можливості асистування диякона при укладенні подружжя. В вищенаведеному каноні перелічено троє компетентних священнослужителів, котрі мають право благословляти подружжя. Це місцевий ієрарх, місцевий парох, і священик, який отримав від когось з них повноваження на благословення подружжя.
- Місцевий Ієрарх
Місцевим ієрархом Кодекс Канонів Східних Церков називає: Римського Архієрея, Патріарха, Верховного Архієпископа, Митрополита, який керує Церквою свого права, Апостольського Адміністратора, або тих, які за їхньої відсутності тимчасово законно є їхніми наступниками в управлінні, а також Протосинкела і Синкела, разом з тим Кодекс уточнює, що Патріарх, Верховний Архієпископ і Митрополит, який керує Церквою свого права, є місцевими ієрархами тільки щодо єпархії, якою управляють[6].
Влада місцевого ієрарха є територіальною, і їй підлягають місця, особи і речі, які знаходяться на даній території.[7] Саме на підставі цієї влади місцеві ієрархи і наділені повноваженням благословляти подружжя в межах території, на якій виконують свою владу. В каноні 829 § 3 ККСЦ визначене право Патріарха благословляти подружжя повсюдно з дотриманням прписів права, у випадку коли принаймні одна зі сторін належить до очолюваної ним Церкви.
- Місцевий парох
Парох є власним пастирем для вірних визначеної парафії, який виконує свій уряд під владою єпархіяльного Єпископа[8]. Тому парох, або адміністратор парафії мають законне право благословляти подружжя, якщо принаймні одна з двох сторін є парафіянином їхньої парафії, або принаймні проживає в парафії протягом щонайменше одного місяця[9]. Натомість парафіяльні сотрудники не мають права благословляти подружжя, оскільки воно не пов’язане безпосередньо з їхнім урядом, однак можуть отримати повноваження на це від місцевого ієрарха, або пароха в межах парафії, в якій парафіялний сотрудник виконує свій уряд[10].
Місцевий Ієрарх і місцевий парох мають право делегувати повноваження благословляти подружжя іншим священикам[11].
- Свідки
Канонічне право не передбачає якихось спеціальних вимог для свідків при благословенні подружжя. Опосередкованою вимогою для свідків є достатнє користування розумом, отже особи, які позбавлені достатнього користування розумом не можуть бути свідками[12]. Для дотримання канонічної форми вінчання свідків при благословенні подружжя мусить бути принаймні двоє.
- Священний обряд
Священний обряд, як елемент канонічної форми має за мету виразити священний характер події, тобто подружжя як таїнства[13]. Звершення Святої Тайни Подружжя згідно зі священним обрядом вимагалося для правосильності Таїнства на християнському Сході вже з ІХ століття. Імператор Лев VI Філософ в 895 році юридично закріпив обов’язок літургійного укладення подружжя, як умову його правосильності у 89 новеллі[14]. Під виразом “священний обряд” очевидно, слід розуміти укладення подружжя згідно з приписами літургійних книг власної Церкви свого права, і саме тому Кодекс Канонів Східних Церков приписує дотримуватися приписів цих книг за вийнятком випадку необхідності[15]. Церковне законодавство передбачає можливість юридичного захисту канонічної форми вінчання так, що чітко забороняє повторне релігійне укладення подружжя, яке раніше було укладено в приписаній правом формі, в якому сторони повторно висловлювали б подружню згоду, або її вимагали б одночасно католицький священик і некатолицький служитель. Однак неккатолицький служитель може бути присутній під час укладення подружжя в Католицькій Церкві, а також читати молитви і благословити подругів перед одруженням, або після нього[16]. В параграфі 2 канону 828 ККСЦ зазначено, що обряд укладення подружжя набуває священного характеру через участь священика, який асистує і благословить. З цього випливає, що священний характер обряду укладення подружжя не залежть від його літургічної форми і змісту, а від присутності священика, благословення якого і робить обряд священним. Місцем укладення подружжя зазвичай має бути парафіяльний храм, але з дозволу Місцевого Ієрарха або пароха в іншому святому місці (як наприклад в монастирській церкві). Вінчання в приватних домах може бути дозволене лише Місцевим Ієрархом[17]. Після вінчання, слід зробити запис у книзі подружжів парафії, де воно відбувалося про укладення подружжя, в якому слід вказати імена подругів, священика, який благословив подружжя та свідків, а також дату і місце вінчання. Запис повинен також містити відомості про диспензу від можливих подружніх перешкод, а також надання повноваження благословити подружжя. Запис має робити місцевий парох, або його заступник[18].
Говорячи про канонічну форму вінчання, слід згадати про реформу Кодексу Канонічного Права Латинської Церкви з цього приводу. Апостолсьський Лист Святійшого Отця Франциска “De concordia inter codices”, виданий у формі Motu Proprio виданий 31 травня 2016 року, і проголошений 16 вересня того ж року[19] містить зміну до канону 1108 ККП 1983 року, а саме до цього канону додано параграф 3, який встановлює, що лише священик правосильно благословляє подружжя між двома східними католиками, та між стороною, яка належить до Латинської Церкви, та стороною приналежною до східної католицької, або некатолицької Церкви.
3.Надзвичайна канонічна форма вінчання
Канонічне право передбачає ситуацію, коли вірні з поважних причин не можуть дістатися до компетентного священика, і в такому разі дозволяє укласти подружжя в присутності самих лише свідків. Така форма укладення подружжя застосовується в двох випадках:
- Небезпека смерті
- Якщо розсудливо передбачається, що неможливість буде тривати місяць.
В таких випадках можна попросити іншого священика (навіть некатолицького), щоб поблагословив подружжя, хоча це благословення не буде мати жодного канонічного ефекту з причини некомпетентності цього священика[20]. Благословення компетентного священика є необхідною умовою для правосильності укладеного подружжя, і саме ККСЦ приписує в разі застосування надзвичайної форми вінчання подбати про одержання благословення подружжя від компетентного священика якнайшвидше[21].
Висновок
З усього сказаного можемо зробити висновок, що канонічна форма укладення подружжя є органічним елементом його правосильності перед Церквою. Ця форма є поєднанням різних елементів, кожен з яких по своєму впливає на наявність, або брак форми при укладенні подружжя. Всі ті, які силою приналежності до Католицької Церкви підлягають її законодавству, зобов’язані при укладенні подружжя дотримуватися канонічної форми, оскільки саме вона є видимим знаком таїнственної природи подружжя, укладеного між двома хрещеними особами[22]. Канонічне право створює всі необхідні для дотримання вірними приписаної правом вінчання, або можливого звільнення від цього обов’язку, яке може надати лише компетентна церковна влада.
[1] Пор. Канн. 1490, 800 ККСЦ.
[2] Канони Партикулярного Права Української Греко-Католицької Церкви, кан. 106
[3] Сімейний Кодекс України, стаття 22 частина 1
[4] Пор. кан. 835 ККСЦ
[5] R. HOŁUBOWICZ, «Kanoniczna forma zawarcia małżenstwa w świetle Kodeksu Kanonów Kościolów Wschodnich» в Ius Matrimoniale 18 (2013), c. 131
[6] Пор. Кан. 984 § 2 ККСЦ
[7] J. GARCIA MARTIN, «Ordinario e ordinario del luogo ai sensi del can. 134» в Ephemerides Iuris Canonici 1 (2012), c. 170
[8] Пор. Кан. 281 § 1 ККСЦ
[9] Пор. Кан. 831§ 1 п. 1 ККСЦ
[10] Пор. Кан. 302 § 2 ККСЦ
[11] Пор. Кан. 988 § 1 ККСЦ
[12] J. HENDRIKS, Diritto Matrimoniale, Milano, 1999, 238
[13] Пор. U. NAVARETE, «Questioni sulla forma canonica ordinaria nei codici latino e orientale» в Periodica 85 (1996), с. 493
[14] Там само, с. 490
[15] Пор. Кан. 836 ККСЦ
[16] Пор. Д. НЕДУНҐАТТ (ред.) Путівник по Східному Кодексу, Львів, 2008, с. 461
[17] Пор. Кан. 838 § 1 ККСЦ
[18] Пор. Кан. 841 § 1 ККСЦ
[19] Див. AAS 108 (2016), c. 602-606
[20] Пор. Кан. 832 § 2 ККСЦ
[21] Пор. Кан. 832 § 3 ККСЦ
[22] Пор. Кан. 776 § 2 ККСЦ
Підготував о. д-р Андрій Кулієвич
