ЗМІСТ
РОЗДІЛ І. БІОЛОГІЧНО – АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА ПОЧАТКУ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ
1.1. Коротке пояснення термінів
1.2. Людський характер ембріону з точки зору генетики та антропології
1.3. Причини та мотиви виконання аборту
1.4. Наслідки штучного переривання вагітності
1.4.1. Фізичні наслідки
1.4.2. Психічні порушення – постабортний синдром
РОЗДІЛ ІІ. "Гуманізація" суспільства Та ставлення людства до явища аборту
Розділ ІІІ. Морально – теологічна оцінка штучного переривання вагітності
3.1. Мовчання Біблії щодо практики виконання вбивства дітей у лоні матер
3.2. Оборона гідності ненародженої людської особи в світлі права та морально-теологічної доктрини Вселенської Церкви
3.3. Коротка моральна рефлексія окремих драматичних випадків пов’язаних із життям та смертю матері і плоду
Розділ І
БІОЛОГІЧНО–АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА ПОЧАТКУ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ
1.1. Коротке пояснення термінів
Перше ніж оцінювати будь-яку дію ми повинні вияснити її суть, зокрема розглянути поняття, які її визначають. У нашому ж випадку йдеться про дії, які зазіхають на життя живої істоти (пізніше ми побачимо ким є ця істота).
У історії людства окрім прямого вбивства, яке майже завжди і всюди вважалося кримінальним злочином проти людського життя, відоме ще інше, яке загально визначене терміном „аборт”. В багатьох випадках це слово замінюється дивним рядом слів: „штучне переривання вагітності”. Не зауважуючи вербальної фальсифікації, на перший погляд можна подумати про якесь тимчасове припинення стану вагітності, після якого без жодної шкоди можна його продовжити. І ці терміни у розумінні багатьох людей звучать як вираження звичайного способу усунення якогось дефекту чи хвороби жінки. Але чи так сприйметься ця „лікувальна” процедура у випадку штучного переривання роботи серця? Адже, не зважаючи на маскування, вираз „штучне” все-таки натякає нам про небезпеку, оскільки прямо вказує на свою неприродність, незгідність із нормами та законами природних дій. Інше слово „переривання” містить в собі не меншу небезпеку та двозначність: з однієї сторони в ньому криється загроза для чогось, або когось бути перерваним, розділеним, але з іншої – мала би бути можливість з’єднання, відновлення перерваного стану. Проте, коли йдеться про штучне переривання стану вагітності, то можливість відновлення даного стану є категорично виключена.
То що ж в дійсності стоїть за усіма цими словами? Звернемося за допомогою до одного із теологічних словників, який подає нам наступне визначення: „Аборт – це вимушене завершення терміну вагітності перед тим, як плід є здатний жити поза маткою”. Інше, ширше пояснення явища аборту наводить відомий мораліст К. Г. Пешке у своїй книзі „Christian ethics. Moral theology in the light of Vatican II”: „Аборт – це видалення нежиттєздатної людини з материнської утроби шляхом людського втручання, чи то вбивши її перед видаленням з матки, чи піддавши умертвленню поза нею”. Як ми бачимо, в одному і другому визначенні чітко вказується на те, що шляхом аборту людський організм позбавляється можливості розвиватися й жити взагалі, як говорять філософи, безповоротно втрачає потенційність вітальної актуалізації. Піус Штіссель, президент швейцарської організації „За збереження життя” (“Ja zum Leben”), у передмові до видання книги „Myriam… warum weinst Du?” підкреслює, що аборт – це „завжди смерть, безповоротна і непоправна”.
Зауважимо, що стараючись подати моральну оцінку явища „штучного переривання вагітності” ми обмежуємо і концентруємо свою увагу на розгляді проблематики аборту спричиненого втручанням людини, тобто не рефлектуємо питання спонтанних абортів, за які людина не може нести моральної відповідальності.
Як людський феномен, практика аборту є стара, як і записана історія самого людства. Його застосовували з різних причин та у різний спосіб: від примітивного використання фізичних інструментів до умертвлення ембріону шляхом вживання різних хімічних речовин. Найпоширеніші в наш час методи штучного переривання вагітності – метод соляного отруєння, при якому у плаценту матки вводиться концентрований розчин солі і плід помирає від нестерпно-болючих опіків дихальних та травних шляхів; метод вакуум-аспірації, який полягає у всмоктуванні частин плоду за допомогою вакуумного пристрою; хірургічний метод та фармакологічний метод виконання аборту із застосування абортивних таблеток під кодовою назвою RU 486.
Щоби більш систематичніше та дифиренційованіше підійти до оцінювання ваги моральної провини аборту, слід насамперед розглянути його види. Так відповідно до своєї мети аборти поділяються на прямі та непрямі. Прямим називається таке штучне втручання в процес вагітності, метою якого є пряме усунення зародженого життя. Термін „непрямий аборт” має місце у випадку, коли в результаті медичного втручання з ціллю безпосереднього усунення смертельної хвороби матері (наприклад, усунення ракової пухлини), як побічний ефект відбувається умертвіння плоду. Цей спосіб переривання вагітності в багатьох випадках називають терапевтичним абортом. Разом з тим поняття терапевтичного аборту далеко не завжди є „непрямим абортом”. На даний час, як підкреслює Еліо Сгречча, термін „терапевтичний” аборт часто використовують для маніпуляції, засобом якої є прямобажане усунення здорового плоду з ціллю запобігання розвитку хвороби чи смерті матері.
Інший вид аборту – т. зв. євгенічний. Даний аборт лежав у основі расистської ідеології і полягає в усуненні індивідів з дефектами фізичного та психічного розвитку. Сучасні євгенічні погляди дещо відрізняються від расистських, оскільки за мету мають недопущення неповносправних до життя, яке на їх думку буде негідним людського і принесе багато жертв сім’ї і суспільству, в якому дані індивіди проживатимуть. Відповідно до того чи даний акт переривання вагітності є дозволений діючим державним законом чи ні, аборти поділяються на легальні та нелегальні (чи кримінальні). Варто також згадати про т. зв. аборт часткового народження, який полягає в практиці вчинення аборту на завершальній стадії розвитку плоду, тобто до моменту, поки він ще не народився в природній спосіб. І таке вбивство вже цілком сформованої й здатної до існування поза лоном матері дитини є легалізоване у деяких країнах, зокрема у США.
1.2. Людський характер ембріону з точки зору генетики та антропології
Вирішення питання про те ким являється тільки що зачатий людський плід, є основоположним для розгляду нашої теми. Звучить парадоксально, але перед нами постає питання: чи людина до моменту народження є вже людиною, чи ні. Ми не можемо говорити, що вбивство ненародженого буття є гріхом вбивства людини, доки не побачимо, що це буття є повноцінною людською особою і користується усіма правами на життя. Ми беремо до уваги той факт, що не усі люди є однаково релігійні і тому спиратися лише на докази із теології є недостатньо. Незаперечними, однак, залишаються свідчення справжніх науковців про природу людського зародка, що ми й покажемо в даному підрозділі.
Над виясненням цього базового питання працювало багато як біологів, так і психологів та антропологів на протязі багатьох століть. За поглядом одних, згідно вчення Арістотеля, людський ембріон стає людиною на певному етапі психофізичного розвитку (40-80 день після зачаття); матеріалісти та прихильники еволюційної теорії, слідуючи за Ернстом Геккелем та його вченням про т. зв. ембріональний еволюційний розвиток людини, говорять, що людина стає собою на пізній стадії розвитку ембріона, пройшовши еволюційний шлях від найпростішої клітини амеби через форми риби, плазуна, ссавця і т. д. Якщо Арістотелю ми можемо вибачити такий його погляд, беручи до уваги біологічну малодослідженість у його час, то теорія еволюційного становлення людини не витримує жодної критики. Як аргумент, вищеназвана теорія використовувала співставлення візуальної схожості між ембріонами риби, плазуна, ссавця та людини на певній стадії їх розвитку. Та дослідження сучасної науки про природу ембріона – ембріонології, й знання біологів ще до Геккеля стверджують, що насправді факт існування в людського ембріона подібних до зябр риби щілин є неправдоподібним, оскільки вони цілком відмінні за своєю будовою і є структурною основою для пізнішого розвитку щелеп, язикової кістки, гортані, шийних залоз, тощо.
Відомий німецький ембріолог та антрополог минулого століття Еріх Блехшмідт присвятив майже 50 років своєї професійної діяльності вивченню питання початку особового життя людини. В результаті довгих досліджень він дійшов революційного висновку, що вищенаведений основний біогенетичний закон Геккеля є позбавлений наукового підґрунтя і являється „фундаментальною помилкою в біології”.
Окрім кількох поглядів на природу людського ембріону, які за основу беруть рації фізичного плану, пов’язаних із концепціями пре-ембріону та про-ембріону, таких як поділ зародку близнюків, початок чи кінець процесу його прикріплення до стінки матки, поява первинних структур нервової системи, висуваються і такі, що керуються раціями психологічної природи людини. На думку деяких авторів новозачате життя не посідає гідності людської особи, оскільки воно ще не володіє всіма снагами свідомості і тому те, що лише в потенції може стати людською істотою не повинно бути трактоване на рівні із буттям, яке вже є повноцінною людиною. До таких сучасних авторів належить австралійський філософ Петер Зінгер, який говорить, що особа – це хтось, хто володіє самосвідомістю, відчуттям минулого та теперішнього, має здатність вступати в відносини з іншими. У своїй книзі практичної етики він дійшов до жахливого висновку, що більшим злочином є вбивство людиноподібної мавпи, аніж вбивство людини із відхиленнями розумового розвитку, яка на його думку не є особою. Це ж стосується людських ембріонів. Дану позицію заперечує пренатальний психолог Томас Верні, висунувши твердження, що вже навіть на початку перших тижнів зародок володіє певного роду самосвідомістю, відчуваючи материнське відречення та небажання доношувати його в своєму лоні. Саме з цієї причини, стверджує він, трапляється стільки незрозумілих випадків викидів зародка.
Подібною є теорія позитивістів, а особливо, біхевіористів, які виводять критерій особовості та індивідуальності із виявлення поведінки людини. А оскільки у випадку із ембріоном ми не можемо виявити проявів, які б свідчили про його людську поведінку, то і не можемо говорити про його особовість. Єдиним проявом поведінки володіє лише мати, і тільки на цій підставі є можливим пізнання існування у ній нової істоти. З цього хибного погляду випливає, що ембріон стає особою лише в моменті сконтактування із матір’ю, тобто гуманізація ембріону залежить від здатності жінки розпізнати його присутність у своєму лоні.
Інші підпорядковують людськість ембріону наміру родичів: стає він людиною від моменту, коли батьки виявили згоду на його зачаття. В випадку небажаної вагітності чи ґвалтування даний плід не може бути визнаний за людську істоту.
На загал існує багато критеріїв, на основі яких розглядається питання початку особового, тобто людського життя. До найбільш дискутованих із них належать критерій народження, генетичний критерій, критерій сегментації та імплантації, критерій здатності до самостійного життя. Тут ми розглянемо лише зміст головних із них.
Щодо критерію народження, то тенденція надання людського статусу дитині аж після її народження досить стара. Прихильниками даного погляду були вже Діоген, Асклепій, Емпедокл, Платон. Хоч сам Емпедокл виступав проти знищення будь-якої форми життя, всі вони приймали за незаперечну ознаку людського життя час після роз’єднання дитини з її матір’ю. Стоїки говорили, що із моментом першого подиху народженої дитини відбувається її оживлення душею, яка до цього часу існувала в ній y потенції. Та вони критикували переривання вагітності як акт незгідний з природою. Цю ідею пропагували в XVII ст. деякі представники т. зв. морального лаксизму, навчаючи про одушевлення людини аж в моменті народження, тому аборт вони не вважали за вбивство.
В наші дні ця теорія, нажаль, підтримується багатьма прихильниками штучного переривання вагітності. А підґрунтя своєї теорії вони виводять із банального твердження, що оскільки існує багато різних думок про початок життя людини, то найпевнішим і незаперечним залишається момент народження. Цікаво, як то так плід, що лише хвилину назад ще не був ніким, зміг моментально перетворитися в повноцінну людину. Абсурд? Проте, як ми вже згадували, саме такий аборт на завершальній стадії розвитку плоду, який отримав назву „аборт часткового народження”, є дозволений у США.
У Польському ж законодавстві від 1956 року дозволялося виконувати аборт на будь-якій стадії розвитку „безособового” плоду, користуючись при цьому фізично-фізіологічним критерієм, який трактує людиною організм, який цілком відділений від організму матері (не є частиною материнського організму) та самостійно вдихає повітря.
Цей критерій не має в своїй основі жодної раціональної підстави. Свідчення сучасних науковців в сфері генетики та ембріонології чітко вказують на те, що життя зачатої істоти ніколи не є і не може бути частиною організму матері. Професор Університету ім. М. Коперніка в м. Торуню (Польща) д-р. А. Ґжеськов’як у своєму інтерв’ю в часописі „Gazeta Krakowska” за 1988 р. говорить: „Плід від самого зачаття є окремою людською істотою, має власне життя, наділений певними генетичними ознаками… Біологи не мають жодного сумніву, що від постання першої клітинки розпочинається життя людини”. На цьому також наголошує і Еліо Сгречча, говорячи, що хоча плід, як і вже народжена дитина, зовнішньо залежить від материнської підтримки, проте сам імпульс розвитку походить не від материнської системи органів, а від автономної генетичної структури самого ембріона. Тому, як вважає кардинал, „твердження, що ембріон – це частина матері, є або помилкою, або антинауковою містифікацією”.
Є також не менш необґрунтованою друга умова критерію народження: прояв першого подиху. За ознаку дихання народженої дитини загально приймається її крик. Але по-перше, як свідчать лікарі, відомо багато випадків, коли дитина починала вдихати повітря, точніше кричати, ще будучи у лоні матері. По-друге, відомо також, що запізнілий прояв крику не є для дитини жодною небезпекою, тому не можна сказати, що вона народилася мертвою.
Інший часто прийнятий критерій цінності зачатого життя – критерій здатності до самостійного існування. ґрунтується він в першу чергу на лікарській традиції. Згідно із нею до самостійного життя здатен плід віком 28 тижнів. І хоч така передчасно народжена дитина мала би ще дозрівати в лоні матері до двох місяців, вона набирає цінності людини.
Даний критерій є ще більше критикований і непевний аніж критерій народжуваності, оскільки здатність до самостійного існування залежить від багатьох чинників. По-перше, кожен плід (а це свідчить про його індивідуальність) в однаковому віці має свій відмінний ступінь розвитку та фізичні ознаки здоров’я. Тому чим здоровіший плід, тим легше він зможе пристосуватися до життя поза маткою. Так до нас дійшло багато доказів, які говорять про виживання плоду навіть у віці 14-20 тижнів і вагою всього-на-всього 450 грам. По-друге термін, в якому передчасно народжений плід має можливість жити самостійно, скорочується в залежності від швидкого розвитку пренатальної техніки, яка може в інкубаційний спосіб підтримувати життєздатність дитини. Це підтверджує медична статистика: якщо до 1970 року в випадку передчасних пологів виживало лише 10 % новонароджених вагою до тисячі грам, то до 1980 року їх кількість збільшилася до 50 %. Нажаль, нам не відомі точні дані на період останніх 25 років, але безперечно, відповідно до новітніх досягнень медицини, процент виживання мав би стати ще вищим. Тож, як ми бачимо, даний спосіб трактування людини теж не може заслуговувати на повагу, оскільки критерій здатності до життя кожного плоду є різним і залежить не лише від фізичних снаг самого плоду, але й від компетенції та технічної підтримки лікарів.
Генетичний критерій визнає людиною кожного, хто є зачатий людськими батьками. Іншими словами – від моменту злиття чоловічої і жіночої статевих гамет утворюється нова людина, „homo sapiens” з конкретним генетичним кодом. Дальший біологічний розвиток новозародженої людини – це лише послідовна реалізація цього коду, записаного на генетичній основі ДНК. Даний критерій повністю ґрунтується на знаннях та досягненні сучасної науки ембріонології, яка вивчає розвиток людського зародка.
Професор і декан кафедри генетики при Університеті ім. Р. Декарта в Парижі Жером Лєжюн говорить: „Прийняття за незаперечний факту, що після запліднення повстала нова людська істота, не є більше справою уподобань чи опінії. Людська природа цієї істоти від моменту зачаття і до старості не є метафізичним твердженням, з яким можна сперечатися, але звичайним дослідженим фактом”.
Поглянемо ближче на свідчення науки і побачимо як відбувається внутрішньоутробний розвиток людської істоти, щоб зрозуміти, що вона є насправді повноцінною людиною від моменту зачаття. Магістр біології, професор Українського Католицького Університету, Леся Кука описує цей процес наступним чином: у результаті злиття двох статевих клітин: чоловічої (сперматозоїда) та жіночої (яйцеклітини) утворюється нова, що називається зиготою. Як тільки оболонки цих двох гамет (статевих клітин) злились, дальше йде об’єднання їх ядер та утворення єдиного набору хромосом, двадцять три з яких є чоловічі, а інші двадцять три – жіночі. І це ядро зиготи, підкреслює вона, це „ядро нового життя, нової людини, нової індивідуальності…”.
В цьому моменті формуються всі ознаки новопосталої людини: її стать, а також тілесні якості, такі як колір очей, волосся та шкіри, риси обличчя, будова тіла, а навіть схильність до легкого чи хворобливого перенесення різних недуг. З єдиної малесенької клітинки розвинуться згодом і всі інші клітини людського тіла. Цей феномен і досі залишається до кінця не вияснений, якщо не приймати Божого творчого акту.
Хромосоми залишаються незмінними впродовж цілого життя людської особи і є носіями винятково людської інформації, незважаючи на зовнішню мінливість у передпологовій (пренатальній) фазі розвитку людського індивіда. Таким чином людина є людиною і не стає нею, як говорять деякі антропологи, на пізнішій стадії свого розвитку. І саме момент запліднення дає імпульс, що перетворює одну зиготу в організм, який в стані зрілості складається вже аж з близько тридцяти мільйонів клітин. Як говорить біологія, із 45 поколінь клітин, що є у дорослому організмі, 8 утворюється вже в періоді першого тижня від зачаття, а при народженні у організмі дитини пройшло розвиток вже аж 41 покоління клітин, тобто 90 % формування організму проходить ще до народження людини на світ.
Правду про те, що вже навіть зигота людини є індивідуальним буттям, а не частиною тіла матері, висвітлює Еліо Сгречча. Факт індивідуальності зародка підтверджується результатами визначення групи його крові у порівнянні із групою крові матері. Доказом індивідуальності являються теж метод штучного запліднення „in vitro” і спроби перенесення запліднених клітин у деякі органи чоловіка. Ці приклади, хоч є цілком незгідні із біоетичними принципами, показують нам, що зародок є внутрішньо цілком незалежний від материнського організму. Не суперечить цьому навіть той факт, що на початкових стадіях можуть виникати такі паталогічні явища як утворення з однієї зиготи двох однояйцевих близнюків, злиття двох запліднених клітин в одну, чи самовільне переривання вагітності.
Не ставлячи собі за мету детально показати весь процес пренатального розвитку людського індивіда, ми все ж таки коротко пройдемося по його фазах, щоб ще більше показати унікальність та цінність цього буття.
Перша фаза припадає на період першого місяця розвитку. В цей час відбувається швидкий поділ клітин. Зародок, тим часом просувається по яйцеводі і, згідно Еріха Блехшмідта, наприкінці першого тижня вагітності прикріплюється до стінки матки. В цей період його називають бластоцистою. До закінчення другого тижня вагітності імплантація зародка у стінку матки завершується і багато ембріологів, серед них і вищезгаданий Еріх Блехшмідт, називають його вже ембріоном. На третій тиждень окрім нервової починають формуватися кровоносна та лімфатична системи, деякі внутрішні органи. В періоді четвертого тижня починає самостійно функціонувати серце, виділяється хребет та зачатки верхніх кінцівок. Головний мозок набуває ще більшої величини й сам зародок сягає довжини 4 міліметри.
У другій фазі, яка припадає на час другого місяця вагітності, форма ембріона стає ще досконалішою. Розвиваються травна система, органи слуху та зору. М’язи та кісткові клітини позволяють ембріону вільно рухатися. Він є здатний реагувати на світло, дотик, відповідає на зовнішні подразнення. Його ж величина до кінця другого місяця зросла до 6-8 міліметрів.
З третього місяця життя ембріона стають видимими його статеві органи. Важливим доказом індивідуальності людської особи в цій фазі життя плоду служить факт появи відбитків шкіри на пальцях рук. Щитовидна залоза починає виробляти свої гормони, також починають функціонувати смакові рецептори. Таким чином до четвертого тижня третього місяця вагітності організм дитини є вже цілком сформований, набув всіх рис та функцій, які дальше будуть лише вдосконалюватися.
Відомий польський ембріолог Влодзімєж Фіялковський (+2003 р.) ділить час внутрішньоутробного життя людини дещо в інший спосіб. Він, зокрема, розрізняє чотири етапи розвитку дитини в лоні матері: 1 – початкова фаза, що припадає на перші три тижні вагітності; 2 – фаза формування зародка, тобто ембріона (4-й тиждень); 3 – власне ембріональний період-фаза (2-й місяць); 4 – фаза плоду (починаючи від третього місяця від зачаття і аж до виходу плоду із матки). При цьому, як зауважує професор Інституту родини і подружнього життя Українського Католицького Університету Петро Гусак, слово „розвиток” на відміну від матеріалістичного тлумачення в своїй етимології означає „розгортання, розкриття вже наявних у задатках властивостей… а не набуття нових властивостей, яких перед тим зовсім не було”.
Слід, отже, підкреслити, що в процесі існування людини, зокрема до часу її народження, не існує жодних проміжків чи різких перехідних форм, які би могли засвідчити, що людина стала собою не від моменту зачаття, а на якійсь пізнішій стадії розвитку. Як говорив Тертуліан, „людиною є вже той, хто нею стане” [26, с. 40].
Ми побачили як відбувається фізичний розвиток новозачатого життя людини. Життя ж психічне, як стверджує пренатальна психологія, розпочинається в тому самому моменті, що й життя тілесне. Від зародження першої людської клітинки відбувається формування психіки та накопичення психічних вражень. „Спілкування” матері зі своєю дитиною в фазі внутрішньоутробного розвитку, її настрій, переживання чи радість відбивається на формуванні характеру у дитині. Дане явище досліджував Петер Федор-Фрайберґ на прикладі матерів, які під час пологів не мали бажання народжувати, і в пізнішому це негативно відображалося на емоційному стані дитини. Все це свідчить про особовість людини від початку її психофізичного життя.
Існує, однак, поряд із генетичним критерієм, що як ми побачили, є найбільш науково достовірним, кілька досить поширених поглядів, які по-різному підходять до питання про початок індивідуального життя людини. Всі вони, хоч за основу приймають генетичний критерій, проте фактично не визнають його за такий, який свідчить нам про особовий статус людини від самого зачаття.
Рух, що поставив під сумнів людську природу ембріона, досягнув свого особливого розвитку в 70-х роках минулого століття. Моралісти та біологи цього часу шукали відповідь на питання особовості зародка, оскільки тоді постала потреба моральної оцінки контрацептивів. Один із біологів Франц Бюхнер подав теорію про т. зв. передлюдську стадію розвитку зародка.
Багато інших науковців вважали, що особисте життя людини починається від моменту імплантації заплідненої зиготи в стінку матки, точніше після 14 днів від запліднення, хоча імплантація, як ми раніше зауважили, проходить як правило раніше, згідно Еліо Сгреччі – між 6 і 9 днем після запліднення. Дану позицію вперше висунула Консультаційна комісія з етики США в 1979 році.
Через п’ять років австралійська комісія Уоллера підтвердила термін 14 днів, ґрунтуючись на тому, що саме тоді в ембріоні формується примітивна хорда, що свідчить про початок його індивідуального життя. Після цього терміну близнюковий поділ зиготи є вже більше неможливим. До цього часу ж відбувається підготовка до майбутнього індивідуального життя: формуються системи живлення та захисту. Зародок в період від утворення зиготи до формування хорди, згідно із Макларен та багатьма іншими авторами, називають преембріоном.
Інший досить поширений погляд на індивідуальність людського зародка ґрунтується на засаді сформування у ньому нервової системи та функціонування мозку, що відбувається аж після восьмого тижня вагітності. Теорію „brain-life” (життя мозку) висунув Дж. Голденін у 1985 році. Дотримуються такого погляду також Уайт та Донсіл, які стверджують, що лише при наявності органів чуття, нервової системи та кори головного мозку можна говорити про існування особи в повному змісті цього слова.
Відносно цих поглядів А. Серра наводить наступні твердження: щодо аргументу утворення примітивної хорди, то вона не виникає сама із себе, відділено від попередніх процесів розвитку, але є їх продуктом. В її утворенні брали участь ті самі клітини, тої ж людини, що були до цього часу. Це саме стосується і теорії утворення мозку, який утворюється шляхом поступового розвитку закладених у зиготі потенційних можливостей. Відносно аргументів можливості поділу зиготи на дві, з яких можуть розвинутися однояйцеві близнюки, та злиття двох запліднених яйцеклітин в один організм, Серра говорить, що вони залежать від зовнішніх причин, які не випливають із природи ембріона.
Таким чином, у цьому підрозділі ми розглянули різні спроби біологів та антропологів дати відповідь на основоположне питання, пов’язане із початком людського життя. В багатьох випадках свідчення біології було основою для філософських висновків і навпаки, користуючись законами та нормами філософії, зокрема антропології, багато біологів шукали можливості доказати їх науковими фактами, а також дуже часто вони одні-одних доповняли. Ми побачили висновки, подані багатьма авторами, кожен з яких спирався на певний критерій та оперував різними аргументами. Але всупереч множинності поглядів, помилковість яких ми старалися висвітлити, користуючись незаперечними доказами сучасної науки, можемо зробити наступний висновок: не може стати людиною той, хто не є нею від початку. Весь безперервний процес пренатального розвитку від моменту злиття двох батьківських гамет і до народження на світ є процесом формування людської особи, внутрішньо цілком незалежної від матері. Генетичний код, закладений у одноклітинній зиготі, є носієм усієї інформації щодо ознак та рис нового життя, позірна ж зміна зовнішнього вигляду та функцій його організму є лише цілісним виконанням закладеного генетичного плану. Реальність та цінність існування людського індивіда не може залежати ні від того наскільки він посідає фізичний розвиток, ні від того чи він має особове відношення із іншими особами, оскільки не відношення визначають реальність суб’єкта, але саме існування суб’єкта уможливлює міжособові відношення.
Людський ембріон є буттям, засада розвитку і зміни якого міститься в ньому самому. Через це помилковим є твердження, що ембріон є людською особою лише в потенції. Ембріон є потенційною дитиною, дорослим, але як людська одиниця, не є потенційним індивідом – є ним у повноті свого властиво людського буття. Як говорить встановлений Еріхом Блехшмідтом та іншими ембріологами Закон збереження індивідуальності: „індивідуальність живої людини зберігається від моменту запліднення, протягом розвитку і аж до смерті… Досліджувати, на якій стадії розвитку з людської зиготи виникає людина, – хибно вже в засновку. Адже людина не стає людиною, а є людиною, починаючи від запліднення”.
Доречними до нашого висновку є слова професора медицини з Нової Зеландії А. Лілей, який каже, що кожен із нас колись був плодом, дорослі ж люди не звертали на нас уваги, але якщо „хтось з нас щось важить тепер, то безперечно ми щось важили перед народженням”. Тому як з біологічної так і з філософської точки зору, всякі дії по відношенні до новозачатої особи є аналогічними діям у відношенні до народженої. Даний чинник є основоположним для моральної оцінки та визначення ступеню провини явища штучного переривання вагітності під час наступних роздумів.
1.3. Причини та мотиви виконання аборту
Ми вже побачили із попереднього підрозділу, що плід, який є в лоні матері, являється повноцінною людиною. З цього випливає, що штучне переривання вагітності є вбивством цієї крихітної беззахисної дитини. Виникає питання: чому ж тоді дане явище є таким поширеним, невже ті, хто причетний до цього не знають правди. Що, або хто спонукає жінку принести в жертву життя її дитини? Всім відомо, що клятва Гіппократа, в якій говориться, що лікар ніколи не може дати жодній жінці засобу для знищення її плоду, є актуальною і мала би бути зобов’язуючою для всіх, хто закінчили медичний навчальний заклад. То чому ж лікарі, що покликані до охорони та підтримки життя й здоров’я людини, в цей же самий час руйнують його ще у материнському лоні?
Перш ніж навести причини виконання цього способу знищення людського життя, слід вияснити хто бере безпосередню або посередню участь у ньому. Звичайно жінка, яка виношує в своєму лоні новий окремий організм, є безпосередньо причетна до його вбивства. Однозначним є й те, що лікар, який виконує аборт, несе відповідальність за такі свої дії. Проте, неабияку роль у поширенні такого явища відіграють люди, які або пасивно до нього ставляться, або пропагують та вводять у рамки „нормального” суспільного життя. Тож відповідно до цього розподілу ми розглянемо причини, які спонукають жінку до штучного переривання вагітності та мотиви, якими керуються працівники служби охорони здоров’я у виконанні цієї процедури. Питанню ж відношення суспільства-активатора та суспільства-спостерігача до явища аборту ми зокрема присвятимо наступний наш розділ. Тут лише коротко торкнемося його, оскільки неможливо відділити жінку-матір та лікаря, які стоять перед небезпекою прийняття фатального рішення, від суспільства, до якого вони належать. Дані сфери переплітаються і є взаємопов’язаними.
Відповідно до своєї ролі, відповідальність та причину своїх вчинків вищезгадані особи дуже часто переносять один-на-другого. У драматичному колі навколо аборту жінка в багатьох випадках посилається на вину чоловіка, який залишив її; лікарі пояснюють свої дії бажанням допомогти жінці позбутися „проблем”, посилаючись при цьому на їх легальність та дозвіл з боку влади і т. д. Таким чином, нам слід, наскільки це можливо, розглянути ряд причин обох сторін, оскільки причини є одним із факторів, які впливають на визначення моральної якості певної поведінки, чи іншими словами: причини належать до факторів, які впливають на визначення ступеня провини та міри відповідальності при моральній оцінці тої чи іншої дії.
Згідно твердження Жан-Марі Обера, економічний розвиток людства, зміна ментальності по відношенні до інституту сім’ї призвели до схвалення штучного переривання вагітності як засобу позбавлення від небажаних дітей. Пропагування вільного способу ведення статевого життя й бажання жити в своє задоволення теж вплинуло на поширення явища аборту.
Як показують численні свідчення самих жінок, причиною вчинення аборту є недостатня проінформованість в питаннях сімейного життя та помилкове переконання, що даний вчинок є незлим. Французький гінеколог Філіп Мадре наводить той факт, що більшість жінок хоче знати, чи плід, зароджений у ній є дитиною на ранній стадії розвитку, чи ще ні. Проте жінки у своєму виборі надають перевагу аборту, а не відданню дитини на усиновлення іншим, їм шкода розлучатися з нею. А це доказує, що вони вважають свою ненароджену дитину ще не людиною. Причиною цього незнання стає приховування правди самими виконавцями аборту – лікарями.
Серед багатьох причин, які жінки наводять, вчиняючи аборт, є недостатня фінансова спроможність утримувати нового „споживача”. Часто молоді і зовсім неготові до подружжя люди, вступивши в статевий зв’язок, для уникнення публічної знеслави рішаються на цей крок. Бажання збереження доброї слави сім’ї та суспільна опінія по відношенні до позашлюбної вагітності дуже часто ставали вагомими мотивами, через які люди вдавалися до переривання вагітності багатьма можливими методами. І хоча такі мотиви займали більше місце в минулому, проте й сьогодні вони часто стають ключовими у прийнятті рішення проти життя ненароджених.
В випадку т. зв. небажаної вагітності велику роль у прийнятті жінкою рішення відіграють найближчі оточуючі люди. Дослідники питання вибору аборту показують нам, що стан, в якому опиняється вагітна жінка, особливо молода, є досить важким і саме у цей час є надзвичайно важливою підтримка з боку рідних. Психічний баланс багатьох завагітнівших жінок може бути порушеним і дуже часто рішення вчинити переривання вагітності походить від зовнішніх настанов: категоричне небажання батька мати дитину, порада батьків чи друзів вдатися до цього засобу, заспокійливе переконання гінеколога, що аборт зможе позбавити її від усіх неприємностей, тощо. При усіх цих „порадах” друга сторона часто керується досить примітивними раціями, такими як: задля добра жінки, в ім’я сучасності і демократії, в ім’я прав, що належать жінці, та в ім’я гуманізму, наприклад: „Кожна жінка, без огляду на віровизнання, повинна мати право самостійно вирішувати доношувати їй вагітність чи перервати. Тільки в такій ситуації можна говорити про сучасне суспільство і демократичне законодавство”; „З дитиною ти не зможеш закінчити навчання, влаштуватися на роботу..”; задля добра родини: „Наше прізвище не буде заплямоване народженням бідолахи із сумнівною спадковістю”; для підтримки світового добра: щоб уникнути перенаселення та економічної дисгармонії, і багато інших. Слід тут підкреслити, що вищенаведені причини набирають більшої вагомості у випадку вагітності неповнолітньої дівчини, психічні й фізичні снаги якої досить часто є ще не цілком налаштовані на прийняття у собі нового життя.
Психологи доказують, що частіше вдаються до аборту ті жінки, які у своєму дитинстві зазнали знущання та занедбання з боку своїх батьків. Особи, до яких в дитинстві погано ставилися, легше піддаються впливу з боку оточуючих, особливо, коли відчувають загрозу бути покинутими своїм партнером. В такому випадку ініціатором вбивства своєї дитини часто стає батько, який погрожує залишити жінку разом із дитиною. Тому для збереження зв’язку із чоловіком жінка жертвує зачатим у ній життям. Дану закономірність вивели в результаті досліджень Інституту психосоматичної медицини та Технічного Університету в м. Мюнхені. В результаті опитування 130 подружніх пар виявилося, що у 80% ініціатором аборту були чоловіки, які не бажали зв’язувати себе дитиною. Після виконання цього задуму більшість чоловіків почувають себе вільнішими і не усвідомлюють того, яке значення має аборт для жінки.
Подібним у вивченні даного питання є висновок, зроблений канадським дитячим психіатром д-ром Філіпом Неєм. У своїх понад десятилітніх дослідженнях, вивчаючи проблему зловживання дітьми з боку їхніх батьків, він звернув особливу увагу на зв’язок між цим зловживанням та абортами. Якщо дитина, прагнучи виразити свої потреби, наштовхується на агресивність та байдужість, якщо її безпорадний крик ігнорують, або відповідають фізичним покаранням, у дорослому ж віці вона зможе відповісти таким же ставленням і до своїх дітей. Особливо це стосується осіб, яких вищезгаданий автор відносить до категорії вцілілих, тобто тих, які усвідомлюють, що своїм життям завдячують лише випадку, оскільки всі зовнішні обставини свідчать про небажання батьків їх народжувати. Такі люди не довіряють своїм батькам та не шанують їхнього авторитету. Усвідомлення того, що їхнє життя цілковито залежить від чийогось бажання чи небажання, породжує відчуття власного знецінення та прагнення помсти. З цих міркувань автор виводить наступний висновок: „Вони не хочуть мати дітей”. У випадку ж вагітності їм досить „легко” позбутися власної дитини.
В ряді мотивів виконання аборту також часто приводиться випадок вагітності в результаті зґвалтування. Явище насильницького використання жінки для задоволення сексуальних потягів несе за собою тяжкі психологічні наслідки для потерпілої. Всякі речі та факти, які нагадують жінці про сексуальне насилля, приносять для неї нові страждання. Це саме стосується і вагітності. Жінка, відчуваючи велику образу завдану ґвалтівником, старається за будь-яку ціну позбавитися зачатої дитини як наслідку наруги. Дана причина у своїй важливості є досить драматичною і більш об’єктивною, ніж попередньо згадані.
На кінець, слід згадати про виконання аборту з причини загрози вагітності здоров’ю чи життю матері. Мова йде про вже згадуваний терапевтичний аборт з т. зв. медичних показників. Хоча багато науковців, серед них і Еліо Сгречча, спростовують ці показники як такі, що не мають у своїй основі етичного підґрунтя, проте цей мотив є найсерйозніший, оскільки торкається життя як дитини, так і матері.
Тепер спробуймо розглянути причини, що спонукають працівників служби здоров’я до вчинення акту проти життя. Надзвичайно важко зрозуміти, чому лікар, який з гуманних поглядів обрав фах спрямований на підтримування та охорону здоров’я, одночасно робить противні речі: вбиває невинних дітей, ранить психічно та фізично їхніх батьків й разом з цим дегуманізує самого себе, не маючи достатньої певності, що такі дії зможуть принести комусь будь-яку користь. Незбагненною залишається дволикість жінки-лікаря, яка сама може бути матір’ю. Як можна поєднати радість від вдалого проведення пологів із холодністю та черствістю у здійсненні нею аборту? Одну з можливих відповідей на це запитання дає нам лікар-акушер Моніка Кампеану з Румунії. Першою причиною позитивного ставлення до аборту для неї став приклад її власної матері, яка сама зробила багато абортів. По-друге, навчання в медичному закладі, що базувалося на теорії еволюціонізму і загальна наукова думка переконували, що людське життя починається аж після 24 тижня вагітності, а відсутність нової медичної апаратури дозволяло в це вірити. Тому вчинення аборту розглядалося лише як невід’ємне завдання сповнення свого професійного обов’язку.
Поміж інших причин виконання лікарем штучного переривання вагітності наводяться також бажання допомогти вагітній жінці усунути „важкий стан”; благородний намір узаконення аборту з метою припинення нелегальних дій, в процесі яких дуже часто гине сама мати; прагнення фінансового збагачення, тощо. Особливої ваги займає та причина, що суспільство чи державна влада в більшості країн змушує лікарів робити аборт незалежно від їхніх фахових чи моральних переконань. Вищенаведені причини, які стосуються виконання аборту лікарем носять переважно, як ми бачимо, суб’єктивний характер, проте мусимо мати на увазі, що суб’єктивні мотиви чи особисті причини для проведення аборту як правило не є незалежними від об’єктивних проблем, які називають індикаціями, але часто є їх результатом, хоча і становлять собою особливий вид причин. Також нам слід врахувати фактор дій в т. зв. добрій вірі, тобто вчинення такої маніпуляції з хибного, закладеного під впливом інших людей переконання, що такі дії не є злими, або не дуже злими.
Роблячи короткий підсумок, з вищенаведених причин, які стосуються як жінки так і лікаря, за іншою узагальненою класифікацією й відповідно до своєї важливості та об’єктивності умовно можна виділити дві категорії. Таким чином, до першої категорії найчастіше відносяться причини, пов’язані із особистими прагненнями жінки фальшивої свободи, сексуального задоволення чи незалежності від „тягару” материнства; егоїстичні спроби позбутися плоду від чоловіка, який залишив її на одинці перед прийняттям рішення; ставлення власного добробуту та фінансового збагачення як самих батьків так і медперсоналу вище за життя інших осіб, зокрема ще ненароджених. Такі причини у свідомості сучасної людини, незважаючи на свою абсурдність, нажаль, є достатніми для того, щоб привести до позбавлення ненароджених індивідів суспільства можливості дальшого існування.
До іншої категорії причин аборту віднесемо більш драматичні та важливіші за попередні: незнання правди про особовий статус ненароджених та неусвідомлення величини злочину вбивства як зі сторони вагітної, так і лікаря, психологічна травма внаслідок невідповідального виховання зі сторони батьків, нещасливе дитинство, а також незнання важких наслідків, які спричиняє аборт; страх молодої жінки перед знеславою чи втратою чоловіка, який ставить себе на вибір на рівні з життям дитини та тиск з боку родичів, „порада” близьких людей, тощо; психічний стан зґвалтованої жінки; трагічні випадки важкого проходження пологів та вибір між збереженням життя матері і дитини.
1.4. Наслідки штучного переривання вагітності
Щоби могти робити кваліфіковані висновки щодо моральності будь-яких людських актів слід, як говорить фундаментальне моральне богослов’я, визначити принципи моральності цих актів, тобто їх предмет, обставини і мету. У випадку штучного переривання вагітності предметом, як ми попередньо вияснили, являється вбивство людської особи. Обставини (мотиви) та мета (ціль) чи намір іноді можуть виступати у ролі причин людських дій. У попередньому ж пункті нашої праці ми спробували розглянути ті обставини та цілі, які найчастіше є присутніми у прийнятті рішення щодо вчинення аборту. Проте, для більш цілісного визначення моральності людських актів, необхідно показати також ефекти або наслідки, що випливають із цих дій, оскільки моральна доброта акту великою мірою визначається добротою його наслідків.
Для того, щоб показати які наслідки приносить штучне переривання вагітності потрібно, найперше, вияснити на кому така маніпуляція залишає свій відбиток. Однозначною майже для всіх буде відповідь, що наслідком аборту є смерть ненародженої дитини, тобто аборт прямо стосується життя людської особи, яка знаходиться на стадії пренатального розвитку. Даний висновок є основоположний для оцінки ступеня важкості злочину й гріха, які несе зі собою маніпуляція аборту, і не потребує додаткових доказів, оскільки факт смерті є очевидним. Коли подивимося з точки зору соціології, то побачимо, що аборт також стосується суспільства в цілому й зокрема його клітини – сім’ї, наслідком для яких є втрата одного із „можливих” членів. Проте, маловідомим і прихованим для загалу залишається факт негативних наслідків переривання вагітності для самої жінки, яка вдається до нього. Точніше кажучи, маємо на увазі якраз новітні висновки багатьох психологів, які чітко вказують на негативний вплив аборту на психічний стан матері, оскільки фізичні наслідки були відомі й спостережені віддавна. Дивним, замітимо ми, є той факт, що у випадку аборту суб’єкт, який позбавляє життя іншу особу, сам стає об’єктом своїх нищівних дій. Та саме такий „справедливий принцип бумеранга” має своє місце у намаганні людини керувати життям та долею інших людей.
Отож, виходячи із тої рації, що остаточне рішення вчиняти чи не вчиняти аборт лежить все-таки на матері, ми, наскільки це можливо, в наступних двох підпунктах нашої роботи спробуємо показати до яких страшних наслідків для неї ж самої може призвести таке фатальне рішення. Висвітлюючи це питання, хочемо в окремий спосіб показати негативні наслідки аборту для фізичного здоров’я жінки і окремо її психічні терпіння, або явище т. зв. постабортного синдрому.
1.4.1. Фізичні наслідки
Першим негативним фізичним наслідком штучного переривання вагітності, підкреслимо ще раз, є смерть, позбавлення новозачатої людської особи фізичної здатності продовжувати жити та розвивати притаманні собі якості. В наш час, коли на перший план щораз то більше ставляться егоїстичні споживацькі інтереси народженої особи перед правом на життя найбеззахисніших, на цей аргумент зазвичай не зважається. І це не дивно, оскільки шляхом дегуманізації цих ще ненароджених вдалося переконати широкі кола суспільства у дозволеності та нормальності різних маніпуляцій над життям тих, які „ще не встигли стати собою”. Та більшим парадоксом є той факт, що з однієї сторони людство всіма можливими способами намагається захистити та покращити життя своїх індивідів, залучуючи для цієї мети всі свої можливі матеріальні та інтелектуальні ресурси, та з іншої сторони дозволяє на такі штучні втручання в організм вагітної жінки, які в більшості випадків можуть трагічно закінчитися для неї ж самої і принести зі собою ряд проблем, які аж ніяк не зможуть покращити життя таких жінок.
Штучне, неприродне втручання у процес вагітності жінки, як свідчить гіркий досвід лікарів, несе за собою багато небезпечних наслідків. Відомий німецький мораліст минулого століття Бернард Герінг, викриваючи злочинну діяльність різних організацій, які пропагують методи регулювання та обмеження народжуваності, в особливий спосіб наголошує на страшних, як він говорить, наслідках неприродних дій штучного переривання вагітності для здоров’я матері.
У одному із медичних підручників знаходимо наступне застереження: ”З медичної точки зору переривання вагітності є безперечно небезпечним для здоров’я вагітної жінки… З кожним перериванням пов’язаний певний ризик, хоч би вже через необхідність введення наркозу… Розширення шийки (матки) несе можливість її розірвання, джерелом ризику є витікання крові при відділенні плоду від стінки матки…”. Така кровотеча, точніше аборт як першопричина, може призвести навіть до смерті самої жінки. В легшому проходженні маніпуляції все ж таки можуть спостерігатися різні порушення роботи серця, гіпертонія, мігрень, шлунково-кишкові розлади, інфекційні зараження крові, тощо. Особливою небезпекою для подальшого фізичного стану жінки є зігнання плоду при її першій вагітності. Ризик у цьому випадку полягає у можливості ніколи вже не завагітніти. Головне, що мало хто із медиків наважується прямо відносити ці наслідки до першопричини – переривання вагітності, але факт залишається фактом.
У медичній літературі майже неможливо знайти повніший перелік післяабортних негативних наслідків. Винятком є хіба що книга французької лікарки-дерматолога Ане Магір „Шкірні хвороби як вістуни душі”, в якій розповідається про 22-річну жінку з важким захворюванням шкіри, яка в важких муках тіла й сильній депресії помирає. Головна причина смерті, стверджує лікар, була у вчиненому напередодні аборті, який через душевні терпіння й страждання дав поштовх смертельній хворобі. Для багатьох медиків чути про такі трагічні наслідки – це сенсація.
На кінець, ми би хотіли подати ще один парадоксальний факт, який стосується т. зв. лікарських показників до вчинення аборту. Особливу увагу на нього звертає професор ембріології Влодзімєж Фіялковський. Дані показники – це перелік понад 170 хворіб, в випадку захворювання на які вагітна жінка має повне й законне право позбутися свого плоду, який „може бути перешкодою” на шляху до видужання. В противному ж випадку ці недуги, як переконують прихильники аборту, можуть негативно вплинути на фізичний чи психічний стан зачатої дитини. Серед таких показників знаходять місце підвищений серцевий тиск жінки, запалення шкіри, підвищений рівень цукру в крові, рентгенівське опромінення і навіть розтягнення м’язів ніг. Абсурдність цих показників вищеназваний лікар показує на ряді прикладів із його професійної практики, коли вагітність, на заперечення цих аргументів, проходила дуже успішно і в деяких випадках саме підчас неї хворобливий стан жінки покращувався. Актуальним залишається питання чи ці лікарські показники справді мають за мету врятувати чи покращити життя жінки, якщо, керуючись при цьому не зовсім доказаними аргументами, пропонують за оптимальний вихід вбивство ненародженого, що в своїй суті вже є першим і найважчим наслідком, який в свою чергу призводить до ряду інших негативних наслідків для здоров’я та життя самої матері, які лиш ще більше утруднять її життя. Філіп Ней прямо наголошує на цьому висновку: „Аборт – це аберація в медицині. Безпечність цього заходу досить сумнівна, натомість з’являються все нові докази його шкідливості у різних аспектах. Існують вагомі сумніви щодо того, що аборт допомагає залагодити якісь проблеми – медичні, психологічні чи соціальні…Отже морального й наукового виправдання аборту немає”.
1.4.2. Психічні порушення – постабортний синдром
Неможливо у людській свідомості цілком стерти відчуття реальності, незважаючи на те, що люди загалом намагаються оминути болючу істину, заглиблюючись у фальшиві ідеї чи задурманюючи свої почуття наркотиками, гучною музикою чи нестримним бажанням тілесної насолоди. Рано чи пізно наслідки переступленого закону Творця усього існуючого стануть відчутними, і забута реальність перейде у болюче відчуття провини. Оскільки кожному властиво помилятися і кожен постійно стикається з реальністю, уникнути цього почуття не може ніхто.
З абортом, що є противним законам людської природи й законам Божим, пов’язані провини різних видів: екзистенційна, сімейна, богословська. Та як стверджують самі психологи й психіатри, біологічної провини оминути неможливо. У всіх живих істот закладено веління захисту матерів та малят, оскільки це є запорукою збереження виду. Людина в цьому випадку не мала би бути винятком з правила. Таким чином, окрім фізичних наслідків аборту особливо відчутними й незрівнянно важчими для його виконавців є їхні особисті психічні порушення й страждання.
Трагічні наслідки від вчинення штучного зігнання плоду приходять у життя як лікарів-гінекологів, матерів, так і суспільства в цілому. Виконання абортів призводить до дегуманізації й руйнування духу й навіть розуму його виконавців. Багато лікарів, відчуваючи провину, стараються заглибитися у „лікуванні” алкоголем. Про це повідомляється в одній із американських газет: „49-річний головний лікар однієї сучасної клініки абортів в Нью-Йорку, де протягом півтора року було проведено 60 тисяч абортів, покинув свою роботу. Його колеги і медсестри мусили пройти курс лікування у психіатрів… лікарі й медсестри, відчуваючи свою вину, починали зловживати алкоголем, нервували в операційній”. Людство ж на загал, почуваючи себе спів- відповідальним за поширення такого жахливого самознищення й не бачачи правдивого навернення, як наслідок починає культивувати в собі найнебезпечнішу із тенденцій – перекладання провини на „офірне ягня” і ще частіше приносити у жертву найневинніших.
Підтвердженим й незаперечним, однак, являється факт, що найбільше страждають від перенесеного на собі аборту самі жінки. Психічні розлади після аборту не є рідкісними та короткочасними і майже не піддаються звичайній терапії. Д-р філософії та психолог жіночої поліклініки у німецькому місті Вюрцбурзі Марія Сімон, провівши психосоціальні опитування жінок, довела, що не може бути аборту без ризику. Таким чином у двох із кожних трьох опитуваних жінок після переривання вагітності виникають почуття страху, вини, каяття та важкі депресії, які в багатьох випадках переходили в фізичні недуги. Жінка після аборту аж ніяк не почувається визволеною, навпаки, на протязі довгих років не знаходить внутрішнього спокою та стабільності. Такий психічний стан не може не відобразитися негативним чином на усіх сферах її життя: праці чи навчанні, вихованні народжених своїх дітей та сімейному благополуччі.
Про свій постабортний стан говорить одна із потерпілих жінок: „Виправдовуєшся тим, що інші вчинили так само і можуть жити з тією свідомістю, то, мабуть, і тобі вдасться. Але так лише здається, бо неможливо зазирнути в душу тих людей… а тому ніколи не дізнаєшся, що вони відчувають і як страждають. Переконуєшся в цьому лише тоді, коли вже запізно. Тоді кожна дитина, кожна забавка, черевичок чи костюмчик будуть викликати в тебе море сліз”.
Психічні наслідки аборту в науковій психіатричній термінології дістали загальну назву „постабортний синдром” (далі ПАС). Дане визначення вперше було запропоноване та підтверджене американським психологом Анне Спекгард у 1985 р. Пізніші вивчення питання ПАС, зроблені на основі досліджень декількох психотерапевтів з різних країн світу (Сьюзен Стенфорд, Давида Реардона, Карін Струк, Дороті Ельбрух та інших), дали змогу провести перелік найчастіших його симптомів. Серед них є наступні: шок (як після нещасного випадку); розлади сну, жахливі сновидіння; хворобливе приглядання до вагітних жінок і дітей, або панічний страх перед ними; бажання забути, або „виправити” аборт повторною вагітністю; неуважність й постійне замислення над скоєним; агресивність до батька вбитої дитини, лікарів, усіх чоловіків й себе самої; неадекватні емоційні реакції на шум порохотяга; послаблене світосприйняття; статева холодність або інші сексуальні розлади; тривале відчуття втрати та порожнечі; депресія; страх перед покаранням, постійна боязнь за інших своїх дітей; втрата почуття самовартості; зловживання медикаментами, алкоголем й наркотиками; небезпека самогубства, тощо.
Марія Петерс, психіатр-педіатр Паризького Інституту прогнозів, називає аборт „найбільшою трагедією в історії людства, невиліковною раною для сім’ї й суспільства”, слушно зауважуючи, що все, що небезпечне для одного із індивідів суспільства, є таким і для загалу.
Отож, як ми побачили, людське втручання в творчий Божий процес не проходить безслідно ні для виконавців аборту, ні для суспільства в цілому. Незважаючи на те чи ми прямо відносимо ці наслідки до першопричини чи ні, заперечити їх наявність неможливо жодним способом. Ряд фізичних й психічних недуг та розладів у виконавців й учасників аборту, разом із смертю ненародженої людини, чітко вказують нам на той факт, що їхньою причиною не може бути дія есенціально добра, оскільки, як ми вище замітили, моральна доброта людських дій великою мірою визначається також і добротою їх наслідків. Тому, логічним буде висновок, що штучне переривання вагітності, яке являється предметом нашої моральної оцінки, у своїй суті є річчю негативною. Для того, щоб це зрозуміти, не потрібно великих інтелектуальних зусиль. Самі наслідки прямо вказують нам на те, що аборт – це не лише вбивство ненародженої людської істоти, але і пряме фізичне і психічне самознищення людства.
РОЗДІЛ ІІ
"ГУМАНІЗАЦІЯ" СУСПІЛЬСТВА ТА СТАВЛЕННЯ ЛЮДСТВА ДО ЯВИЩА АБОРТУ
Аборт, як особиста так і суспільна трагедія – це наче трикутник, сторонами якого є виконавець, жертва та спостерігач. Цей трикутник з плином часу і під впливом різних обставин, як ми побачили із наслідків аборту, може обертатися таким чином, що виконавець-зловмисник може стати жертвою, жертви дитячого насильства, самі будучи вже батьками часто стають зловмисниками, суспільство-спостерігач може опинитися в будь-якій із ролей, якщо й надалі буде пасивно споглядати за драмою вбивства найневинніших, а тим самим і за драмою самознищення. Тому, мабуть, найбільшу частку відповідальності за продовження існування різного роду трагедій несе суспільство-спостерігач і особливо – активатор. В даному розділі спробуємо розглянути в історичному ракурсі як відбувалося формування абортивної свідомості у суспільстві на протязі різних періодів його існування й разом з цим попробуємо рефлектувати основні причини, що призвели до укорінення явища аборту у сучасному суспільстві.
Практика штучного переривання вагітності відноситься до числа найдавніших проблем людства і торкається як медичної етики, філософії й юриспруденції, так і теології. Як свідчить Старозавітна історія, у ізраїльському ранньому суспільстві практика аборту не була поширеною і стосувалася лише поганських народів і їхньої аморальної поведінки. Але, як чітко свідчить клятва Гіппократа (460-337 рр. до Хр.), навіть і в древньому „негуманному” поганському суспільстві був ряд осіб, можливо й ряд цілих суспільних груп, які прямо заперечували допустимість застосування абортивних методів знищення людських істот. Більше того, згідно дослідження Нагвіба Райда, зачатки даної клятви походять ще з часів панування імператора Імхотепа (бл. 3000 р. до Хр.), що показує нам, що навіть у ці древні віки, людське життя було шановане суспільством, починаючи від його зачаття.
Арістотель, що був майже ровесником Гіппократа, мав дещо інший погляд на початок людського життя, як ми згадували в першому розділі нашої праці, оскільки брав за вихідну точку гуманізації людини термін, в якому зачатий ембріон вже був фізично готовий до прийняття людської душі. У його позиції щодо аборту бачимо два моменти: необхідність абортів виправдовувалася демографічними цілями (регулюванням народжуваності), з іншої сторони він вважав дозволеним переривання вагітності доки в зародка ще не сформувалися „чутливість” та „рухова активність”.
Твори дохристиянських римських авторів Овідія (43 р. до Хр. – 18 р. по Хр.) та Ціцерона (106 – 43 рр. до Хр.) показують, що на противагу поширеній суспільній думці, вони вважали, що підчас переривання вагітності вбивається людина, а не безособовий плід. Акт знищення ненароджених вони називають вбивством і гріхом, за який слід перепросити богів.
Як відносилось до практики штучного зігнання плоду суспільство у часи Христа можемо побачити вже із документів першого століття християнської ери, які містять у собі пряме заперечення абортивної практики. Так у книзі Дідахе, або в Апостольських Повчаннях прямо говориться: „Ти не вбиватимеш плоду через аборт й не нищитимеш вже народжену істоту”. Другий текст, в якому показується відношення до аборту, міститься в Листі Псевдо-Варнави. Виходячи із Божої заповіді любові до ближнього, автор, прямо вважаючи ближнім і зачатий плід, пише: „Люби твого ближнього більше за своє власне життя. Не позбавляйся дитини шляхом абортів. Не можеш вбити те, що є зароджене”. З цих документів, проте, неможливо чітко визначити відношення до того чи злочин аборту в той час вважався однозначним людиновбивством, чи чимось меншим. Отож, наприклад, Тертуліан говорить про плід як про потенційну людську особу, позбавлення життя якої є злочином, хоча меншим аніж вбивство народженої людини. Атенагор же свідчить, що в християнському суспільстві жінки, які, послуговуючись засобами медицини, запобігають народженню живої людини, вважалися винними у злочині вбивства. Таким чином, на закид поган, нібито християни вбивають своїх дітей, цей же автор у 177 році пише: „Чи могли би вбити людину ми, які говоримо, що жінки, вживаючі абортивних засобів, допускаються злочину й будуть відповідати перед Богом за переривання вагітності? Не мало би сенсу одночасно вірити в те, що плід в лоні матері є живою істотою, через що Бог піклується ним, і вбивати дитину, яка вже прийшла на світ”.
Як свідчить історія, у Римській Імперії, аборт не вважався чимось ганебним і широко практикувався, як наслідок розпусного життя. Поганський письменник Ювенал (55 – 120 рр.) у своїх сатирах досить гостро критикував практику переривання вагітності, за що й був переслідуваний пануючими у Римі суспільними колами. Особливо в епоху занепаду держави її громадяни воліли не мати ні родини, ні дітей. Спочатку в римському праві людський зародок (nasciturus – лат. той, що має народитися) трактувався як частина тіла матері, тому за його вбивство не могло бути покарання. Цей погляд широко пропагували римські стоїки, які мали велику повагу в правлячої влади. Лише згодом, починаючи з ІІІ століття, штучний аборт став вважатися злочином, але не проти добра зачатого плоду, а проти гідності і прав батьків до свого потомства.
У творі „Бесіди про Семикнижжя”, написаному в 420 році, своє відношення до аборту показує нам святий Августин, який, приймаючи за термін одушевлення 46 день, і говорячи про „сформований” і „несформований” плід, все-таки критикує вбивство будь-якого із них.
З 450 року позиція християнського світу як Сходу, так і Заходу, була чітко проти злочину абортів. Хочемо замітити, що в цей час існувало переконання, що нова крихітна людська особа (homunculus) міститься вже в самій чоловічій спермі, через це кожне звільнення сімені вважалося позбавленням можливості нового життя.
Святий Тома Аквінський, йдучи за прикладом Арістотеля, знову наголосив на тому, що одушевлення тіла розумною душею відбувається у хлопчиків на сороковий день від зачаття, а у дівчат – на вісімдесятий. До цього часу людський ембріон, на його думку, є одушевлений життям вегетативної та тваринної природ. Та разом з цим, він вважав „важким гріхом проти природного права” вбити плід на будь-якій стадії його розвитку і „важчим гріхом” знищення плоду після його одушевлення. Дуже довгий час ця теорія була загальноприйнятою як у державних законах щодо злочинності аборту, так і в філософсько-богословській оцінці.
Проте хочемо замітити, що не всі святі отці тогочасної церкви придержувалися арістотелівської думки про пізніший термін одушевлення, особливо, якщо взяти до уваги вчення грецьких богословів. Серед них провідне місце займає святий Григорій Богослов, який вчив, що душа людини появляється в першому ж моменті після її зачаття. Через це аборт вважався річчю гріховною й неприпустимою як з моральної точки зору так і відносно канонічних норм. Згідними із цим поглядом був і святий Максим.
В епоху Середньовіччя головним питанням, пов’язаним із практикою штучного переривання вагітності, була дискусія щодо важкості цього злочину і міри покарання чи покути для тих, хто його вчинив. Також часто виникали суперечки щодо питання, що є ціннішим – життя матері чи життя плоду. Згідно погляду св. Томи вважалось, що аборт „неодушевленого” плоду є меншим злом, тому покарання було меншим, ніж смертна кара у випадку вбивства плоду після його одушевлення. Про це йдеться у збірці німецьких законів „Кароліна” (XI ст.). Покарання смертю було введене у 1649 р. і в Російській Імперії, скасовано його в наступному столітті. У Австрії ж смертну кару за вчинення аборту було відмінено у 1787 р. Аналогічними були дії Франції, яка після Французької Революції замінила її на довічне ув’язнення.
Починаючи із XVIII ст. в колах християнських теологів, завдяки певним відкриттям у сфері медицини, починає переважати думка про те, що людський плід отримує свою душу вже від моменту зачаття. І вже з наступного століття й до наших днів ця теорія стає загальноприйнятою у християнському суспільстві і доктрині. Проте протилежні погляди схоластів не загубились у одностайності думок, а навпаки, беручи за основу вже інші аргументи, й надалі поширюються в свідомості суспільства.
Хочемо зробити легеньку замітку, що ставлення людства на загал у різні епохи свого існування до явища аборту досить часто залежало від того, яким був стиль та мораль їхнього життя, яким знанням про початок людського життя вони володіли у свій час, яким було особисте відношення до нього правлячих глав тої чи іншої держави, а з цього відповідно випливали і її закони по відношенні до аборту. Також досить важливим фактором у формуванні суспільної думки було місце, яке Церква займала у житті того чи іншого суспільства. Тому, відповідно до прийнятої думки філософів та теологів і рівня їхнього авторитету серед людей, залежало і ставлення цих людей до тої чи іншої проблеми, зокрема й до аборту.
Повертаючись до нашого питання, звернемо увагу на те, що досить цікавим являється процес еволюції відношення суспільства, законодавства й зокрема лікарів до проблеми аборту протягом двох останніх століть. З однієї сторони ми бачимо стрімкий розвиток науки, зокрема біології, яка змогла доказати неточність середньовічного вчення про безособовість „неодушевленого” плоду, та з іншої сторони ми можемо зауважити переважання й закорінення у людській свідомості позитивного, або принаймні пасивного ставлення до вбивства найменших, нехай і потенційних членів свого суспільства. Не можемо сказати, чи причиною цьому не є секуляризація суспільства в суб’єктивному напрямку, переоцінка цінностей й зміна ролі Церкви, як єдиного авторитету у його житті. Бачимо також несталий процес зміни законодавства багатьох країн по відношенні до штучного переривання вагітності. Керуючись різними мотивами, суспільство видавало одночасно закони, які то дозволяли його вчинення, то знову забороняли.
Таким чином, зокрема у європейській медицині поворотним пунктом у концепції, яка знехтувала цінністю ненароджених, стала дискусія в Паризькій Медичній Академії у 1852 році, яка точилася навколо проблеми оцінки вартості життя матері та плоду. В результаті дійшли до висновку, що статистика смертності матерів після кесаревого розтину може бути головним аргументом у етичному виправданні методів штучного переривання вагітності.
Тим часом у США виникає загальнонаціональний рух за заборону аборту. Ініціаторами цього руху виступив ряд лікарів, які, ґрунтуючись на тогочасних сенсаційних ембріологічних відкриттях, доводили, що плід являє собою живу істоту з моменту зачаття, а не з часу відчуття матір’ю перших рухів його тіла. Тому медики наполягали на висновку, що аборт, навіть на самому початку вагітності є вбивством. Через це до 1880 р. аборти у США були заборонені, за винятком випадків, коли потрібно було рятувати життя вагітної жінки.
У 1969 р. британський парламент прийняв „Акт про злочини проти особистості”, відповідно до якого аборт, починаючи від моменту зачаття, став вважатися тяжким злочином. Кара для жінки була більшою у випадку вбивства нею плоду, який вже „заворушився”. У дореволюційному законодавстві Росії і у нею окупованій частині нашої України чітко розрізнялися дозволений аборт вчинений з метою порятунку життя матері і аборт кримінальний.
У XX ст. у дискусії про допустимість абортів активно почали включатися феміністичні рухи, які домагалися визнання їхніх прав особистої незалежності і свободи вибору. Разом з цим вони домагалися права на усунення небажаної вагітності, як основоположного права захисту гідності жінки. Знову прихильники абортів звернули свою увагу на питання одушевлення, відповідь на яке не була цілком однозначною: на якому саме етапі запліднення дається людині душа. Знаючи, що навіть між деякими моралістами та теологами виникали суперечки на цю тему і спекулюючи цим, було знову засіяно в ментальності багатьох людей сумнів а то й переконання, що особове життя людини не може правдоподібно розпочатися від моменту зачаття, а на пізнішому етапі розвитку.
Гаслом нашого часу дуже часто виступає твердження, що сучасне суспільство – найгуманніше суспільство, яке всесторонньо захищає своїх членів і старається всіма можливими силами покращити їх добробут. Дивлячись з однієї сторони, побачимо, що це так ніби і є, особливо у заможніших державах: все спрямовано на задоволення споживацьких потреб громадян, спостерігається великий прогрес у сфері медицини, а отже, і помітне продовження середньої тривалості та умов життя. Всесвітні організації намагаються досягти миру та порядку у світі, хоча поки що цього не було осягнуто. Всі закони голосно проголошують поширення демократичних принципів свободи, проте більше не сприймається давня мораль, поняття авторитету. Людина, відчувши себе творцем свого життя, більше не шукає моделі своєї поведінки у попередніх законах та етичних принципах. Сучасна людина не хоче визнати, що її поведінка та сумління може бути детерміноване якимись зовнішніми обов’язками. Гуманізм, про який так часто згадується в наш час, насправді є новим гуманізмом, основою якого є фальшиве поняття особистого блага, і в своїй суті носить егоїстичний характер. До подібного висновку доходить теперішній Понтифік Іван Павло ІІ, говорячи про те, що сучасне суспільство все частіше керується хибним принципом: „Поступай так, як тобі велить твоє сумління”, присвоївши природній закон власним суб’єктивним прагненням.
Після гіркого досвіду Другої Світової Війни було видано ООН гуманістичну у своїй суті Декларацію Прав Людини (1948 р.). Дещо пізніше появляються Хартія Прав Сім’ї (1983 р.) та Європейська Хартія Прав Дитини, в яких наголошується на тому, що „Визнання гідності кожного члена людської родини, а також їх рівних і непорушних прав становить фундамент волі, справедливості та спокою”. Хартія Прав Родини, зокрема, стверджує, що основоположним правом кожної людини є право на життя, а „аборт – безпосереднє порушення” цього права. Також у Європейській Хартії Прав Дитини записано: „Права дитини (від моменту зачаття, періоду утримання, до властивого забезпечення в їжі та відповідного середовища) повинні бути визнані, а уряди країн повинні прийняти за обов’язок завдання повної реалізації цих прав”.
То яким насправді є це „найгуманніше” суспільство, якщо в одному моменті захищає ці права, а в іншому – видає нові закони, що прямо заперечують їх? І тут наше сучасне суспільство знаходить маску ідеологічного прикриття, вводячи у сферу дозволеного практику штучного переривання вагітності, й переконуючи, що це єдиний вихід, щоб запобігти підпільним абортам. Тому, як не парадоксально, боротьба за введення цього закону стає боротьбою за свободу совісті, індивідуальні прагнення громадян і громадянські права. Легалізація повинна була б стати меншим злом у порівнянні із поширеними трагічними підпільними абортами. Та, як констатує Еліо Сгречча, такий закон не тільки не зменшує кількість нелегальних абортів, але дуже часто приводить до їх зростання.
Бернард Герінг приводить ясні приклади „гуманної доброчинності” різних міжнародних організацій, які пропагують методики штучного регулювання народження як найкращий спосіб покращення добробуту суспільства. Наприклад, говорить він, у післявоєнні роки спеціалістам американської організації планування сім’ї Томпсона вдалося переконати суспільство Японії у необхідності узаконення технічних методів регулювання народжень і разом з цим прийняття досі незнаного японцям методу штучного переривання вагітності. Таким чином, під впливом маскованої пропаганди „інструкторів” за досить короткий проміжок часу дві третіх частини населення країни прийняло ці методи, не усвідомлюючи, що цим самим оголосило холодну війну проти своїх найменших громадян. Кількість, отже, виконаних легально абортів за рік такої пропаганди сягнула понад 246 тисяч із 2,6 мільйона народжень. Через шість років (у 1955 р.) ця цифра зросла до понад одного мільйона вбитих у лоні матері дітей у порівнянні із 1,7 мільйона вцілілих.
„Гуманістичні” наміри різного роду організацій та фірм у США, які пропагують регулювання народження, продовжує далі автор, базуються в основному на гаслі запобігання існування бідності. Різні консультанти при допомозі всіх можливих засобів комунікації стараються переконати суспільство, що в такій високорозвиненій як Америка країні не можуть народжуватися діти, батьки яких не мають фінансової можливості забезпечити їм належного рівня життя. Тому, „щоб не порушити загального життєвого стандарту”, переконують вони, кращим і гуманнішим виходом буде не допустити народження таких дітей.
Якщо ж звернемо увагу на абортивну ситуацію в нашій країні, то побачимо, що такими ж „гуманними” засадами керувалися і радянські законодавці, які у 1921 році прийняли закон про легалізацію абортів, що діє й досі. Відношення законодавства України до штучного переривання вагітності ґрунтується також на засадах „гуманізму” й свободи. Але до чого призводить цей псевдо-гуманізм показують наступні факти: починаючи з 1991 року демографічна ситуація в нашій державі така, що смертність перевищує народжуваність і щороку ця різниця зростає. Закон дозволяє кожній жінці зробити аборт у перші 12 тижнів вагітності. Між 12 і 22 тижнями вагітності дозволеним є аборт із т. зв. медичних та соціальних показників, таких як наявність більше ніж трьох дітей, розлучення, хвороба чоловіка, тощо. Національна Програма планування сім’ї, ухвалена 1995 року, спрямована на зменшення кількості абортів шляхом розповсюдження контрацептивних засобів. Але, як відомо, в багатьох випадках ці засоби мають ранньоабортивний характер, тому не можемо назвати їх меншим злом, незважаючи на прикриття.
І в кінцевому результаті слід замітити, що зараз у нашій ще християнській державі за офіційними даними на 100 народжених живими дітей припадає 144 зареєстрованих абортів, а якщо додати до цього числа ще більшу кількість абортів, які й надалі проводяться нелегально із усіма трагічними для кожного наслідками, з пересторогою задамо собі важливе запитання, чи такий „гуманізм” зможе покращити добробут та розвиток нашої держави й людства в цілому?
І як висновок спробуймо зробити певну рефлексію над тим, як у наш час людство відноситься до своїх найменших членів. В результаті цього нам стане яснішою відповідь на запитання: чому ж ми так легко замінили гуманізм життя на гуманізм смерті? Невже одвічна заповідь „Не вбий” вже є неактуальною? Об’єктивний погляд на цю проблематику подає нам Лєон Дичевскій. По-перше, дитина в сучасному суспільстві сприймається як майбутній працівник, відповідно їхня кількість визначає і кількість робочих місць. Виникає таке поняття як „зайві люди”. З тої причини, що суспільство хоче стати багатшим, сім’ї – заможнішими, випливає й те, що воно для досягнення цієї цілі й обмежує кількість дітей, для яких не знайдеться місця праці. По-друге, дитина здавна вважалася гарантом продовження роду та опорою для старшого покоління, чим більше було дітей, тим забезпеченішою була старість батьків. Але у наш час цей мотив чисельності потомства, який міцно боронив людське життя від самого початку, раптово ослаб. Значення роду у сучасних суспільствах занепало і для забезпечення доброї старості можна тепер, маючи фінансові заощадження, скористатися послугою професійних доглядачів. По-третє, якщо колись у індивідуальній та суспільній свідомості людства панувало бачення дитини як Божого дару, то тепер це бачення, навіть серед віруючих змінилося світським баченням дитини як особистої справи батьків. По-четверте, досить поширеним у наш час є світський погляд на дитину як результат взаємної любові чоловіка і жінки і інтерпретується на відміну від релігійного, як вартість підвладна батькам. Таким чином, дитина, що розглядається виключно як плід чистої любові батьків, може стати непотрібною і нецінною, якщо вона була зачата без батьківської любові, або навіть коли та любов в якомусь часі ослабла, або взагалі зникла. По-п’яте, якщо суспільство приймає за правильний погляд, що дитина – це сповнення особистих сподівань батьків, або в противному випадку – перешкода реалізації ними їхніх власних цілей, то цілком виправданим для сім’ї вважається мати хоч би одну дитину, або не мати взагалі, якщо вона стане „на заваді до особистого щастя” інших членів сім’ї.
Отож бачимо, що сучасне суспільство у відношенні до аборту зберегло в собі всі ознаки поганського суспільства. Крах одвічних цінностей та значення сім’ї, падіння авторитету об’єктивної моралі й приватизація дитини батьками, „гуманна” дегуманізація ненароджених і поступове знігілювання особовості людини призводять до мовчазного схвалення суспільством масового вбивства своїх співбратів по роду. І загальнолюдські проблеми разом з цим лише зростають.
РОЗДІЛ ІІІ
МОРАЛЬНО–ТЕОЛОГІЧНА ОЦІНКА ШТУЧНОГО
ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ
3.1. Мовчання Біблії щодо практики виконання вбивства дітей у лоні матері
В процесі дослідження проблематики штучного переривання вагітності, ми врешті дійшли до розгляду завершального і головного питання нашої праці – морально-теологічної оцінки цього феномену. Загалом християнське вчення й зокрема погляди моралістів на те чи інше питання безперечно ґрунтуються на правдивих свідченнях Святого Письма. Сучасна теологічна думка, керуючись надбанням попередніх століть, традицією Церкви й новітніми здобутками, в жодному разі не відкидає першоавторитету Божого Об’явлення. Тому доцільним буде висвітлити також ставлення Біблії до життя людини, зокрема її свідчення про цінність та гідність дитини вже від моменту свого зачаття й неприпустимість знищення її повністю людського життя іншою людиною.
Якщо уважно прочитати Святе Письмо, зауважимо, що в ньому не міститься жодного натяку на якийсь страх чи упередженість перед народженням нового людського життя. Навпаки, в кожній сім’ї ізраїльського народу, незважаючи на її матеріальний стан та суспільне положення, з зачаттям та приходом на світ нової дитини пов’язані велика радість та щастя батьків, честь та шана сім’ї, в якій народилося дитя, з боку інших людей (пор. Пс. 128). Мати першою переживала цю радість, забуваючи про біль, який переносила при народженні своєї дитини (див. Йо. 16, 21). Так ім’я Ісаака нагадувало дев’яностолітній Сарі, про радість, яку вона відчула при його народженні, оскільки перед тим страждала через свою неплідність (Бут. 21, 6-7).
Діти у євреїв були знаком Божого благословення (пор. Втор. 7, 14). „Спадок Господній – діти, плід лона – нагорода” (Пс. 127, 3). Бажання мати потомство було таким великим, що безплідні жінки були згідні навіть на те, щоб їхні чоловіки зачали собі дітей з іншими жінками, як це було із Сарою, жінкою Авраама (Бут. 16, 2), чи Рахиллю і Лією, дружинами Якова (Бут. 30, 3-7. 9-13). Рахиль навіть шантажує Якова, говорячи „дай мені діток, а то вмру” (Бут. 30, 1). Бачимо, що жінці не вистачає лише любові чоловіка, оскільки нічого не може заспокоїти материнського інстинкту жінки окрім самої дитини. Цю закономірність ясно ілюструють рядки із першої книги пророка Самуїла: Анна, не маючи дітей, „плакала й не їла” (1 Сам. 1, 7).
Сім’я, яка не мала дітей, вважалася покараною Богом і піддавалася ганьбі й осуду. Так Єлизавета, зачавши в своєму лоні сина, названого пізніше Іваном (Хрестителем), вигукує з радості: „Так учинив мені Господь у ці дні, коли зглянувся, щоб зняти мою ганьбу між людьми” (Лк. 1, 25).
Дивлячись на те, що новонароджена дитина є досить квола та несамостійна, можемо побачити як у Старому Завіті Бог показує своє батьківське піклування нею. Так, коли невільниця Авраама та Сари Агар була вигнана разом із своїм сином на пустелю, Бог чудним способом рятує їхнє життя й надалі опікується хлопцем (Бут. 21, 14-21). Більше того, Божа опіка стосувалася не лише народжених дітей, але і тих, які ще були в лоні матері. Коли вищезгадана, Агар, будучи ще вагітною і переслідувана своєю господинею, перший раз втекла у пустелю Бог посилає їй ангела, який просить її повернутися назад, говорячи: „Ось ти зачала й даси йому ім’я Ізмаїл, бо Господь почув твою скорботу” (Бут. 16, 7-11).
Так Господь вибирає Єремію пророком вже в часі, коли він ще не народився: „Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе” (Єр. 1, 5). Так само говорить про себе невідома постать у Ісаї 49, 1: „Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім’я”. Бог піклується про ненароджену дитину, щоб показати, що плід материнської утроби не є „щось”, але „хтось живий”, який хоч ще не відповідає словами, не може про себе сказати вголос, проте вже є собою. Він є тою людиною, якою слід опікуватися, як і усіма народженими, він є особою, якій вже навіть на початку життя можна доручити певну місію.
Дитина є Божим даром, оскільки прокреація від початку існування людства, як говорить книга Буття, була дана разом із Божим благословенням: „Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі” (Бут. 1, 28). Це доказує, що життя нової дитини не походить від задуму і можливості батьків, але від Божого творчого плану. Як говорить кардинал Д. Віллот, цей божественний план був введенням у історію спасіння та довершений у Ісусі Христі, Його воплоченні, який „дає життя та веде до потоків живої води”.
Отож, якщо опиратися на сторінки Біблії, то зрозуміємо, що для тогочасного народу проблема свідомого й бажаного відречення від радості й благословення в особі Богом даної дитини була зовсім чужою й немислимою. Але виникає тоді слідуючи запитання: чому ж у Святому Письмі нічого не говориться про страшний гріх дітовбивства в лоні матері, невже гаґіоґрафи ніколи не чули про існування такого явища, адже, як ми говорили в попередньому нашому розділі, практика штучного переривання вагітності була і на той час досить поширена у поганських грецьких та римських народів? То хіба вони могли опустити висвітлення Божого ставлення до цього явища, щоб запобігти його проникненню у сферу життя й ізраїльського народу? Виходячи із Божої передбачуваності й справедливості можемо дійти висновку, що окреме порушення цієї проблеми не було конечним лише тому, що її розв’язання вже було розглянуте в Біблії. Спробуймо, отже, тільки вияснити, в якому місці це розв’язання міститься.
Заборона вбивства людини передусім знаходиться в Декалозі: „Не вбиватимеш” (Вих. 20,13), – авторитетно проголошує Господь Бог через Мойсея для цілого людства усіх часів. Польський бібліст Іван Лях подає екзегетичне пояснення значення оригінальних єврейських слів цієї заповіді. Згідно його висновків, у цій заповіді міститься загальна заборона будь-якого виду людиновбивства. І всі інші тексти, в яких йде мова про вбивство людини, чітко підкреслюють, що цей акт є морально злим та гріховним (пор. Втор. 22, 26; Ос. 4, 2). Сам Бог зажадає відплати за таке переступлення (Бут. 9, 5-6). Життя людини, підкреслює він, оскільки є даром Божим і не належить людині та її волі, не може бути знищене самою людиною. Виходячи з тої правди, що ненароджена дитина у Біблії й свідомості ізраїльського народу безсумнівно трактується як повноцінна людина, тому у забороні вбивати людину міститься і заборона вбивства ненароджених у лоні матері.
Свідченням пошани до вагітної жінки і життя ненародженої дитини є й тексти книги Виходу, в яких говориться про кару за спричинення викидня, навіть ненавмисного (Вих. 21, 22; 23, 26). Йосиф Флавій, ґрунтуючись на цих цитатах, доходить до висновку, що немає різниці між усуненням плоду, вбивством малої дитини та вбивством дорослої людини. Всі ці дії він називає одним терміном – людиновбивство.
Таким чином ми побачили, що в Святому Письмі, неодноразово говориться про цінність людського життя, яке є цілісно людським від зачаття і до смерті. Виходячи із того яке місце займали діти в ізраїльському народі, доходимо висновку, що їхнє вбивство навіть у лоні матері вважалося великим злочином проти Бога, Дателя життя, проти суспільного добра, й проти властиво жіночої природи. Як підкреслює Папа Іван Павло ІІ, „Біблія показує нам гідність людського буття: воно є вінцем Божого творіння, створене на Його образ”.
3. 2. Оборона гідності ненародженої людської особи в світлі права та морально–теологічної доктрини Вселенської Церкви
Охорона зачатого у лоні матері життя людини віддавна становить предмет особливої уваги Христової Церкви. Дана опіка базується рівно ж як на пошані до Творця і Життєдателя, так і на шанобливому ставленні до самого життя. Свою доктрину щодо гідності і цінності людського життя Церква на протязі часу свого існування в офіційний спосіб представляла у різних документах: енцикліках, листах, посланнях, тощо. Переконання, що людське життя має бути шановане від моменту зачаття, стало базою для формулювання моральних принципів, які тісно пов’язані й із природнім правом.
Проповідування Слова Божого поганським народам ще від часів перших апостолів змусило Церкву чітко визначити своє відношення до практикованого у цих народів штучного переривання вагітності. Так, як ми вже згадували в суспільному ракурсі, починаючи від І ст. виникають різні письма, які подають нам відомості про те, що аборт у своїй суті вважавсь і тоді негативним явищем. Серед них і знані вже нам Дідахе та Послання Варнави, в яких міститься суворе застереження не вбивати плоду. Климент Олександрійський близько 200 року писав: „Хто не хоче мати потомства – той взагалі не повинен женитися, ніж через непомірковане пожадання мав би стати дітовбивцем…”.
Наступник Климента на ректорській посаді у Олександрійській школі Оріген у своєму листі „Проти Цельса” теж наголошує на тому, що недозволеним є позбавляти життя Богом даних дітей: „Бог наказав подружжю виховати всіх без винятку дітей, якими їх обдарує Провидіння, і жодного з них не дозволяє позбавляти життя”. Ранні християни вбачали у перериванні вагітності великий гріх та провину, за які людина має відбути покарання як зі сторони церковного права так і після смерті зі сторони Божої справедливості. Так у апокрифі ІІ ст. „Апокаліпсис Петра” міститься яскравий опис пекельних мук, що спіткають тих жінок, які вбили зачате у них життя: „А кров сягала їм до горла. Навпроти ж них сиділо багато дітей, передчасно народжених, і плакали. Від них падали блискавиці вогню й били в очі тих жінок. То були ті, що не були заміжні, але, зачавши дитину, позбулися свого плоду”.
Багато захисників аборту могли б критикувати ці вищенаведені цитати, говорячи, що вони є лише поодиноким відображенням особистого погляду їх авторів на провину вчинення штучного аборту. Проте їм цього не вдасться зробити, оскільки така позиція відносно злочину дітовбивства була затверджена в офіційних постановах Церковної ієрархії, що свідчить про їхній загальнозобов’язуючий характер. Так вже перші церковні собори в Ельвірі (306 р.), Анкарі (314 р.), а згодом і Трулянський Собор (692 р.) одноголосно осудили штучне переривання вагітності, прийнявши строге рішення піддавати клятві виключення з Церкви всіх тих, які вчинили такий злочин. Якщо ж винуватці виявляли покаяння та готовність спокутувати свій гріх, церковна влада накладала досить довголітні і важкі покути.
Так у 63 каноні Ельвірського Собору за злочин вбивства плоду було встановлено не давати жінці Причастя аж до кінця її життя. А у 21 каноні Собору у Анкарі попереднє покарання було змінене на лагідніше: „Жінкам, які в перелюбі зачали дитину, але усунули плід, і тим, хто займався виготовленням отрути, яка умертвляла дитину, попередні собори забороняли Причастя аж до кінця життя; ця постанова діяла й досі. Але прагнучи знайти лагідніше розв’язання, ми (члени собору) постановили, щоб такі відбували 10-річну покуту на засаді встановленої градації”.
Цікавим являється той факт чому тут говориться лише про тих жінок, які зробили аборт зачатої в перелюбі дитини. Можливо це показує нам, що в тодішніх християнських сім’ях практично не траплялося випадків добровільної відмови від народження нового члена сім’ї, або ж можливо канонічне право хоче передусім захистити життя тих дітей, які найчастіше підлягали небезпеці бути вбитими. Та якщо взяти до уваги те, що ця особливість появляється і в неюридичних текстах, як у згаданому „Апокаліпсисі Петра”, то більш правдоподібною є перша версія.
В цей же самий час великий богослов Сходу Василій Великий також звинувачував у злочині вбивства кожну жінку, що через аборт позбавила свою дитину життя. Одностайним було відношення до аборту також і інших як східних так і західних отців Церкви, незважаючи на певну розбіжність у їхній науці про одушевлення.
У часи Середньовіччя позиція Церкви щодо покути жінці була дещо злагіднена, проте це, замітимо, зовсім не означає, що погляд теологів-моралістів на оцінку штучного аборту був змінений. Так вже у VII ст. за зігнання сорокаденного плоду було встановлено покуту тривалістю один рік. Хоча були також і випадки, коли надавалися і строгіші покути. Наприклад папа Степан ІІІ (752 – 753) притримувався надання більш строгих щодо тривалості санкцій, хоча заборону причащатися вважав не такою категоричною, дозволяючи покутниці чотири рази на рік приймати Святу Тайну Причастя.
У наступному столітті наново було підтверджено необхідність застосування карних санкцій у випадку вчинення жінкою зігнання плоду. Свою роль у формуванні церковного права відіграв перший Собор у Майнці 847 року, який визнав, що найсуворіша покута має бути покладеною на жінку, що вбила у ній зачате людське життя. Також папа Степан V називає вбивцею кожну особу, яка знищила зачатий у лоні плід
В пізнішій історії незмінним свідоцтвом відродження науки та традиції Католицької Церкви була доктрина папи Сикста V (1585 – 1590), яка знову ж звертається до застосування строгих методів надання покути і відкидає пропозиції деяких тогочасних лаксистичних каноністів. У апостольській конституції 1588 року під назвою “Effraenatam” він нагадує про екскомуніку як метод виховання християн у напрямку за життя ненароджених і підкреслює злочинність аборту, прирівнюючи важкість його гріха до вбивства людини народженої. Зняття цієї кари він зарезервував виключно наступникам апостола Петра. Згідними із позицією папи Сикста V були папи Інокентій XІ (1676 – 1689) та Пій IX (1846 – 1878).
Церковне навчання щодо питання, яке ми розглядаємо, залишається незмінним й у останніх століттях, в часи, коли найбільш помітними стають різні нові тенденції і псевдоістини, які висувають своє фальшиве розуміння свободи та цінності життя людини. Так свою однозначну відповідь на закиди опозиції дає папа Пій XI (1922 – 1939) у енцикліці „Casti connubii” з 1930 року. Вже тоді він однозначно відкидає будь-яку можливість морального оправдання за вчинення вбивства ненароджених, критикуючи т. зв. соціальні та євгенічні показання словами, що „…намагатися за їхньою допомогою обґрунтувати вбивство невинних – абсурдно та суперечить Божій заповіді, вираженій словами Апостола: „Не можна робити зла, щоб із нього вийшло добро” [2, ч. 66]. Бачимо, що Папа Пій ХІ однозначно називає аборт злом, слушно нагадуючи керівникам та законодавцям, що вони „не сміють забувати, що обов’язок державної влади – відповідними законами та санкціями захищати життя невинних; тим більше, якщо ті (ненароджені), чиє життя в небезпеці, нездатні захищатися”.
Також досить гострою була наука його наступника на апостольському престолі, папи Пія XII (1939 – 1958), який осуджував всякий прямий аборт, який виступає як мета чи як засіб. Критикуючи різні недопустимі дії багатьох нацистських лікарів, він ще у 1944 році в своєму посланні до гільдії святого Луки нагадує, що завданням лікарів є рятувати, а не вбивати, тому „лікар не має права посягати на життя плоду ані на життя матері; ніхто на світі, ні приватна особа, ні людська влада не можуть спричинитися до прямого знищення будь-чийого життя”. А у своїй промові 26 листопада 1951 року до членів італійського товариства “Fronte della Famiglia” вище згаданий папа говорить: „Якщо для світського чи церковного права і для певних цивільних чи карних мір може мати значення розрізнення між різними етапами розвитку народженого життя чи ще не народженого, то в моральному праві у всіх цих випадках йтиметься про тяжкий і неприпустимий замах на недоторкане людське життя”.
Найбільше уваги питанню штучного переривання вагітності як зі сторони суспільства, так і з боку церковного права, було, мабуть, присвячено у другій половині минулого століття. Так на захист життя ненароджених виступає папа Іван XXIII (1958 – 1963) із своєю енциклікою “Mater et magistra” 1961 року. Крилатим став його вислів: „Людське життя є священним, оскільки воно від першого свого зародження вимагає втручання Бога”. Не міг оминути своєю увагою цю проблему і ІІ-й Ватиканський Собор, наголосивши у душпастирській конституції “Gaudium et spes” на необхідності захищати людське життя від моменту зачаття, а „скидання плоду і дітовбивство, – говорить він, – є мерзенним злочином”. У іншому місці даної конституції аборт відноситься до „ганебних діл”, які „найбільше противляться пошані для Творця” поряд із вбивствами, народовбивствами, евтаназією та самовбивством.
Наступний папа Павло VI (1963 – 1978), йдучи за прикладом своїх послідовників, видав у 1968 році енцикліку “Humanae vitae”, в якій вкотре підкреслюється правда про святість та цінність життя людини, та неприпустимість неприродних методів регулювання народжень, зокрема аборту. Роблячи моральну оцінку аборту, Павло VI робить наступний висновок: „Пряме припинення вже розпочатого процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий аборт – навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути”.
Зміна політично-суспільної ситуації світу, яка полягала зокрема у схвальному відношенні законодавства багатьох країн до прийняття закону про легалізацію штучного переривання вагітності нагадала вищому уряду Церкви про необхідність видання окремого документу, в якому слід в ширшому обсязі обґрунтувати свою науку щодо ганебності поширеної практики зігнання плоду. Таким чином у 1974 році виходить у світ перший документ Католицької Церкви, спеціально присвячений розгляду проблеми абортів, під назвою “Декларація про скоєння аборту”, підготовлений Священною Конгрегацією у справах Доктрини і Віри. Дана декларація, розглядаючи традиційне навчання Церкви, для підтвердження своєї науки апелює більше до розумових доказів, приймаючи за підґрунтя дослідження сучасних біологів. Декларація проголошує, що життя людини є її найфундаментальнішим благом, на якому основуються усі інші добра. Порушення цієї цінності в жодний спосіб і з жодної причини не може належати до компетенції жодної суспільної влади. Дискримінація права на життя відбувається навіть вже тоді, коли хтось намагається робити певну диференціацію щодо його цінності на різних періодах його розвитку. Як говориться далі, сучасна наука генетика ясно доводить нам цю істину, що з моменту запліднення починається життя нової людини, незважаючи на дискусії про момент одушевлення. Тому, говорить декларація, „з моральної точки зору є певним, що, навіть при наявності сумніву щодо того чи плід зачаття є вже людською особою, є об’єктивно важким гріхом наважуватися вчинити вбивство”.
Багато своїх гомілій, виголошених на різних конференціях, та послань й листів, в яких порушується проблема початку людського життя, присвятив й теперішній папа Іван Павло ІІ з метою пробудження в сучасного суспільства, зокрема, працівників служби охорони здоров’я та представників державної влади поваги до життя ненароджених та відчуття співвідповідальності за існування і поширення в світі культури смерті. Як говорять дослідники, лише за два перші роки свого понтифікату Вселенський Архиєрей у своїх промовах аж 180 разів порушує питання переривання вагітності.
Так у своїй промові підчас Святої Літургії 1979 року у Вашингтоні папа Іван Павло ІІ подає яскраве вираження пошани до цінного життя людини: „Завжди будемо ставати на захист, якщо людське життя буде під загрозою. Коли буде атакована святість життя перед народженням, будемо тому протистояти та голосити, що ніхто не має влади знищувати ненароджене життя”. Іншого разу папа підкреслює: „Так, від моменту зачаття і на протязі наступних фаз усе людське життя є святим, тому що є створене на образ та подобу Божу”.
Багато із цих промов стали основою для видання Апостольською Столицею у 1983 році вже згадуваної “Хартії прав сім’ї” та Інструкції про повагу до людського життя на його початку і гідність продовження людського роду під титулом “Donum Vitae”, виданої у 1987 році.
“Хартія прав сім’ї” своєю 4 статтею чітко визнає, що людське життя необхідно цінувати і захищати від моменту зачаття, називаючи аборт прямим порушенням основного права кожної людини – права на життя.
Говорячи про повагу до людських ембріонів, Інструкція “Donum Vitae” у світлі попередніх документів також згадує про аборт як морально злий акт по відношенні до людської особи в її тілесній та духовній цілісності.
Засади християнського відношення до штучного переривання вагітності, які ми розглядали в цьому пункті, знайшли своє відображення і в новому Кодексі Канонічного Права Римо-Католицької Церкви з 1983 року, яке дублюється і нашим Кодексом Канонів Східних Церков, а також у офіційному новому Катехизмі Католицької Церкви, виданому в 1992 році. Так у 1450 каноні ККСЦ вказано: „Хто вбив людину, повинен бути покараний великою екскомунікою…Таким же чином слід покарати того, хто спричинив аборт…”. Розрішення від цього гріха згідно 728 канону ККСЦ належить єпископу . Як говорить Катехизм щодо цього положення Канонічного Права: „Церква не прагне, таким чином, відмовитись від милосердного ставлення. Вона виявляє тяжкість скоєного злочину, непоправну кривду, завдану невинно замордованій дитині, її батькам та всьому суспільству”.
Плідним у відношенні до оцінки життя людини, проте, був 1995 рік. Саме тоді було видано два документи, які захищали цю найвищу цінність – життя: Енцикліку “Evangelium vitae” та “Хартію працівників Служби Охорони Здоров’я”. Маючи в своїй основі як попередньо сформовану традиційну науку так і нові сенсаційні свідчення генетики та ембріології, ці документи ще раз, відповідно до вимог сучасності, проголошують непорушність одвічних принципів Богом встановлених законів.
У “Evangelium vitae” папа Іван Павло ІІ говорить, що штучне переривання вагітності серед усіх злочинів, які людина може вчинити проти життя, є особливо серйозним і гідним осуду. Факт того, що сучасне суспільство все слабше усвідомлює цю істину, свідчить нам про небезпечну моральну кризу, яка „поступово руйнує здатність розрізняти добро і зло, навіть коли йдеться про засадниче право на життя”. Папа зауважує, що незважаючи на сучасне приховування правди, слід називати речі своїми іменами, і тому „переривання вагітності, – каже він, – не важить, у який спосіб виконане – є свідомим і прямим убивством людської істоти між зачаттям і народженням – на самих початках її життя”. „Моральний тягар переривання вагітності, – продовжує далі папа, – постає у всій повноті від усвідомлення, що йдеться про вбивство, надто якщо задуматися над його особливими обставинами. Адже людина знищується на порозі життя, отже вбивається найневинніша істота, яку тільки можна собі уявити: вона не може бути нападником взагалі, а несправедливим і поготів!”. Моральну відповідальність за вчинення такого злочину несе як мати, так і батько, рідні та оточуючі, навіть якщо вони не прямо спонукають до вчинення аборту, а просто залишають вагітну на одинці перед рішенням.
Бачимо, отже, що відношення Церкви до штучного переривання вагітності на протязі прослідкованої історії завжди зберігало цілісність та непорушність. Юридичні постанови соборів, папські енцикліки, послання та листи чітко показують нам, що християнство завжди захищало і піклувалося життям усіх людей, разом з тим ганьбило морально злий акт вбивства дітей у першій стадії їхнього життя і призначало покарання кожному, хто наважиться посягнути на їхнє життя. І навіть якщо ці кари були, як нам тепер здається, надто суворі, це може лише доказати яким вагомим є життя ненароджених. А аборт – це заперечення цієї найпершої цінності людини. Як говорить наш митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському посланні “Не убий”, „Вже ця сама обставина, що злочину допускаються рідний батько або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохрещеною тратить вічне спасіння, – все то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину”.
3.3. Коротка моральна рефлексія окремих драматичних випадків пов’язаних із життям та смертю матері і плоду
Отож, ми вже зробили наш остаточний висновок щодо моральної оцінки штучного переривання вагітності. Навівши незаперечні докази біологів та філософів, які доказують, що людина є людиною від моменту зачаття, та розглянувши офіційне ставлення Католицької Церкви до цього питання, з упевненістю говоримо, що дані дії по відношенні до людської природи – неприпустимі та морально злі. Не виправдовують цих дій, як говорить Еліо Сгречча, ні причини, які стосуються соціально-економічного добра як жінки так і лікарів, ні інші нами приведені більш-менш об’єктивні мотиви, оскільки життя являється першою і найбільшою цінністю людини і жодні інші вигоди не можуть бути ціннішими за нього.
Але, якою буде оцінка штучного переривання вагітності, якщо мова йтиме про вибір між врятуванням життя матері та існуючим у її лоні життям дитини, яке хоч рідко, але в певних обставинах стає загрозою для її життя? Як має поступати лікар у цьому випадку, чи виправданим буде рішення інших членів сім’ї врятувати життя жінки шляхом вбивства іншого життя? Чи життя матері у такій драматичній ситуації може бути ціннішим за життя ще „недорозвиненого” плоду?
Цей вид аборту, який має на меті врятувати життя матері шляхом усунення життя „агресора”, носить назву „прямий терапевтичний” аборт. Хоча офіційна думка Церкви однозначно засуджує і такий вид аборту, деякі із протестантських і католицьких моралістів ведуть диспути по відношенні до оцінки такого явища. На загал висувають наступні аргументи: перший із них зокрема говорить, що законним буде пришвидшення невідворотної смерті плоду, якщо цим можна врятувати хоча б життя матері; інший приймає, що у небезпеці для життя матері, плід може посвятити своє життя для неї; третій вказує, що з двох слід вибирати менше зло, а в даному випадку меншим злом називає вбивство плоду; ще інший визнає, що оскільки плід у цьому випадку являється агресором, то дозволеним буде його вбивство.
Карл Пешке заперечує ці аргументи як такі, що неспроможні показати, що така дія є виправдана: „Пряме наближення смерті плоду є незаконним прямим вбивством. „Посвячена” смерть дитини досягається шляхом втручання хірурга, який знову ж таки прямо вбиває ненароджену дитину. Ніхто не може вибирати неморальну дію за менше зло в порівняні з іншим злом, яке є лише фізичним, тобто природною смертю матері чи матері й дитини разом”.
Що ж до четвертого аргументу, який підтримується досить відомими моралістами, такими як Дж. Нунан, Г. Грізец та В. Мей, даний автор зокрема говорить, що першою помилкою цього погляду є те, що плід не спричиняє ніякої агресії, він не переходить межі своїх прав і не ущемляє прав матері. Причиною такого стану є перш за все паталогічний стан матері, порушення її природної здатності народжувати дітей. Тому ми не можемо карати того, хто є найневинніший.
Деякі інші теологи, зокрема, Е. Пуссе, що мають власну думку по відношенні до терапевтичного аборту, мотивують своє твердження, що оскільки лікар не може врятувати життя обох, то мусить рятувати те життя, яке є більш здатним до виживання. Але цей мотив також не може витримати критики, оскільки в даному випадку дія прямо спрямована не на надання допомоги матері, але на спричинення смерті плоду. Якщо дехто може застосовувати для оправдання прямого терапевтичного аборту навіть т. зв. принцип подвійного ефекту, перекрутивши його умови, то Еліо Сгречча чітко підкреслює, що в цьому випадку прямо бажаним є акт морально злий – вбивство, а порятунок матері, є вчинений за посередництвом зла – смерті плоду. В даному випадку слід застосовувати принцип, що непотрібно робити зло, щоб досягнути добра.
Бернард Герінг дає свою відповідь на це запитання, говорячи, що материнство вже у своїй основі має закладену роль посвячення. До істоти материнської любові належить і сама готовність до посвяти і навіть пожертви своїм життям. Егоїстичним буде таке материнство, якщо для врятування власного життя віддає на смерть свою дитину. Більше того, якщо прийняти до уваги той факт, що набагато більше жінок померли чи були поранені після аборту, ніж підчас вагітності, то зрозуміємо, що усі аргументи прихильників терапевтичного аборту не мають у своїй основі достатньої рації.
Таким чином, не зважаючи на драматичність таких випадків, єдиною і незаперечною правдою залишається судження про цінність життя ненароджених, яке не може бути безпосередньо принесене в жертву задля спасіння життя іншої людини при жодних умовах і при жодних обставинах. Наука Церкви однозначно дає підтвердження цієї правди, не відкидаючи можливість таких важких обставин, які можуть бути пов’язані навіть з життям і смертю. Тому, як говориться у „Декларації про переривання вагітності”, „жодна з цих причин не дає права маніпулювати життям іншої людини, навіть щойно зачатої … ніхто – ні батько, ні мати – не можуть від її імені, навіть якщо вона ще є на ембріональній стадії розвитку, вибирати смерть чи життя… Людське життя є настільки фундаментальною цінністю, що її не можна вимірювати навіть дуже серйозними невигодами”.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі “Радість і надія” – “Gaudium et spes” (7 грудня 1965 року) // Документи Другого Ватиканського Собору. Конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – с. 499-621.
- Енцикліка “Непорочне подружжя” – “Casti connubii” Святішого Отця Пія ХІ // Вибрані Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, том 1. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – с. 41-98.
- Енцикліка “Життя людини” – “Humanae vitae” Святішого Отця Павла VI // Вибрані Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, том 2. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – с. 47-68 .
- Енцикліка „Євангеліє життя” – “Evangelium vitae” Святішого Отця Івана Павла ІІ. – Ватикан, 1995. – с.159
- Декларація про скоєння аборту // Вибрані Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, том 2. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – с. 123-137.
- Інструкція про повагу до людського життя на його початку і гідність продовження людського роду „Дар життя” – „Donum vitae” // Вибрані Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, том 2. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – с. 167-200.
- Хартія прав сім’ї // Вибрані Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, том 1. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – с. 105-112.
- Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви. – Жовква: Місіонер, 2002. – 772 с.
- Кодекс Канонів Східних Церков. – Львів: вид-во ОО. Василіян, 1995. – 471с.
- Précis of official catholic teaching on the sanctity of human life; vol. V. – Silver Spring: Catholic Committed to Support the Pope, 1993, – 103 с.
- Charter for Health Care Workers / Pontifical Council for Pastoral Assistance to health care workers. – Vatican: Vatican Press, 1995. – 125 с.
- Документи Патріаршого Собору УГКЦ, (30 червня – 4 липня 2002). – Львів, 2002. – 238 с.
- Життя у Христі. Моральна катехиза / Комісія у справах катехизації при патріаршій курії. – Львів: вид-во Українського Католицького Університету, сс. 2004. – 179
- Блехшмідт Е. Збереження індивідуальності. Людина – особа від самого початку. – Львів: вид-во Українського Католицького Університету, 2003. – 118 с.
- Ней Ф., Петерс М. Шлях центуріона. – Львів: Свічадо, 2001. – 111 с.
- Обер Ж. М. Моральне богослов’я. – Львів: Стрім, 1997. – 287 с.
- Салій Я. Дражливі питання. – Київ: Кайрос, 2001. – 155 с.
- Фіялковський В. Дар народжувати. – Львів: Свічадо, 1999. – 211 с.
- Штессель П. Міріам…чому ти плачеш? Страждання жінок після аборту. – Львів: вид-во оо. Василіян, 1999. – 135 с.
- Сгречча Э., Тамбоне В. Биоэтика. – Москва: и-во Библейско-Богословского Института св. Апостола Андрея, 2002, – 413 с.
- „На межі життя і смерті” – вісник Інституту Родини і Подружнього життя ЛБА №2. Львів: вид-во Українського Католицького Університету, 2001. – 128 с.
- „Статевість людини” – вісник Інституту Родини і Подружнього життя ЛБА №3. Львів: вид-во Українського Католицького Університету, 2002. – 166 с.
- Peschke K. H. Christian ethics. Moral theology in the light of Vatican II; vol. II. – C. Goodlife Neale Ltd, 1988. – 822 с.
- Stockman R. Ethics and caregiving. – Stropstraat: Brothers of Charity Publications, 2002. – 78 с.
- The new dictionary of theology / Komonchak J. A., Collins M., Lane D. – Collegeville, Minnesota: The liturgical press, 1987. – 1112 с.
- The philosophy of life. The Pope and the right to life / compiled by Rosario T. – Arlington: Pro Fratribus press, 1989. – 276 с.
- Drożdż A. Dekalog, cz. II. – Tarnów: Wydawnictwo Diecesji Tarnowskiej Biblos, 1994. – 374 с.
- Dziecko / praca zbiorowa pod red. Piwowarskiego W. i Zdaniewicza W. – Warszawa – Poznań: Pallotinum, 1984. – 199 с.
- Häring B. Nauka Christusa, Teologia moralna, tom ІІІ. – Poznań: Pallotinum, 1963. – 532 с.
- Häring B. Nauka Christusa, Teologia moralna, tom V. – Poznań: Pallotinum, 1966. – 480 с.
- Marcol A. Etyka życia seksualnego. – Opole: Wydział teologiczny Uniwersytetu Opolskiego, 1998, – 235 с.
- Ocal życie bezbronnemu / opracowanie zespołowe pod red. Rafałа M. – Płock: Płockie wydawnictwo diecezjalne, 1990, – 79 с.
- Olejnik St. Teologia moralna, tom 7. – Warszawa: Wydawnictwo Akademiji Teologiji Katolickiej, 1993, – 394 с.
- Piegsa J. Człowiek – istota moralna, tom III. – Opole: Wydział teologiczny Uniwersytetu Opolskiego, 2000, – 325 с.
- Refleksje nad etyką lekarską. / pod red. Osińskiej K. – Warszawa: Wydawnictwo Archidiecezji Warszawakiej, 1992, – 192 с.
- W obronie poczętego. / pod red. Krenczkowskiego H. – Pelplin: Wydawnictwo Diecezjalne, 1991, – 238 с.
- Ethos – kwartalnik Istytutu Jana Pawła II KUL, №25/ 26, – Lublin, 1994, – 276 с.
- Ethos – kwartalnik Istytutu Jana Pawła II KUL, №27, – Lublin, 1994, – 286 с.
- Homo Dei, przegląd ascetyczno-duszpasterski, №1, 1994. – 142 с.
