Прикмети та цілі подружжя. Правно-душпастирський аспект Святої Тайни Подружжя

Зміст

 

Розділ I. Початкові норми про Святу Тайну Подружжя

1.1. Свята Тайна Подружжя як установа Божа

1.2.Подружжя як Таїнство

3.1.Суттєві властивості Подружжя

Розділ II. Подружні перешкоди

2.1. Поняття та наслідки перешкод

2.2. Пастирська турбота і дії, які передують одруженню

2.3. Розриваючі перешкоди в загальному

2.4. Окремі перешкоди

Розділ III. Подружня Згода

3.1. Поняття про згоду

3.2. Дефекти подружньої згоди

 

Розділ I

Початкові норми про Святу Тайну Подружжя.

Римський Архиєрей Іван Павло II в своєму Апостольському листі "Сімейне співжиття" від 22 жовтня 1981 року пише: "Бог сотворив людину на свій образ і подобу і тим самим покликав її до любові; тому-то любов є основним і вродженим покликанням кожної людини. Любов, що охоплює і людське тіло, стає учасником духовної любові". Християнське об'явлення знає два окремі способи здійснення покликання людської особи до любові: подружжя і дівицтво. Одне і друге у властивій собі формі є конкретним виявом найглибшої істини людини "бути на образ Божий". З цього випливає, що подружжя є актом творчим, бере початок у Бозі. Тому-то подружжя у світлі християнської антро­пології і віри не є якимось продуктом соціальної чи культурної еволюції, чи якимось випадковим соціологічним витвором, суб'єктом змін, але є засноване Богом-Творцем для здійснення у людстві свого плану любові.

Тепер сміло можна назвати подружжя союзом, союзом між Богом і людиною, завдяки якому чоловік і жінка за не відкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя. Подружжя за своєю природою призначене для добра супругів та народження і виховання дітей (ККСЦ, кан. 776, § 1).

У Новому Завіті Бог бажає, щоб у Таїнстві шлюбу союз подружжя став ви­явом шлюбної таємниці Христа і Церкви. Включений до таємниці Христа, шлюб досягає справжньої глибини. У цій спокутній таємниці союз чоловіка і жінки відновлює своє первісне значення, а шлюб знаходить своє осереддя. Присутність Христа додає цьому крихкому земному існуванню шлюбного союзу надприрод­ну значущість. Возз'єднання чоловіка і жінки у Христі є осереддям їхньої спо­кути і порятунку. В цьому полягає значення християнського шлюбу. В христи­янському шлюбі людина позбавляється жорстокосердості. Тут знову стверд­жується основоположний задум Бога, який «спочатку» створив чоловіка і жінку, щоб вони були «однією плоттю». Той, хто бажає жити в завіті з Богом (втілено­му тепер в Ісусі Христі), не може відмовлятися від того, що встановив Бог. Тому християнський шлюбний союз – союз винятковий, моногамний (відмова від полігамії), вірний (відмова від подружніх зрад) і непорушний (відмова від розлу­чення, за яким відбувається повторний шлюб). У світлі заповідей блаженства і нової праведності Царства Божого, шлюб є союзом, що визначає і відтворює постійну і вірну любов Бога, що втілилася в Ісусі Христі.

II Ватиканський Собор починає розглядати подружжя в ширшому аспекті, бо якщо до того це було поняття установи (факту прийняття Святої Тайни Подружжя), то тепер більш відкрито говориться про особу і про можливість вияву подруж­ньої згоди: наскільки чоловік і жінка здатні взаємно себе віддати і прийняти один одного, щоб утворити спільність на ціле життя.

 

1.1. Свята Тайна Подружжя як установа Божа.

 

На початку Святого Письма, в книзі Буття, говориться про те, як Господь Бог сотворив чоловіка і жінку. Оповідається, що «Бог навів глибокий сон на чоловіка, і коли він заснув, узяв одне з його ребер і затулив те місце тілом. Потім з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка. І чоловік сказав: «Це справді кість від моїх костей і плоть від моєї плоті. Вона зватиметься жінкою, бо її взято від чоловіка. Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом»» (Бут. 2, 21-24).

Так чоловік побачив жінку і пізнав, що вона подібна до нього і що справді відповідає його потребам. Через те, що жінка – рівня чоловікові за своєю природою, гідністю, розвитком, вони взаємно доповнюють одне одного.

 Стародавнє східне слово «ті», що означає ребро і життя, показує, що чоловік і жінка мали стати учасниками одного єдиного життя.  В цьому якраз закладено задум подружжя, як нерозривного з'єднання одного чоловіка і однієї жінки. Тому чоловік прийняв жінку як ту, яка повинна стати помічницею або пристановищем для чоловіка та учасницею усього його життя.

Перші сторінки Святого Письма показують нам подружжя таким, як його сотворив Бог; коли чоловік приймає жінку і вона стає правдивою учасницею його життя, його тіла, усіх його вчинків та його майбутнього. «Книга Буття, розповідаючи про чоловіка, який покидає батька і матір для того, щоб з'єднатися із своєю жінкою (Бут. 1, 21-25), надає великого значення свідомому і вільному вибору, який дає початок подружньому життю, роблячи сина сім'ї – чоловіком, а доньку дружиною.

У світлі християнської антропології і віри подружжя є не тільки продуктом соціальної еволюції, що зазнає змін, але й засноване Богом творцем, щоб здійснити у людстві його задум любові. Бог є любов ( Ів. 4: 8). Бог сотворив людей на свій образ і подобу ( Бут. 1: 26 ), покликавши їх до любові. Чим більше людина любить, то більше вона є образом Бога Незважаючи на оповідання з книги Буття, для богослов'я важливим є  твердження, що подружжя було створене Богом. Слід ствердити, що воно створене самим Богом, а не людиною. Богослов'я погоджується з тим, що усі суттєві риси подружжя, були визначені Богом: заснування, мета, закони, які управляють ним та благословення, які витікають з нього на людське суспільство. Доктринальні принципи про подружжя природного та таїнственного характеру є поміщені в першому каноні VII Титулу «про Подружжя» в Кодексі Канонів Східних Церков (ККСЦ). Кан. 776 § 1: «Подружній союз заснований Творцем та наділений його законами, завдяки якому чоловік та жінка за не відкличною особистою згодою утворюють спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра супругів та народження і виховання дітей».

Подружжя є установлене Христом Таїнство, в якому чоловік та жінка внаслідок вираженої ними перед священиком та Церквою взаємної згоди бути подругами та отримавши благословення священика, вступають у нерозривний союз любові і дружби, для взаємної допомоги, для уникнення гріха перелюбу та для народження та виховання дітей.

Кан. 776 § 1 описує основні елементи подружжя. Ними є спільність життя, добро супругів та народження і виховання дітей. Серед елементів нема згадки про «глибоку душевну спіль­ноту подружнього життя і любові», про яку говорив II Ватиканський Собор представляючи подружжя у його автентичності як фундаментальну інституцію. Він описує його як взаємність любові: «Створена Творцем і обдарована своїми закона­ми глибока душевна спільнота подружнього життя й любові, встановляється подружнім союзом, тобто не відкличною особистою угодою. Так то людським актом, яким подруги себе взаємно дають собі і приймають, постає Божою волею утверджена установа, важна і перед людсь­кою суспільністю; цей священний зв'язок, заради блага і подругів і дітей, а то й суспільности, не залежить тіль­ки від людської волі. Бо сам Бог є творцем подружжя, обладнаного різними благами і цілями; і всі вони мають щонайбільше значення для існування людського роду, для особистого розвитку і вічної долі поодиноких членів сім'ї, для гідности, тривкости, миру та благобуту і самої сім'ї і всієї людської суспільности».

Подружжя є суттєвою установою природного права. Бог-Творець усього, плануючи продовження людського роду, заклав у природу людини сильне бажання родини. Бажання це проявляється в природній здатності і схильності чоловіка і жінки до відтворення себе. Щоби цю мету осягнути, необхідною стала подружня установа. Тут не­достатньо лише того, щоб народити нащадків, але їх треба відповідно виховати, щоби могли вони у певний спосіб долучитися до життя суспільства. Умови для властивого виховання людини створює тільки родина, оперта на тривалу подружню установу.

Бог як Творець природного права одночасно узаконив подружжя позитивним і безпосереднім актом Своєї волі. В Божому акті створення людини є одночасно й покликання до створення нею людської родини (Бут.1, 27-28; 2,18; 2, 23-24): «І сотворив Бог людину на свій образ… чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю…». Христос Бог не тільки підтвердив подружню установу, але включив її також у своє діло спасіння. Бог повернув подружжя до первісної досконалості і поставив його одним із Семи Святих Таїн, що уділяє особливу ласку і допомогу для виконання  подружніх обов'язків.

 

1.2. Подружжя як Таїнство.

 

Кан. 776 §2. З установи Христа правосильне подружжя між хрещеними є тим самим святою Тайною, якою, на зразок бездоганної злуки Христа з Церквою, Бог об'єднує їх, і вони немов освячуються та зміцнюються ласкою Тайни.

Згідно з католицьким богослов'ям подружжя є однією з семи святих таїн і як догматично визначене Тридентійським Собором всупереч протестантам, які в загальному заперечують його, є протидією тим вищезгаданим єресям,  які вважали подружжя злом.

В час II Ватиканського Собору (1960-1965 рр.) католицьке богослов’я розширило поняття святої тайни у двох напрямках. По-перше – застосовуючи визначення святої тайни, прийняте в богослов'ї до інших обрядів, наголошувалося, що в Церкві існує значно більше святих тайн, як наприклад умивання ніг, у яких можна виявити усі елементи, необхідні для поняття святої тайни, і які були вироблені у середньовічному богослов'ї. По-друге, поняття святої тайни потім застосовувалося до інших дій Церкви, як і до самої Церкви, що була створена Христом, як засіб передавання людству ласки. Однак ці нові «святі тайни» не порушували порядку сімох святих таїн визнаних Церквою, а позиція святої тайни Подружжя була лише зміцнена^.

Чи заснував Христос подружжя як святу тайну? Якщо так, то коли? Спасительна діяльність Христа, яка зараз продовжується на землі через уділення святих тайн, беззаперечно вказує на те, що він сам був засновником Подружжя як святої тайни. Проте, в Новому Завіті не показано, що Ісус відкрито проголосив подружжя як одну із тих особливих ритуальних дій (святих тайн), через які його спасительна проповідь стала плідною для людства. Однак, Ісус безпосередньо торкнувся подружжя пояснюючи своє вчення про Боже царство. Встановлення цього Царства було в центрі його спасительної місії. Він використовує мову та подружні зв'язки як знак, у якому спасіння людства, встановлення Божого Царства зображене в доступних термінах. Для того, щоб яскравіше і доступніше донести ці високі реальності до слухачів, він використовує такі «земні» факти: (1) відносини між чоловіком і жінкою; (2) відносини між нареченою і нареченим; (3) благословення подружжя і пов'язані з ним урочистості. У цих випадках Ісус навчав не про подружжя, а про Боже Царство; свідомо використовуючи терміни, які стосуються подружжя, він також пролив світло на подружжя, як таке. Він підносить подружжя до рівня, який виходить поза рамки створеної інституції як такої, то так розуміли апостоли, а Павло зокрема розвинув у листі до Ефесян.

Кан. 776 § 2 описує подружжя як та­їнство. Термін таїнство можна розуміти у двох значеннях. Перше значення: мається на увазі біблійне походження таїнства як вхо­дження в Пасхальне таїнство єдності подібно як у великому таїнстві Христа і Церкви (Еф 5: 32), подруги є покликані представляти та брати участь у подружній любові Христа до Церкви. Любов Христа до Його Церкви є іконою нерозривної подружньої любові між християнами. Навчання Східних Церков робить наголос саме на першому значенні. Друге значення: таїнство є видимим і діючим законом благодаті (Еф 1: 9), яка поєднує подругів у Бозі.

Доктринально поєднання між двома охрещеними особами (чоловіком і жінкою) є правдивим подружжям, воно не може не бути таїнственним. У той же час Церква не може визнати, що дві охрещені особи є правосильно в Подружжі, якщо вони не є поєднані в таїнстві.

Основою такого зв’язку є умова між чоловіком і жінкою, укладена свідомо і добровільно, а творить її особиста згода обох сторін, через яку сторони взаємно віддають і приймають себе з метою установлення подружжя та отримання благословення священика.

Така подружня умова, укладена між охрещеними, отримала від Христа силу св. Тайни. З такого міркування кожне подружжя осіб охрещених, не лише католиків, є св. Тайною. Навпаки, не є св. Тайною подружжя, укладене між особами не охрещеними, бо ці особи не можуть приймати яку-небудь Тайну, окрім Хрещення. Однак з хвилиною, як ці особи отримали св. Хрещення, їх подружжя стає св. Тайною. Християни укладають подружжя сакраментальне, хоч би навіть не знали або не вірили, що подружжя є св. Тайною.

Неправосильною була б св. Тайна й укладення подружжя тоді, коли наречені, знаючи про те, що св. Тайна є нероздільною з подружньою умовою, не хотіли б виразно і рішуче самої св. Тайни, висуваючи це як умову.

     Умова подружнього зв'язку має правний характер, якщо укладена між особами, які правно можуть укласти подружжя у приписаній формі.

Kaн. 828 §1. Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно зі святим обрядом перед місцевим ієрархом чи парохом або ж священиком, якому одним з цих двох було надане повноваження благословити подружжя, а також у присутності принаймні двох свідків, однак, згідно з приписами наступних канонів і з дотриманням винятків, про які мова в канн. 832 і 834, §2.

Кан. 828 §2. Священним вважається цей обряд через саму участь священика, який асистує і благословляє.

Кан. 839. Забороняється до і після канонічного вінчання інше релігійне укладання того ж подружжя для вираження або відновлення подружньої згоди; подібно забороняється релігійне вінчання, в якому і католицький священик, і некатолицький служитель вимагають згоди сторін.

Форма укладання подружжя визначається в загальних термінах у кан. 828 § 1, який вимагає священного обряду для правосильності подружжя. «Священним обрядом вважається «участь священика, який асистує і благословить» (кан. 828 § 2). У східній традиції, католицькій і некатолицькій, подружнє благословення, яке застережене за священиком, вимагається для правосильності подружжя. Тому випливає, що повноваження благословляти подружжя не може бути надано диякону. Це мається на увазі в кан. 834 § 2. Священний обряд робить видимою священний характер і гідність Таїнства подружжя і допомагає зупинити поши­рення тенденції десакралізувати подружжя.

У Латинській Церкві подружнє благословення не є суттєвим елементом зви­чайної форми укладання подружжя. Участь священика як представника церков­ної спільноти в укладанні подружжя переважно полягає тільки в юридичному акті прохання і прийняття вияву згоди супругів (кан. 1108 § 2). Тому навіть мирянин може бути уповноважений виконати цю роль (кан. 1112). Однак, якщо подружжя укладається в Латинській Церкві, і одна зі сторін є східним католиком, для правосильности має бути дотриманий кан. 828 § 2, позаяк він зобов'язує східних вірних

 

1.3. Суттєві властивості  Подружжя.

 

Кан. 776 §3. Істотними прикметами є одність і нероз­ривність, які в подружжі між хрещеними набувають особливої сили з огляду на святу Тайну.

Любов подружньої пари вимагає зі самої своєї природи одності і нерозривності їх особистої спільності, яка охоплює усе їхнє життя: «Так що вони вже не двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19,6) (пор. Бут. 2,24). «Вони покликані зростати без перерви у своїй спільності через щоденну вірність шлюбній обітниці взаємного цілковитого дару». Ця людська спільність підтверджується, очищується й завершується через єдність в Ісусі Христі, даній через таїнство Подружжя. Суттєвими властивостями подружжя є одність і нерозривність, які у по­дружжі між охрещеними здобувають особливу сталість на підставі Таїнства (кан. 776 § 3). Вони є суттєвими якостями будь-якого правосильно здійсненого по­дружжя, чи то християн, чи то нехрещених. Ці властивості виключають поліга­мію, поліандрію та розлучення. Полігамія супе­речить цій рівній гідності і подружній любові, що є єдиною і ексклюзивною. Навіть первинна традиція Церкви, що ґрунтувалася на вченні Христа (див. Мр. 10: 11; Лк. 16: 18 і Мт. 19: 9) та апостолів, ясно стверджує не­розривність подружжя, навіть у випадку розпусти чи зради. 

Для того щоб осягнути досконалу психологічну злуку, лише один чоловік може бути з’єднаним з однією жінкою в подружжі.

Кан. 777 стверджує рівність прав та обов’язків подругів стосовно спільності усього подружнього життя. У контекст канону включено також сферу інтимних стосунків подругів, оскільки вони є невід'ємним елементом спільності подружнього життя.

Подружня одність, тобто моногамія, означає зв'язок одного чоловіка з однією жінкою. Ця одність випливає з природи людини. Це засвідчує нам Святе Письмо: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом». (Бут. 2,24). Подібну позицію зайняв Христос-Спаситель, коли навчав про нерозривність подружжя, даючи зрозуміти, що певна установа полігамії у Старому Заповіті, яка з'явилась після потопу, була результатом «задля жорстокості сердець ваших… спочатку ж не було так» (Мт. 19,8).

Більше того, полігамія, так як і розлучення, привели до значного послаблення подружнього зв'язку. Саме з того часу розпочалася велика плутанина щодо взаємних прав і обов'язків чоловіків та жінок. Чоловік привласнив собі право панування над своєю жінкою, і ніщо не викликало стільки жалю, як його дружина, настільки опущена, що розглядалася лише як засіб задоволення пристрасті чи народження дітей.

Тридентський Собор визнав подружню одність як догму св. віри.

Нерозривність подружжя полягає в тому, що не можна встановлювати подружнього зв'язку на певно означений час, а лише до кінця життя однієї зі сторін.

Запереченням нерозривності подружжя є розлучення. Подруж­ня тривалість виникає з самого поняття подружжя, як глибокої спільноті життя і подружньої любові. Розлучення є розбиттям подружжя і – вслід за цим – запереченням спільноти життя і подружньої любові. Подружжя мусить бути тривалим, щоби могло зреалізувати свою мету. За своєю природою воно спрямоване не тільки до народження, але й до виховання нащадків. Цієї природної мети подружжя батьки не зреалізують, якщо подружжя не буде тривалим.

Народжених дітей треба так виховати, щоб вони були здатні до самостійного і повноцінного життя у спільноті. Цього не можна здійснити за короткий час чи при допомозі одного з членів подружжя.

Виховання нащадків – це процес, що розтягається на багато років, вимагає поважного і постійного зусилля з боку обох членів подружжя. У вихованні дітей ніхто не може повністю заступити родичів. Природні вимоги подружньої тривалості пригадав виразно сам Христос: «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт. 19,4-6; Мк. 10,1-9; Лк. 16,18; І Кор. 7,10-11; Рим. 7,1-3).

Церква як автентичний тлумач Божого Об'явлення постійно проповідує нерозривність подружжя.

Доктринальну засаду про нерозривність подружжя нагадав також II Ватиканський Собор в «Конституції душпастирській про Церкву в сучасному світі», ч. 49: «…Тому ці акти, якими подруги дружньо і чисто між собою об'єднуються, є чесні і достойні і, якщо тільки бувають виконувані на справді людський спосіб, то виражають і підтримують взаємне дарування, яким вони себе обопільно, радісно і вдячно збагачують. Ця любов, визначена взаємним довір'ям, а передовсім узаконена Тайною Христовою, залишається вірною собі серед успіхів і противнощів, і духом і тілом, а тому є чужим для неї всякий перелюб і розвід».

 

Розділ II

Подружні перешкоди.

 

Першим і визначальним правом християн та нехристиян є фундаментальне право одружуватись (кан. 778). Це право по­сідають усі, кому право не забороняє. Можливість одруження базується на природному праві та порядку. З цієї причини жодна влада не може заборонити одружуватися, хіба що особа є не­здатною до виконування обов'язків подружжя.

Легальні норми про перешкоди, які регулюють, згідно з католицькою доктриною, подружжя хрещених, є або божественного походження (те, що властиве поняттю подружжя – постійність, або що стосується позитивного Божого закону – нерозривність), або людського, церковного походження.

Сьогодні подружнє право Церкви є загальним або спільним законом, який застосовується до всіх окремих Східних Католицьких Церков, до всіх частин західної (Латинської) Церкви, як також і до всіх їх членів. Партикулярному праву рідко коли дозволяється переходити в  сферу загального канонічного права.

 

2.1. Поняття та наслідки перешкод.

 

Перешкода – це правова дискваліфікація, встановлена Божим або людським (церковним або державним) правом, яка не дозволяє людині укладати подружжя. Відносно перешкод для католиків, канонічне право не посилається на цивільне право.

Подружжя католи­ків, навіть якщо лише одна сторона є католицькою, керуються (кан. 780 § 1):

1. Божим правом;
2. канонічним правом;
3. цивільним правом (стосовно цивільних наслідків подружжя).

         Подружжя між католицькою і хрещеною некатолицькою стороною керується (кан. 780 §2 ):

1. Божим правом;
2. власним правом Церкви або церковної спільноти;
3. правом, яке зобов'язує некатолицьку сторону, якщо її спільнота не має власного права (напр., цивільне подружнє законодавство).

Перешкоди розрізняють за такими критеріями:

1. Щодо законодавця. Перешкоди Божого закону виходять або з основної природи самого подружжя, або були встановлені позитивним божественним законодавством, як наприклад, перешкода існуючої подружньої злуки. Таким чином, жодний людський авторитет не може звільняти від них. Перешкоди людського закону, наприклад, такі, які були встановлені Церквою, можуть бути відмінені, хоча Церква може відмовитись від надання диспензи, наприклад, від священного сану єпископства.

2. Щодо обсягу. Перешкоди бувають абсолютні та відносні; залежно від того, чи подружжя є заборонене з кимось (наприклад, через недозрілість, імпотенцію, існуючу подружню злуку, урочисті присяги або рукоположення), тільки з деякими людьми (наприклад, через кровне споріднення або посвоячення). Перешкода, яка зобов'язує тільки одного партнера, має значення , подружжя з партнером, який не є зв'язаний такою перешкодою.

3. Щодо тривалості перешкоди. Деякі перешкоди, як наприклад, кровне споріднення, є постійними; їх можна відмінити тільки диспензою. Інші перешкоди перестають існувати самі від себе, наприклад, недозрілість або попередня подружня злука. Ще інші перешкоди, наприклад, імпотенція, можуть відійти завдяки іншим засобам.

4. Щодо певності про існування перешкоди. Мова про певність перешкоди стосується питання про те, чи сумнівна перешкода є зобов'язуючою, чи ні;

(I) У випадку перешкод церковного права, якщо існує сумнів у праві, перешкода не зобов'язує. Якщо є сумнів щодо фактів, тоді вважається, перешкода існує, але єпископ може звільнити від неї для певності.

(II) У випадку перешкоди Божого закону, якщо існує сумнів у праві, тоді перешкода не зобов'язує, хоча потрібно просити згоди від єпископа на подружжя. Якщо є сумнів щодо фактів, подружжя забороняється без можливості на диспензу. Якщо факт імпотенції є сумнівним, перешкоди для подружжя немає (кан. 801   § 2).

Сумніви, які виникають після обряду подружжя, слід вирішувати згідно кан. 779, тобто згідно нього припускається, що подружжя є правосильне поки не буде доведено протилежне.

5. Щодо можливості диспензи. Перешкоди, які згідно з богослов'ям церковною практикою (наприклад, імпотенція та прямолінійне кровне споріднення) вважаються встановленими Богом, ніколи не можуть бути відмінені диспензою. Церковні перешкоди також можуть не підлягати диспензам, якщо існує таке рішення церковних властей, як наприклад, у випадку перешкоди подруговбивства колишнього партнера.

6. Попередній закон також визнавав ще дві категорії перешкод. Уневажнюючі або розриваючі перешкоди, через які укладене подружжя було неправосильним, та забороняючі перешкоди, які тільки забороняли подружжя. Забороняючі перешкоди були відмінені як окрема категорія закону. Заборона міжконфесійних подружжів із хрещеними не католиками більше не вважається перешкодою, хоча не можна законно укладати таке подружжя без попереднього дозволу від єпископа (канн. 813-816). У теперішньому законі всі перешкоди мають уневажнюючу силу.

 

2.2. Пастирська турбота і дії, які передують одруженню.

 

Кан. 783 § 1. Душпастирі зобов'язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану:

1. через проповідування і катехизацію (окремо для молоді та для дорослих), через які вірним передається смисл християнського подружжя і взаємні обов'язки подругів, першочергове право і зобов'язання батьків посилено дбати про фізичне, релігійне, моральне, соціальне та культурне виховання дітей;

2. через особисту підготовку партнерів до подружжя, яка би готувала наречених до нового стану.

§ 2: Нареченим католикам наполегливо рекомендується при нагоді подружжя прийняти Пресвяту Євхаристію.

§ 3. Після укладення подружжя душпастирі повинні подавати подругам допомогу, щоби ті, ретельно зберігаючи і шануючи подружній союз, проводили з кожним днем святіше і досконаліше життя в сім'ї.

Кан. 784. На підставі партикулярного права кожної Церкви свого права, в погодженні з єпархіальними єписко­пами інших Церков свого права, які виконують владу на тій самій території, слід установити норми щодо іспиту наречених та інших засобів для проведення перевірки перед одруженням, особливо стосовно хрещення і вільного стану; після старанного дотримання таких норм можна присту­пити до вінчання.

Кан. 785 §1. Душпастирі зобов'язані, залежно від потреб місця і часу, запобігати відповідними засобами всім небез­пекам щодо неправосильного і недозволеного одруження; тому перед вінчанням слід упевнитись, що ніщо не стоїть на перешкоді його правосильному і дозволеному укладанню.

§2. Якщо в небезпеці смерті неможна мати інших доказів, то вистачає — якщо немає підозр —запевнення наречених, у разі потреби, навіть під присягою, що вони були охрещені і не зазнають ніякої перешкоди.

Кан. 786 — Усі вірні мають обов'язок відомі їм перешкоди виявляти перед благословенням подружжя парохові або місцевому Ієрархові.

Кан. 787 — Парох, який провів перевірку, повинен негайно автентичним документом повідомити про результат пароха, до якого належить благословити подружжя.

Кан. 788 — Якщо ж після докладної перевірки залишається ще якийсь сумнів про наявність перешкоди, то парох повинен доповісти про це місцевому Ієрархові.

Канонічне пізнання особистого стану наречених має пе­редовсім підтвердити факт про вільний стан обох сторін, під­твердити повну добровільність, уникнення підступного введення в блуд у такій важливій для майбутньої подружньої спільноти справі. Передшлюбне пізнання має на меті від­крити можливі подружні перешкоди, які існують і про які наречені часом самі не знають. Саме таке пізнання сприяє тому, щоби подружжя можна укласти, згідно з навчанням Церкви, правосильно і дозволено. Тому наречені своєчасно оголошують про намір вступати у стан подружній у парафії, у якій один з наречених постійно або тимчасово мешкає, принаймі один місяць. Переважно є звичай такого зголошення в парафії нареченої. Коли ж наречені мають слушну рацію, щоб передшлюбні пі­знання були проведені іншим душпастирем, не парохом нареченої, тоді парох, до якого наречені звертаються, по­винен з цією метою звернутися до єпископа місця або компетентного пароха про уповноваження провести таке передшлюбне розслідування. Канонічне передшлюбне пі­знання заноситься до протоколу, усталеного Синодом Єпископів Патріаршої Церкви.

         Кан. 789, окрім інших випадків, визначених правом, пере­лічує деякі категорії людей, які для укладення подружжя потребують дозволу місцевого ієрарха (стосується дозволеності):

• неосілі (згідно з кан. 911) (Особа називається неосілою, якщо ніде не має ні постійного, ні тимчасового місця проживання);
• якщо подружжя не може бути визнане чи укладене згідно з цивільним правом (мета цього припису полягає в тому, щоб уникнути конфліктів між канонічним і цивільним законодавством. У державній системі обов’язково цивільним подружжям, визнається тільки подружжя, укладене тільки перед цивільним службовцем);
• ті, які мають природні обов'язки відносно третьої сто­рони чи відносно дітей, народжених від попереднього подружжя з тією стороною (несправедливо і скандально допускати до подружжя осіб, які досі мають природні обов’язки, що випливають з попереднього цивільного подружжя);
• неповнолітні без відома або проти волі батьків (у цьому випадку  священик повинен оцінити мотиви можливої незгоди батьків);
• особа під забороною церковного вироку укласти нове подружжя, поки не зникнуть певні умови (усунення такої заборони, яка має тільки забороняючу силу, є компетенцією місцевого ієрарха, який повинен пере­конатися, чи були виконані умови для зняття заборони. Якщо усунення заборони було застережене за трибуналом, то прохання слід подавати до трибуналу, який наклав її.);
• той, хто публічно покинув Католицьку Церкву, навіть якщо і не перейшов до іншої Церкви чи церковної спільноти (це поширений випадок у сучасному секуляризованому суспільстві і складна проблема з юридичного та душпастирського погляду).
•  

2.3. Розриваючі перешкоди в загальному.

 

Говорячи про укладення подружжя, ККСЦ розглядає певні причини, які стоять на перепоні подружжя. Розриваючі перешкоди роблять особу нездатною укласти подружжя і стосуються правосильності (навіть перешкода з боку однієї сторони) (кан. 790 § 1-2).

Кан. 790 — § 1. Розриваюча перешкода робить особу нездат­ною для правосильного укладання подружжя.

§ 2. Перешкода, хоч би існувала тільки з боку однієї з двох сторін, робить подружжя не правосильним.

Цей принцип, який ґрунтується на природному праві, за­стосовується також до подружжя між католицькою і некатолицькою сторонами, а тому нездатність некатолицької сторони, встановлена її власним правом (наприклад, брак приписаного віку), робить подружжя неправосильним, якщо вла­да, якій підлягає некатолицька сторона, не надала диспензи, яку не може надати церковна влада.

Кан. 791 — Перешкода вважається прилюдною якщо може бути доведена у зовнішній сфері; інакше вона є таємною.

Цей припис у визначенні перешкоди як прилюдної розглядає тільки критерії її доказовості на зовнішньо­му суді. Прикладом може бути випадок особи, яка, згідно з розмовами в місті, народилася внаслідок позашлюбного зв'язку, однак офіційні записи доводять, що її батько є чоловіком її матері.

Кан. 792 — Партикулярним правом Церкви свого права не слід установлювати розриваючі перешкоди, як тільки з дуже поважної причини, в погодженні з зацікавленими єпархіальними Єпископами інших Церков свого права і по­радившись з Апостольським Престолом; однак жодна нижча влада не може встановлювати нові розриваючі перешкоди.

Найвища влада Церкви свого права компетентна встановлювати розриваючі перешкоди з дуже поважної причини, порадившись із зацікавленими єпархіальними єпископами інших Церков свого права, і Апостольським Престолом може засновувати розриваючу перешкоду. Жодна інша влада не може встановлювати розриваючої перешкоди (кан. 792). Завдяки цій нормі, яка надає Східним Церквам свого права владу встановлювати розриваючі перешкоди у партикулярному праві, була відновлена давня східна традиція, яка існувала до «Crebrae Allatae».

Кан. 793 — Відкидається звичай, який запроваджує нову пе­решкоду, або суперечить перешкодам, які вже існують.

Різні подружні перешкоди запроваджувалися через звичай; інші були скасовані через невживання. Згідно з кан. 793 відкидається звичай, який запроваджує нову перешкоду або суперечить існуючим перешкодам.       

Кан. 794 — § 1. Місцевий Ієрарх може в окремому випад­ку заборонити одруження підлеглим йому вірним, де б вони не перебували, а також іншим вірним Церкви свого права, які в даний час перебувають в межах території єпархії, але тільки тимчасово, з поважної причини і поки вона триває.

§ 2. Якщо йдеться про місцевого Ієрарха, який виконує свою владу в межах території патріаршої Церкви, то Патріарх може додати до такої заборони клявзулу, розриваючу подружжя; в інших випадках — тільки Апостольський Престол.

В особливому ви­падку місцевий ієрарх може заборонити подружжя своїм підлеглим, де б вони не проживали, а також іншим своєї Церкви свого права які в цей час проживають в межах територіальних кордонів його єпархії. Така заборона може бути накладена тільки тимчасово, з поважної причини, і поки вона триває (кан. 794 § 1). Місцевий ієрарх не може, однак, заборонити подружжя вірних, які належать до іншої Церкви свого права, якщо особа не є підлеглою відповідно до припису кан. 916 § 5.

Якщо йдеться про місцевого ієрарха, який здійснює свою владу в межах територіальних кордонів Патріаршої Церк­ви, то патріарх може додати розриваючу клявзулу до заборони; в усіх інших випадках це може зробити тільки Апостольський Престол (кан. 794 § 2). Розриваюча перешкода, накладена Патріархом, не дозволяє східним вірним будь-де правосильно укладати подружжя, навіть на території Латинської Церкви.

Кан. 795 — § 1. Місцевий Ієрарх може звільнити від пере­шкод церковного права підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних Церкви свого права, які в даний час приписані до неї і перебувають у межах території єпархії, за винятком таких перешкод.

1-е – свячення;

2-е – довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в чер­нечому інституті, хіба що йдеться про Згромадження єпархіального права;

3-є – супруговбивства.

§ 2. Диспенза від цих перешкод застерігається Апостольсько­му Престолові, але Патріарх може диспензувати від перешкод супруговбивства і довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в Згромадженнях будь-якого юридичного стану.

§ 3. Ніколи не надається диспенза від перешкод кровного споріднення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.

У новому законодавстві влада диспензувати місцевого ієрарха чи Патріарха може бути розширена. Крім того, кількість перешкод, диспенза від яких засте­режена за Апостольським Престолом, була зменшена тільки до трьох: свячен­ня; довічний прилюдний обіт чистоти, складений в чернечому інституті; супруговбивство. Патріарх може, однак, диспензувати від перешкод супруговбивства і довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в згромадженнях будь-якого юридичного стану (кан. 795 § 2).

Місцевий ієрарх може диспензувати своїх підлеглих, де б вони не перебували, а також вірних, які є членами його Церкви свого права і фактично перебувають в межах територіальних кордонів його юрисдикції, від перешкод церковного пра­ва, за винятком тих перешкод, диспенза від яких застережена за Апостольським Престолом чи Патріархом (кан. 795 § 1).      

Кан. 796 — § 1. Коли загрожує небезпека смерті, місцевий Ієрарх може підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних, які в даний момент перебувають у межах території єпархії, диспензувати від приписаної правом форми вінчання та від усіх і окремих перешкод з церковного права, чи публічних, чи таємних, за винятком перешкоди, яка випливає із свячення пресвітерату.

§ 2. У тих самих обставинах, але тільки у випадках, коли не можна звернутися навіть до місцевого ієрарха, таку саму владу звільняти мають парох, інший священик, наділений повноваженням благословити подружжя, і католицький свя­щеник, про якого мова в кан. 832, § 2; а сповідник має таку ж владу, якщо йдеться про таємну перешкоду для внутрішньої сфери чи під час тайни сповіді чи поза нею.

§ 3. Під неможливістю звернутися до місцевого ієрарха розуміється випадок, якщо це можна зробити тільки в інший спосіб, ніж за допомогою листа або через особистий доступ.

У небезпеці смерті місцевий ієрарх може диспензувати своїх підлеглих, де б вони не перебували, а також інших вірних, які фактично перебувають в ме­жах територіальних кордонів єпархії, від форми вінчання, приписаної правом, і від усіх та окремих перешкод церковного права, як публічних, так і таємних, за винятком перешкоди свячення пресвітерату (кан. 796 § 1). Однак у небезпеці смерті місцевий ієрарх може диспензувати перешкоду, що випливає з дияконату.

У випадку, коли неможливо звернутися до місцевого ієрарха, таке повноваження може надати: а) парох; б) інший пресвітер, наділений повноваженням благословити по­дружжя; в) сповідник – під час Сповіді, коли йде мова про таємну перешкоду для внутрішньої сфери.

Під таємною перешкодою для внутрішньої сфери мається на увазі перешкоду в значенні кан. 791, що не може бути доведена прилюдно. Це може озна­чати, що перешкода в даний момент є невідома, проте за певних обставин може стати явною. Звільнення від перешкоди пресві­терських свячень застерігаються за Римським Апостольським Престолом.У небезпеці смерті сповідник має таку ж владу диспензувати, якщо йдеться про таємну перешкоду, за межами акту сакраментальної сповіді (к. 796 § 2).

Місцевий ієрарх вважається поза межами досягнення, якщо до нього не можна звернутися за допомогою листа або через особистий доступ тільки іншими за­собами (кан. 796 § 3). В інших випадках, якщо є небезпека порушити таємницю, використовуючи, наприклад, телефон, телеграму, факс чи електронну пошту, не існує жодного обов'язку подавати рекурс до місцевого ієрарха.

Кан. 797 — § 1. Якщо перешкода виявляється, коли вже все готове до вінчання і одруження не можна відкласти без правдоподібної небезпеки великого лиха, то поки від компе­тентних властей не буде одержана диспенза, владу диспензування від усіх перешкод, за винятком тих, про які мова в кан. 795, § 1, чч. 1 і 2, мають місцевий Ієрарх і, якщо випадок таємний, всі про яких мова в кан. 796, § 2, з дотри­манням приписаних там умов.

§ 2. Ця влада поширюється також на надання подружжю узаконення, якщо загрожує така сама небезпека і немає часу звернутися до компетентних властей.

Якщо перешкода виявляється, коли все готове до укладення подружжя, тобто коли усі формальності чи пере­вірки, які мають йому передувати, були виконані відповідно до приписів права, і одруження не може бути відкладене без великої шкоди, поки не буде отримано диспензи від компетентної влади, місцевий ієрарх, і в тому разі, якщо випадок таємний, усі ті, хто згаданий в кан. 796 § 2, з дотриманням приписаних там умов, мають право диспензувати від усіх перешкод церковного права, за винятком пе­решкоди свячення і прилюдного довічного обіту чистоти, складеного в інституті посвяченого життя (кан. 797 § 1). Ця влада поширюється також і на узаконення по­дружжя, якщо загрожує така сама небезпека зволікання і немає часу звернутися до компетентної влади (кан. 797 § 2).

Кан. 798 — Священики, про яких мова в канн. 796, § 2 і 797, § 1, повинні негайно повідомити місцевого ієрарха про надання диспензи або узаконення для зовнішнього обсягу; вона повинна бути записана в книзі подружжів.

Диспензи, які були уділені єпископом або його уповноваженими, повинні бути записані у канцелярійному реєстрі. Священики повинні негайно пові­домити місцевого ієрарха про надання диспензи для зовнішнього суду в тих випадках, які були згадані вище, й вони повинні записувати всі диспензи (надані єпископом або ними) в реєстрі подружжів.

Кан. 799 — Якщо нічого іншого не постановляє рескрипт Апостольського Престолу або Патріарха чи місцевого ієрарха в межах їх компетенції, то диспенза від таємної перешкоди, надана у внутрішній не сакраментальній сфері, повинна бути записана у таємному архіві єпархіальної курії і не потрібна вже інша диспенза для зовнішньої сфери, навіть якщо таємна перешкода стане пізніше прилюдною.

Якщо рескрипт Апос­тольського Престолу, Патріарха чи місцевого ієрарха в межах їхньої компетенції не постановляє нічого іншого, то диспенза від таємної перешкоди, надана у внутрішньому не сакраментальному суді, повинна бути записана у таємному архіві єпархіальної курії і не потрібна вже інша диспенза для зовнішнього суду, навіть якщо таємна перешкода пізніше стане прилюдною.

 

2.4. Окремі перешкоди.

 

Для того, щоб укласти дійсний шлюб, потрібно не мати жодних канонічних перешкод до укладання подружжя. Подружня перешкода робить сторони нездатними для правосильного укладання подружжя, і робить його неправосильним. Навіть якщо якась перешкода існувала тільки з боку однієї чи з двох сторін, вона робить шлюб неправосильним.

Новий Кодекс Канонів Східних Церков установив тринадцять пере­шкод подружжя, між якими є:

1. Недостатній вік (impedimentum aetatis, impubertas).
2. Фізичне безсилля (impotentia).
3. Подружній вузол (ligamen).
4. Різниця віри (disparitas cultus).
5. Свячення (ordo sacer).
6. Публічна чернеча професія чистоти (votum solenne castitatis).
7. Наложництво (raptus).     
8. Подруговбивство (coniugicidium).
9. Природне споріднення (cognatio naturalis, consaguinitas).
10. Посвоячення (affinitas).
11. Публічна пристойність (publicahonestas).
12. Духовне споріднення (cognatio spiritualis).
13. Правове споріднення (cognatiolegalis),

Кан. 800 ККСЦ – § 1. Не можуть важно укласти подружжя чоло­вік до закінчення шістнадцяти років життя і жінка до закінчення чотирнадцяти років.

§ 2. Партикулярне право Церкви свого права може встановлювати вищий вік для законного вінчання.

Не може важно заключити подружжя хлопець перед закінченням  шістнадцятого року життя, а дівчина перед закінченням чотирнадцятого року життя. Ця перешкода являється перепоною церковної установи в Католицькій Церкві. Природне право вимагає для заключення подружжя, віку, відносно якого природно-біологічний та розумово-психологічний розвиток персони є достатнім, для утворення подружнього союзу, через дійсну подружню згоду.

Тому що вік, означений церковним законодавцем, є віком середнім для східних католиків всіх частин світу, отже може не відповідати фактичним обставинам фізичного дозрівання людини в деяких країнах. Однак синоди єпископів Церков свого права мають уповноваження установити вищий вік для дозволеності заключення подружжя, відповідно до того, який встановлює цивільне законодавство тієї чи іншої держави даного регіону.

Ця перешкода є продиктована тією потребою, щоб молодь не заключала необдуманих шлюбів, без достатньої природно-біологічної та розумово-психологічної зрілості, які вимагаються для подружнього стану та щодо обов'язків які випливають з нього. Тому в деяких країнах мінімальну межу укладення подружжя визначає державний закон, що дуже часто визнається Церквою.

На практиці слід враховувати вік, встановлений цивільним законодавством, щоб подружжя було визнане і укладене згідно з приписами цивільного права (кан. 789 п. 2). Оскільки наша Церква розміщена по багатьох країнах, то дану справу має вирішити ієрархія даної країни.

Щодо України, то тут дотримуються державного законодавства, а саме 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Проте адміністрації районів чи міст у виняткових випадках можуть знижувати шлюбний вік, але не більше, як на один рік.

Що стосується диспензи від цієї перешкоди, то відносно кан. 795, § 1, така влада надається місцевому ієрарху. При цьому право не визначає кількість бракуючих років, лишаючи це на розсуд місцевого ієрарха, який мусить брати до уваги психіко-фізичну здатність осіб на момент укладення подружжя, або ж здатність, якої набудуть ці особи в близькому майбутньому. Можна твердити, що ієрарх місця може надати диспензу, відносно справедливої причини, від перешкоди віку в межах двох років включно. Партикулярне право будь-якої Церкви свого права може встановити лімітуючі границі щодо диспензи від перешкоди віку.

Кан. 801 ККСЦ – § 1. Статеве безсилля, попереднє і тривале, з боку чоловіка або жінки, абсо­лютне чи відносне, розриває подружжя з самої його природи.
§ 2. Якщо перешкода статевого безсилля є сумнівною, чи сумнів цей правовий чи фактичний, то не слід забороняти подружжя ані також, поки існує сумнів, визнати його недійсним.

§ 3. Безплідність не забороняє подружжя, ані не розриває його зі збереженням кан. 821.

Подружжям, є неправосильним і недійсним згідно з природним законом, якщо мета, задля якої він був укладений, не  існує, або якщо неможливо виконати вимоги угоди. Статеві зносини в подружжі є основною умовою подружніх взаємин, але неспроможність партнера у цьому відношенні є суттєвою вадою подружжя.

Імпотенція розуміється як нездатність до статевого акту, який у своїй суті призначений для народження дітей. Конгрегація для Навчання Віри у 1997 р. дала їй таке визначення: "Імпотенція, яка чинить недійсним подружжя, полягає у  нездатності – попередній і тривалій, чи абсолютній чи відносній – завершити подружні зносини". Безплідність визначається як нездатність народжувати дітей (кан. 801).

Ця нездатність має бути попередньою, тобто існувати в момент одруження, і тривалою, тобто невиліковною за допомогою звичайних засобів. Безсилля мо­же бути абсолютним або відносним (кан. 801 § 1). У першому випадку статеве без­силля існує з будь-яким партнером; у другому випадку безсилля стосується тіль­ки окремої особи. Статеве безсилля має бути певним. Якщо перешкода статевого безсилля є сумнівною, чи сумнів це правовий, чи практичний, не слід забороняти подружжя, а також, поки існує сумнів, оголошувати його недійсним (кан. 801 § 2).

Безпліддя не забороняє, ані не розриває його зі збереженням кан. 821 (кан. 801 § 3). Нездатність еякулювати справжнє сім'я, що формується в яєчках, вважається без­пліддям, а не імпотенцією. Тому вважається статево безсилим чоловік, якщо у нього ерекція сім'яної протоки чи немає яєчок; жінка із закупореною піхвою у задній частині і повною чи частковою гістеректомією. Жінка вважається стате­во безсилою, коли в неї штучна піхва. Перешкода статевого безсилля належить до природного права, а тому стосується також не католиків.

Кан. 802 ККСЦ – § 1. Неправосильно намагається укласти подружжя той, хто зв'язаний вузлами попереднього подружжя.

§ 2. Хоч би перше подружжя було неправосильне або було з якоїсь причини розв'язане, од­нак не можна укладати нове подружжя, поки, згідно з пра­вом і достовірно не буде вста­новлена неправосильність  або розв’язання першого.

Католицьке вчення та практика визнає всі подружжя як єднання, які є правосильні силою природного (Божого) права, згідно з яким подружжя перестає існувати на землі тільки через смерть подруга. Церква дозволяє нове подружжя після смерті подруга й не обмежує кількості таких подружжів. Існуючий подружній зв'язок є перепоною до укладення нового подружжя. Перешкода ця випливає з засади єдності і нерозривності подружжя християнського; випливає, отже, з позитивного права Божого, тому тут не може бути мови про диспензу від такої перепони. Перепона ця триває так довго, як довго попереднє подружжя не буде розв'язане зі смертю одного з членів подружжя, або через визнання недійсності попереднього подружжя правосильним виро­ком церковного суду, або через отримання папської диспензи від нездійсненого подружжя, а також на основі т. зв. Павлового привілею.

Хто, всупереч цій перешкоді, укладає друге подружжя, укладає його неправосильно і допускається т. зв. бігамії, тобто двоєженства. Католик, який хоче жити у згоді з власним сумлінням і засадами хри­стиянської віри, не може укладати нового подружнього зв'язку за життя, навіть якщо отримав розлучення від цивільної державної влади.

Згідно з католицьким розумінням Божого природного права і Божого позитивного права (Євангеліє), жодне подружжя не може бути розірване самими партнерами, або церковною чи державною владою, крім деяких окремих випадків:

1. Сакраментальне подружжя, тобто правосильне єднання двох охрещених католиків або некатоликів, може бути розірване Папою, якщо воно не статево завершене;
2. Подружжя двох нехрещених може бути розірване, застосовуючи Павлів привілей (канн. 854-858), якщо один із них приймає хрещення може далі перебувати в подружньому стані;
3. Подружжя двох нехрещених, або подружжя хрещеного з нехрещеним може бути розірване Папою у деяких обставинах, а саме: так званим привілеєм Віри або Петровим привілеєм (канн. 859-860).

Подружній вузол, який вважається подружжям, може перестати існувати; якщо виявиться, що таке подружжя було неправосильним:

1. Тому, що воно не було укладене згідно з приписаною правом подружньою формою;
2. Через особисту правову дискваліфікацію одного або обидвох партнерів (подружню перешкоду);
3. Через ваду згоди.

Таке подружжя, неправосильне через одну з перерахованих вище причин може бути проголошене неправосильним та недійсним згідно з відповідними правилами процедури.

Кан. 802 § 2 визначає, що незаконно укладати подружжя, поки достовірно і згідно з правом не буде встановлено неправосильність чи розв’язання першого, навіть якщо воно не правосильне чи розв’язане з якоїсь причини.

Справа недійсності подружжя може бути певною, зокрема на думку партнера, але такий партнер не може бути допущений до подружжя з іншою особою поки така недійсність не буде офіційно та прилюдно стверджена згідно відповідних правил процедури. Член Церкви, подружжя якого є неправосильне рахується неодруженим і тому його первісне право на подружжя ще діє, але інтерес публічного порядку оправдовує вимогу Церкви, щоби такий член, ніж вступить у нове подружжя, отримав рішення від Церкви.

Коли католик бажає укласти подружжя з особою, яка раніше була одружена, Католицька Церква мусить оцінити правосильність будь-якого подружжя, незважаючи на те, чи воно було укладене в Католицькій Церкві, у Східній некатолицькій Церкві, в одному з інших християнських згромаджень згідно з державним законом, чи будь-яким іншим способом. Визнання недійсності або розірвання подружжів, видані такими владами, не будуть визнані Католицькою Церквою, оскільки, згідно з її вченням, вони суперечать абсолютній забороні розлучення.

Кан. 803 ККСЦ – § 1. Правосильно укладати подружжя з нехрещеними не можна.

§ 2. Якщо під час одруження сторона загально вважалась хрещеною або її хрещення було сумнівним, то треба припускати, згідно з приписом кан. 779, правосильність подружжя, по­ки достовірно не буде доведено що одна сторона є хрещена, а друга нехрещена .

§ 3. Щодо умов диспензування слід застосовувати кан. 814.

Кан. 803 регулює укладання подружжя між вірними, що охрещені в Католицькій Церкві та не охрещеними. Тут йдеться про розриваючу перешкоду, яка називається в канонічній дисципліні «перешкода різниці віри».

Дана перешкода є права церковного, але своєю базою має теологічне вчення. «Тільки після дійсного прийняття хрещення людина стає здатною для приймання інших св. Тайн» (ККСЦ, кан. 675, § 2). Крім цього, «з установи Христа правосильне подружжя між хрещеними є тим самим Святою Тайною…» (ККСЦ, кан. 776, § 2). Отож, тому що подружжя є установою постійною між чоловіком і жінкою на основі їхньої невідкличної згоди, тільки між хрещеними це установлення, відносно укладення Христа, є Тайною. Зрозуміло, що з початку устрою, подружжя з нехрещеними не було заборонене, але тільки в процесі Відкуплення, власне як наслідку що випливає з хрещення, вважається фунда­ментальним припущенням для його сакраментального існування. Не може бути встановлено Церквою за допомогою дії Духа Святого образ таїнства надприродного, того, хто не відноситься до надприродного устрою, в якій можна ввійти тільки за допомогою святої Тайни Хрещення. Якщо Церквою й були дозволені в перших століттях ці подружжя, то це було зроблено тільки заради милосердя і поблажливості.

Перешкода різниці віри, яка носить характер права церковного, підлягає наданню диспензи. Умовою для важності диспензи є існування слушної і обґрунтованої причини з боку католицької сторони. Стосовно умов диспензування перешкоди застосовується кан. 814:

1. Католицька сторона, повинна запевнити, що є готовою віддалити від себе всіляку небезпеку втрати віри. І це повинно бути зроблено у вираженні абсолютному і безприцендентному, тому що існує обов'язок який походить з закону Божого, запобігання цих небезпек. І все ж, якщо сторона католицька декларуючи запобігання небезпек втрати віри, вже вирішила в подружжі прийняти віровизнання сторони некатолицької, то дане рішення робить надану диспензу недійсною.  Католицька сторона повинна щиро пообіцяти, що зробить усе що в її силах, щоб усі діти від цього шлюбу були охрещені і виховані в Католицькій Церкві. Також ця обіцянка випливає з обов'язку права Божого –  з сповідування віри, але його виконання не залежить тільки від бажання сторони католицької, але й від конкретної ситуації, від державного законодавства та від місцевих звичаїв.

2. Сторона нехрещена повинна бути повідомлена про обіцянки дані католицькою стороною, та ознайомлена із змістом даних обіцянок і обов'язків католицької сторони. Нехрещений, відносно нових законодавчих нормативів, не є більше зобов'язаний давати якісь обіцянки зі своєї сторони. Церква відповідно до Декларації II Ватиканського собору відносно релігійної свободи, не вимагає нічого від сторони некатолицької, що може образити, чи покривдити її сумління.

3. Обидві сторони, мають бути свідомі щодо цілей та істотних властивостей подружжя, які ніхто з двох подругів не може виключити.

Обов'язок повідомити сторону нехрещену не означає, що той хто повідомляється мусить виразно прийняти зміст обіцянок католицької сторони. Достатнім є те, щоб сторона некатолицька була проінфор­мована відносно обов'язків сторони католицької.

Великого значення надається також тому, щоб сторона некатолицька була навчена щодо цілей і істотних властивостей подружжя, які не можуть бути виключені ніким з наречених.

Кан. 804 – Неправосильно намагається вступити в подружжя той, хто був поставлений в священичий сан.

Священні сани, про які йде мова в кан. 804, – це дияконат, пресвітеріат та єпископат. Інші ступені священослужіння, навіть якщо вони, можливо, називаються (нижчими) чинами у партикулярному праві деяких Східних Католицьких Церков, не входять в обсяг цього канону.

Цей канон визначає священичий чин, як перешкоду подружжю; він не говорить про подружжя як можливу перешкоду священному сану. Питання про свячення жонатих або нежонатих мужчин вирішується в кан. 373 та кан. 758 § 3 і обговорюється нижче.

Правило, згідно з яким не допускається мужчин у священному сані до подружжя, встановлене у всіх Католицьких та некатолицьких Східних Церквах. Щойно недавно Католицька Церква через папу почала диспензувати окремих дияконів та пресвітерів від цієї перешкоди під умовою, що вони попросять дозвіл на повернення до мирянського стану. Єпископи ніколи не мали такої диспензи в Католицькій Церкві. Свячення, про які говорить канон мусіли бути уділені католикові католицьким єпископом. Подружжя католицького відступ­ника, який був правосильно висвячений східним некатолицьким єпископом, не було би блоковане цією перешкодою, оскільки такий мусів би повернутися до Церкви як мирянин.

Диспенза від перешкоди може бути надана у звичайних умовах Папою. Єпископ може звільняти від дияконату в разі небезпеки смерті та у невідклад­них випадках незалежно від того, чи труднощі походять від диякона чи від його дружини. Душпастир та інші католицькі священики, які мають уповно­важення благословити подружжя, а також священик, згаданий у кан. 832 § 2 (надзвичайна подружня форма) так само може звільнити від дияконату в разі небезпеки смерті або в нагальному випадку, але тільки якщо перешкода, тобто факт, що даний чоловік має дияконські свячення, є таємною, що є практично небувалим явищем.

Кан. 805. Неправосилъно намагається вступити у по­дружжя той, хто склав довічний обіт чистоти у чернечому інституті.

Причиною подружньої перепони є вічні обіти чистоти, складені публічно у якомусь чині чи згромадженні.

Обіти — це свідома і добровільна обітниця Богові, пред­метом якої є добро можливе і краще. Предметом обіту, який складає подружню перепону, є досмертна чистота: обіт, скла­дений на означений час, не спричиняє подружньої пере­пони. Обіт є публічним, якщо його прийняв в імені Церкви правний настоятель, обіт приватний також не є подружньою перепоною. Нарешті — обіт має бути складений у законнім інституті, чині, згромадженні. Обіт чистоти, складений в інс­титуті світськім, не є подружньою перепоною.

Чернеча професія, про яку тут йдеться, мусить бути правосильно складена, тобто зі збереженням всіх умов, яких вимагає для правосильності право і конституції. Ця перепона є церковної установи, однак укладене подружжя після складення обіту чистоти випливає з права природного, яке вимагає вірності приреченням, складених Богові. З цієї причини диспенза застережена Апостольській Столиці, якщо обіти були скла­дені в чернечому згромадженні папського права. Не є пере­шкодою обіти чи приречення, складені в товариствах апо­стольського життя та світських інститутах.

Годиться, однак, щоби ті, хто зв'язані такими обітами чи приреченнями, пола­годили собі в компетентної церковної влади звільнення з них або радше замінили на рівновартісні зобов'язання, які будуть можливими для сповнення їм та корисними для їхнього духовного життя і їх родини. Це саме стосується обітів приватних, складених особами, які не належать до жодного згромадження чи інституту, чернечого чи світського.

 Кан. 806 ККСЦ – Не може бути правосиьно укладене подружжя з особою викраденою або хоч затриманою з наміром одруження, хіба що пізніше, звільнена від викрадача або затримуючого, і перебуваючи в безпечному місці, сама з власної волі вибере це подружжя.

Кан. 806 розглядає перешкоду церковного права, в якій міститься припущення важкого і несправедливого морального примусу над викраденою особою з наміром одружи­тись. У паралельному кан. 1451 така ситуація трактується як злочин проти свобідної волі, що передбачає адекватну кару аж до великої екскомуніки.

Жодне подружжя не може відбутися з людиною, яка є викраде затримана з ціллю укласти подружжя, хіба що така людина вільно вирішує одружитись після розлучення її з викрадачем, та перебуває в безпечному та свобідному стані. Церква завжди турбувалася тим, щоби подружжя укладалося вільно. Викрадена, насильно вивезена, або затримана людина може змінити свою думку та вільно укласти подружжя зі своїм викрадачем. Але для того, щоб перешкода зникла, викрадена людина повинна перебувати в стані свободи та за таких умов виконати обмін подружньої згоди.

У попередньому праві Crebrae Allatae (кан. 64). перешкода стосувалась викрадення жінки, й це збереглося в Латинському Кодексі (кан. 1089 спроба примусити мужчину одружитись із певною жінкою зустрічалася частіше ніж навпаки, цей досвід передбачений в даному каноні.

Кан. 807 ККСЦ – § 1. Хто заради подружжя з певною особою заподіяв смерть її супругові або власному супругові, той неправосильнонамагається одружитися.

§ 2. Неправосильно також намагаються одружитися ті, хто через фізичну або моральну співучасть   спричинив   смерть супруга.

Особа, яка заради подружжя з іншою особою заподіяла смерть її супругові або власному супругові, намагається неправосильно одружитися (кан. 807 § 1). Неправосильно також намагаються одружитися ті, хто через фізичну чи моральну співучасть спричинив смерть супруга (кан. 807 § 2)   

Перешкода подруговбивства, традиційно звана перешкодою злочину, повстає із скоєного вбивства одного з подругів.

Давнє східне законодавство не визначало такої перешкоди для укладення подружнього вузла. Східні Католицькі Церкви запозичили визначення цієї перепони з латинського права (кан. 1075), власне по причині тяжкості даного злочину, для збереження вірності між подругами в їх спільному житті, для чесності відносин та святості подружнього союзу.

Ця перешкода може існувати в двох формах:

1. Подружжя між двома особами з яких одна, з ціллю укласти подружжя з іншою, вбиває власного співподруга або ж співподруга цієї іншої особи.
2. Подружжя між особами, які також і без виразного наміру укласти між собою подружжя, взаємно фізично або морально співпрацюючи, спричинили смерть співподруга власного або чужого.

Співдія в подруговбивстві не мусить бути конечно такої міри, щоб без неї злочин не був би довершений. Для існування перепони вистачає прийняття звичайної співучасті: заохота, допомога у виборі засобів вбивства, схвалення наміру вбивства. Одна сторона може брати участь в подруговбивстві тільки фізично, інша ж може приймати участь тільки морально.

Дана перешкода, являється перешкодою права церковного, але по причині тяжкості злочину диспенза від неї є застережена Апостольській Столиці та Патріарху в межах канонічної території.

Кан. 808 ККСЦ – § 1. У прямій лінії кровного споріднення неправосильним є подружжя між усіма   висхідними   і   нисхідними.

§ 2. У бічній лінії воно є неправосильним аж до четвертого ступеня включно.

§ 3. Ніколи не можна дозволити на подружжя, якщо існує якийсь сумнів, чи сторони є кровноспоріднені в будь-якому ступені прямої лінії або в другому ступені бічної лінії.

§ 4. Перешкода кровного споріднення   не   помножується.

Кровне споріднення – це зв'язок між людьми, які мають принаймі одного спільного предка. Ступені таких стосунків встановлюються згідно з  правилом римського права, яке було збережене в східному канонічному правіта яке зараз також введене в Латинський Кодекс (кан. 108).

Кровне споріднення визначається лініями та ступенями:

1. У прямій лінії існує стільки ступенів, скільки осіб, не враховуючи
спільного предка;

2. У бічній лінії існує скільки ступенів, скільки осіб в обох вітках, не враховуючи спільного предка (кан. 918).

Пряма лінія кровного споріднення визначається взаєминами між предком  та потомством, як поміж батьком (матір’ю) та дочкою (сином).

Бічна лінія кровного споріднення визначається взаєминами між однією особою та іншими з якими вона має принаймні одного спільного предка, наприклад: брат – сестра; стрий – стрийна; двоюрідні і т.д.

Перешкода кровного споріднення існує без огляду на те, чи дані особи народилися в шлюбі, чи поза шлюбом (легітимно або не легітимно).

З богословських міркувань відомо, що подружжя між тими, що походять один від одного було завжди заборонене, і подружжя між рідними (братом та сестрою) було завжди заборонене від початку людства, хоча існували розвинуті цивілізації, які дозволяли подружжя брата зі своєю сестрою: наприклад Єгипет. Це стосується також таких осіб, які мають тільки одного, спільного предка (наприклад, нерідні, або напіврідні брати або сестри).

Перешкода в бічній лінії поширюється до четвертого ступеня:

• другий ступінь: рідні (брат – сестра);
• третій ступінь: стрийко/тітка – небога, небіж;
• четвертий ступінь: двоюрідні.

Люди можуть мати декількох спільних предків, наприклад, якщо дві кровноспоріднені особи одружились; або якщо пара рідних одружилися з парою рідних, або якщо чоловік (жінка) одружилися із двома сестрами (братами) та мали дітей з обидвох подружжів, але новий Кодекс Канонів Східних Церков скасував помноження перешкоди кровного споріднення. У попередньому законі кожна Східна Католицька Церква мала своє окреме законодавство в цій справі і до нього треба було звертатися в справі подружжів, які були укладені до проголошення нового Кодексу.

Якщо існує підозра, що потенційні подружні партнери є рідними або напіврідними, подружжя ніколи не може бути дозволене.

Kaн. 809 § 1. Посвоячення розриває подружжя в будь-якому ступені прямої лінії і в другому ступені бічної лінії.

§2. Перешкода посвоячення не помножується.

В кан. 809 представлена перешкода, яка існує через вузол посвоячення, що представляє собою закон­ний вузол, який походить від правосильного подружжя, навіть якщо воно і не довершене, між подругом і кровноспорідненими іншого. Таке споріднення може існувати в лінії прямій або лінії бічній. Кровні одного члена подружжя споріднені з іншим у тім самім ступені і в тій самій лінії, у якім ступені й лінії споріднені з першим членом подружжя (пор. кан. 919 ККСЦ).

Східні Католицькі Церкви знають три роди посвоячення в Crebrae Allatae:

1. Посвоячення, яке існує між одним партнером та кровноспорідненими другого. Це єдина форма посвоячення, яка зберігається як перешкода у теперішньому законі, звичайно тільки в обмеженому вимірі;
2. Посвоячення між кровноспорідненими одного партнера та кровно­спорідненими другого. Будучи перешкодою, ця форма посвоячення не допуска­ла до подружжя, наприклад, між двома парами рідних (тобто, коли два брати одружуються з двома сестрами, або коли брат та сестра одружуються з сестрою та братом);
3. Посвоячення, яке існує між одним партнером та посвояченим другого, або між кровноспорідненими одного партнера та посвояченими другого.

У теперішньому законі посвоячення розриває подружжя в прямій лінії будь-якого ступеня; а в бічній лінії, другого ступеня. Перешкода посвоячення не помножується. Перешкода забороняє подружжя вдівця/вдови з дочкою/ сином з попереднього подружжя покійного партнера. У бічній лінії, заборо­няється подружжя між вдівцем/вдовою та сестрою/братом покійного партнера між вітчимом і пасирбицею, мачухою і пасербом, тестем і синовою, тещею і зятем (після смерті дружини). Ця перешкода є церковної установи. ККЦ (кан. 1092) скасував перешкоду посвоячення бічної лінії, правдоподібно тому, що подружжя з сестрою або братом покійного партнера буває часто (зокрема, якщо є малі діти) найкращою та природною розв'язкою. Кодекс Канонів Східних Церков зберігає стару практику.

Кан.  810 §1. Перешкода прилюдної пристойності постає:

1. з неправосильного подружжя після початку спільного життя;

2. з відомого або явного наложництва;

3. з початку спільного життя тих, що зобов'язані до приписаної форми вінчання, намагалися б одружитися у присутності цивільною службовця або не католицького служителя.

Перепона публічної неслави постає з близькості осіб, які походять з неправого ложа, і принагідних стосунків або з відомого публічного конкубінату. Спричиняє неправосильність подружжя в першім ступені лінії прямої, отже, між чоловіком і матір'ю чи донькою цієї жінки, як також між жінкою і батьком або сином цього чоловіка. Основою цієї перепони є або неправосильне подружжя, після початку спільного співжиття, або відомий чи й публічний конкубінат.

Конкубінат – наложництво – це постійне співжиття чоловіка з жінкою у спосіб подружній, без офіційного укладення подружнього зв'язку. Конкубінат є відомим, якщо публічно про нього всі знають або якщо він був стверджений судово. Конкубінат є публічним, якщо про нього знають багато осіб і правдоподібно, що незабаром він буде всім відомий. Конкубінат існує навіть тоді, якщо ці особи не мешкають під одним дахом або якщо жінка не є на утриманні цього чоловіка. Однаково, чи стале нешлюбне співжиття ведуть особи вільні, чи зв'язані подружжям.

Перепона публічного конкубінату є церковної установи і знімається за допомогою церковної диспензи. Якщо неправосильне подружжя стає правосильним або конкубінат стає подружжям, тоді постає нова перешкода – споріднення: в такому випадку належить просити про диспензу з двох перешкод. Ступені і лінії рахуються так само, як у випадку кровного споріднення. Ця перешкода є церковного права і звільнення може надати місцевий ієрарх.

Кан. 811  § 1. На підставі хрещення між хресним батьком і похресником та його батьками виникає духовне споріднення, яке розриває подружжя.

§ 2. Якщо хрещення повторюється умовно, то духовне споріднення не виникає, хіба що знову брав участь в обряді той самий хресний батько.

Перешкода духовного споріднення, скасована в латинському законодавстві, але відповідно до східної традиції залишається у Східному Кодексі Перешкода з'яв­ляється після хрещення і розриває подружжя між хрещеним батьком і похресником та його батьками. Якщо хрещення повторюється умовно, духов­ного споріднення не виникає, якщо при хрещенні не брав участь той самий хресний батько (§ 2).                

Кан. 812. Не можуть правосильно одружитися між собою ті, що є зв'язані правовим спорідненням, яке постало з усиновлення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.

Канон 812 спирається на цивільне право. Якщо цивільним правом встанов­лено, що споріднення батьківства і синівства, відоме як правове споріднення, виникає внаслідок цивільного усиновлення, то з'являється канонічна перешкода правового споріднення. Нова норма не залежить від того, чи усиновлення ста­новить розриваючу або забороняючу подружню перешкоду у цивільному праві. Цього вимагало колишнє законодавство, яке канонізувало цивільну перешкоду усиновлення. Нове законодавство встановлює розриваючу перешкоду для тих, хто пов'язаний правовим спорідненням, яка з'являється внаслідок усиновлення у прямій лінії другого ступеня бічної лінії. Позаяк канонічна перешкода не виникає з усиновлення, а тільки з правової спорідненості, яку спричиняє усиновлення, священослужителі повинні знати відповідне цивільне законодавство про усинов­лення у межах якого воно матиме наслідок правового споріднення.  

 

Розділ III

Подружня згода.

 

Починаючи від Томи Аквінського, який, хоч і не сприйняв основного принципу римського права згідно, з яким тільки згода творить подружжя, але погоджувався, що згода подругів є дієвою причиною кожного окремого подружжя, згода ставала центральним моментом канонічного подружнього права.

Протягом останнього п'ятдесятиліття, розділ стосовно подружньої згоди став найбільш дослідженою і застосовуваною частиною подружнього права Католицької Церкви. Це наслідок двох далекосяжних подій нашого часу:

1. Нове або більш досконале розуміння того, як працює людський розум;
2. Це століття є свідком упадку патріархальної форми суспільства в усіх частинах земної кулі, який супроводжується більшим ступенем індивідуальної свободи від формуючого впливу суспільного середовища на членів суспільства.   

Хоч католицьке вчення про згоду нерозривно не пов'язане з теорією подружнього договору і у принципі не виключає можливості втручання в звершення таїнства також інструментальних причин (як благословення священика), але, очевидно, що вчення Собору про шлюб як союз наголосило на особистісному характері подружньої згоди і таким чином вплинуло на цю сферу більше, ніж на інші.

І дійсно законодавець не тільки вказує на згоду партнерів як дієву причину подружжя, але й як про кваліфіковану згоду. Як така вона має бути досягнута між двома особами різних статей, тобто між чоловіком і жінкою, які вільним воле виявом взаємно себе віддають і приймають у нерозривному союзі. Саме як дар себе самого, а отже як життєвий вибір, який торкається цілості, повноти їх осіб, подружжя може «випливати лише з свідомого волевиявлення обох подругів»

 

3.1. Поняття про згоду.

 

Кан. 817 § 1. Подружня згода – це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривну спілку взаємно себе віддають і приймають одне одного для утворення подружжя.

§ 2. Подружня згода не може бути заступлена ніякою людською владою.

Для того, щоб укласти правдивий (дійсний) шлюб, потрібно мати добру і непримушену волю укласти своє Церковне подружжя. Подружня згода, без якої немає подружжя, – це вільний, особистий, раз і назавжди даний, позитивний, розумний, зрілий акт волі, на підставі якого чоловік і жінка віддають і приймають одне одного. Це особисте виявлення бажання одружитися, тому подружня згода настільки особиста, що не може бути замінена ніякою іншою особою чи владою. Вона впевнено виявляється при укладанні подружжя, наприклад, у церкві під час обряду вінчання, і робить подружжя таким, що воно триває назавжди.

Подружня згода є вільним, непримушеним, усвідомленим, інтелектуальним актом волі, на підставі якого чоловік і жінка взаємно себе приймають і віддають для утворення правдивого шлюбу.

Кожна домовленість – угода – за своєю природою домагається згоди контрагентів. Подружжя є також угодою, причиною якої є згода домовників. Це акт волі, через який чоловік і жінка укладають невідкличну угоду, віддаючи себе взаємно і приймаючи з метою створення подружжя. Щоб заіснувало подружжя, вимагається дійсної згоди, тобто внутрішньої і зовнішньої, що виключає згоду позірну тобто лише зовнішню, удавану, фіктивну. Право твердить, що подружня згода, виражена назовні, є маніфестацією згоди внутрішньої. Подружня згода має бути актом свідомим і вільним від примусу. Хоч подружня згода є актом волі, яка виражає свідому дію, без якої немає вільного акту. Тому церковне право визначає певні вимоги в засягу дії розуму і волі, означуючи, що є обов'язковим для самого вираження подружньої згоди, розглядаючи і те, що спричиняє, що така подружня згода є недостатньою.

 

3.2. Дефекти подружньої згоди.

 

Кан. 818 — Нездатними для укладання подружжя є ті, які:

1-е – позбавлені достатнього користування розумом;

2-е – мають поважний брак оціночного розпізнання щодо істотних подружніх прав і обов'язків, які взаємно передаються і приймаються;

3-є – з причини психічної природи нездатні взяти на себе істотні подружні обов'язки.

Кан. 818 визначає психічні перешкоди. Тут йдеться про ситуації, в яких розумова хвороба існувала на час укладання подружжя, хоч би в прихованому початковому стані. Розумова хвороба, яка постала після укладання подружжя, не спричинює його неправосильності.

Канон 818 встановлює три типи психічної нездатності у природній сфері, які роблять подружню згоду неправосильною:

1-е. Недостатнє користування розумом. Ця нездатність охоплює різні форми психічних недуг, у тому числі й тимчасові розлади, які впливають на використан­ня розуму, такі як повна інтоксикація чи вживання наркотиків.

2-е. Відсутність оціночного розпізнання щодо істотних подружніх прав і обо­в'язків, які взаємно передаються і приймаються. Для правосильності згоди, окрім використання розуму, потрібно, щоб пара володіла оціночною розсудли­вістю, адекватною для подружжя. Ця розсудливість обов'язково охоплює два еле­менти: інтелектуальний і вольовий. Потрібен мінімальний рівень розсудливості і вільного вибору, для того щоб особа була здатна передавати і приймати суттєві права та обов'язки, що випливають з подружнього союзу. Дефект розсудливості охоплює різноманітні форми розладів особистості, які можуть суттєво змінити інтелектуальні та вольові здібності.

3-є. Причини психічної природи, які перешкоджають прийняттю істотних обов'язків подружжя. З огляду на церковну науку та юриспруденцію ця нездат­ність повинна бути: 1) серйозною; 2) присутньою в момент укладання подруж­жя; 3) пов'язаною з істотними обов'язками подружжя.

Недостатньо простої труд­ності, яка могла викликати крах подружжя. Це підтвердив папа Іван Павло II у своїй промові до Римської Роти 2 лютого 1987 р.: «Має залишатися чітким принцип, що тільки нездатність, а не трудність у наданні згоди і усвідомленні справжньої єдності життя і любові, робить неправосильним подружжя. Гіпоте­зу про справжню нездатність розглядати слід лише тоді, коли присутня аномалія, що має серйозну природу…». Цей папський текст містить правдиву юридичну норму, якої постійно дотримувалася юриспруденція Римської Роти. Психічна не­здатність повинна стосуватися істотних обов'язків подружжя, тобто «взаємної спільності усього життя», яка «за своєю природою призначається для добра супругів та народження і виховання дітей» (кан. 776 § 1). Те, що визначає цю спіль­ність подружнього життя, обов'язково передбачає взаємне і повне віддавання супругів. Хто через важку психічну чи психосексуальну аномалію нездатний на це віддавання і усвідомлення тісної єдності життя, любові і нерозривної вірності, той нездатний укладати подружжя.

У випадках, які згадані в пп. 1-е і 2-е, згода є неправосильною через суттє­вий дефект у ній самій. Однак у випадку в п. 1-е акт волі є завершеним, а існує нездатність приймати і підтримувати істотні обов'язки подружжя, навіть якщо особа знає, які вони, і хоче прийняти їх. Усі три категорії психічної нездатнос­ті певною мірою доповнюють одна одну. Попри те існує очевидна відмінність між усіма трьома категоріями психічної нездатності, особливо першими двома і третьою.

Кан. 819 — Для того, щоб могла заіснувати подружня зго­да, потрібно, аби ті, хто одружуються, знали принаймні, що подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спря­мованим для народжування дітей через певну статеву спів дію.

Це визначає мінімальне знання, яке мусять мати ті, хто укладає подружжя, а саме, що (1) подружжя є тривалим, постійним зв'язком між чоловіком і жінкою, (2) подружжя є призначене для народження дітей, і (3) це відбувається через статеву співдію. Не потрібно знати, напр., що подружній партнер не був ознайомленим з деталями імтимного спілкування і способом дітородження в тілі жінки.

Володіння таким мінімальним знанням припускається після завершення статевої зрілості, принаймні щодо статевих аспектів і народження дітей в подружжі. Віковий мінімум для укладення подружжя (16 років для хлопця і 14 років для дівчини — кан. 800), базується, на припущенні, що в цьому віці обоє досягли статевої зрілості. Особи, які укладають подружжя тільки з метою взаємного спілкування, навіть і постійного, включаючи чуттєве задоволення, а виключаючи народження дітей, укладають такий зв'язок, якого Церква не може визнати як подружжя.

Особи, які укладають подружжя, звичайно бажають, щоб воно було постійним зв'язком. Проте, сьогодні католики виховуються в умовах, коли протилежні принципи відносно постійності подружжя вивчаються в їхньому середовищі. Церква поклала перед ними вчення Ісуса Христа і практику, щоб не поступатись будь-яким пристосування щодо тих, подружжя яких не виявилось успішним. З другого боку, існує суспільство, в якому вони вихо­вались і з якого вони непомітно перейняли протилежну ідею, що людські зв'язки такі як подружжя тяжіють до розлучення, і що розлука є почесною, законною розв'язкою в таких обставинах. Це підсилюється прикладом людей, яких суспільство шанує і дорожить їх досягненнями, серед них державні мужі і політичні лідери, та інші члени суспільства, імена яких, з різних причин, зберігатимуться в літописах історії.

В таких обставинах зрозуміло, що фахівці католицького права не можуть прийняти з певністю, що ці особи, навіть католики, укладають подружжя у спосіб, запропонований Католицькою Церквою. Проте, Церква припускає, що католики приймають постійність їх подружжів і дійсно цього бажають. В суді повинно бути доведено, що хтось не мав такої позиції, тоді це не буде дефектом згоди і незнання, але виключенням істотної частини подружжя.

Кан. 820 — § 1. Помилка щодо особи робить подружжя не-правосильним.

§ 2. Помилка щодо якості особи, хоч би була причиною одруження, не розриває подружжя, хіба що саме ця якість була безпосередньо і принципово задумана.

Помилка – це фальшиве переконання, яке не відповідає реальності. Коли йдеться про подружжя, блуд може стосуватись особи, яку чоловік чи жінка  обирає, або предметів чи прикмет її.

Помилка щодо особи спричиняє неправосильність подружжя. Якщо під час укладення подружжя одна зі сторін не є особою, за яку себе видає, не може бути мови про правосильність подружнього зв'язку. Помилка щодо предмета шлюбованої особи, хоч би був причиною укладення подружжя, не спричиняє неправосильності укладення подружжя, хіба що предмет цей був безпосередньо і засадничо намірений. Тут можуть входити фактори, які стосуються віку, освіти, стану здоров'я, релігії, стану цивільного, маєткового, даних, податків особи і т. д. У таких випадках подружжя буде правосильним, якщо б наречена згодилася на шлюб, будучи помилково переконаною, наприклад, у багатстві нареченого. Тут не має місце істотна помилка, бо подружжя було укладене з наміреною особою. Подружжя, однак, було б неправосильним, якщо б наречена підняла поважне рішення, що виходить заміж тільки задля того, що її майбутній чоловік, наприклад, є багатим, а після шлюбу виявилось би, що він таким не є. У такім випадку помилка щодо предмета особи є ніби рівнозначним з помилкою щодо особи, бо індивідуалізує цю особу.

Кан. 821 — Хто одружується, обманутий підступом, учине­ним заради одержання згоди на подружжя щодо певної якості другої сторони, яка може за своєю природою поважно порушити спільність подружнього життя, той укладає його неправосильно.

Правильне тлумачення норми повинно враховувати подальші передумови:

1. Обман повинен бути причиною помилки. Обман як такий не має жодного впливу на недійсність подружжя. Подружжя робить недійсним помилка, яку ви­кликав обман.

2. Обман має бути вчинений з наміром отримати згоду якщо він вчинений з іншою метою, то це не стосується справи.

3. Обман має бути пов'язаний з якістю особи, з якою одружуються. Дефект згоди підтверджується тільки тоді, коли обман спричинив помилку у фактах сто­совно якості тієї, а не іншої особи, яка може жити разом зі супругами, напри­клад, овдовілої свекрухи.

4.Фізична чи моральна якість повинна об'єктивно мати таку природу, що серйозно порушує подружнє життя. Чітке визначення того, якими є ці якості чи як їхня відсутність робить подружжя недійсним, буде завданням юриспруденції.

Об'єктивна важкість також залежить від звичаїв і культури. У східних суспільст­вах, насичених традиціями, цнотливість нареченої, а також неплідність, можуть мати істотну вагу (кан. 801 § 3). Не можна дати об'єктивних критеріїв, які вичерпно вказують на те, коли і як якість особи, за своєю природою, може істотно пору­шити подружжя. Вагомість таких якостей також залежить від суб'єктивної оцін­ки супруга, втягнутого в помилку; і поки що канон може мати зворотну дію.

Кан. 822. Помилка щодо єдності або нерозривності, або гідності тайни подружжя не порушує подружньої згоди, якщо не детермінує волі.

Помилка щодо єдності або нерозривності, сакраментальної гідності подружжя не порушує подружньої згоди, якщо не обмежує волі. Особи можуть помилятися відносно істотних властивостей подружжя так як їх окреслює католицьке вчення, але це не береться до уваги при оцінюванні згоди, поданої для одруження, хіба що помилка активізується в рішенні волі.

Помилка, що тут береться до уваги, може відноситись до:

1.  Єдності подружжя, якій противиться полігамія, але також й думок, які ослаблюють абсолютну вірність, яку виявляють подруги одне одному;
2.  Нерозривність подружжя, як це вчить Католицька Церква, є пунктом де помилка трапляється дуже часто, не тільки у некатоликів, але здебільшого у католиків;
3.  Відкидання таїнственності подружжя, яке може статись у подружжях з протестантами, які вважають, що подружжя не є Святою Тайною установленою Христом, але секулярною справою, яка підлягає законодавству держави, виключаючи право подавати на розлучення.

Кан. 823 — Знання або думка про недійсність подружжя необов'язково виключає подружню згоду.  

Знання чи думка про недійсність подружжя необов'язково виключає подружню згоду. Ситуація, яка обмірковується тут, здійснюється коли один чи обидва партнери думають, що їх подружжя буде неправосильним, але укла­дають його. Наприклад: два католики мають намір вступити в подружній стан в обставинах де застосовується надзвичайна форма вінчання (кан. 832), тому ще немає доступу до душпастиря, принаймні протягом одного місяця. Тоді, вони укладають цивільне подружжя у тій вірі, що це подружжя не є правосильне бо воно не одержало благословення священика. Вони пізніше розлучаються та просять декларації про недійсність. Подружжя було напевно правосильним стосовно форми, а чи вони обмінялись правосильною згодою чи із дефектом бо вони вірили що їх подружжя не було правосильним?

Думка партнерів в таких випадках може бути правильною або помил­ковою. Виникає питання, чи згода була з таким переконанням правосильне дана. Згоду треба припускати як правосильну, якщо якийсь інший факт не вчинив її не правосильною.

Кан. 824 — § 1. Приймається, що внутрішня згода відповідає словам або знакам, ужитим при укладанні подружжя.

§ 2. Якщо, однак, одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили б саме подружжя або якийсь істотний елемент подружжя, або якусь істотну властивість, укладають його непра­посильно.

Позірна подружня згода, звана симуляцією, полягає лише у зовнішній маніфестації і висловленні подружньої згоди при внутрішнім цілковитім або частковім спротиві волі. Це згода нещира, фіктивна, бо хтось тільки зовнішньо, позірно вимовляє слова подружньої присяги, а внутрішньо того подружжя не хоче або хоче у своєму власному розумінні, не згідному з правом. Наскільки ствердження факту вираженої подружньої згоди назовні не натрапляє на великі труднощі, настільки ствердження її внутрішнього змісту може деколи бути дуже важким.

Подружня згода може бути позірною, тобто симульованою – удаваною цілковито або частково. Симуляція цілковита є тоді, коли хтось висловлює справді згоду назовні, але внутрішньо цілковито її виключає. Навпаки, часткова симуляція є тоді, коли хтось не виключає самого подружжя як такого, і видається, що хоче укласти Подружжя, але одночасно позитивним актом волі робить такі обмеження, які не можна погодити з суттю подружжя і його метою, бо виключає те, що складає істотні елементи подружньої згоди, як єдності чи нерозривності того зв'язку.

Цілковита симуляція спричиняє неправосильність подружжя. Хтось

тільки удає зовнішньо, що укладає подружжя, тоді як дійсно не хоче його укладення. Достатньо симуляції однієї сторони. Подібно неправосильним є подружжя, коли обидві сторони або тільки одна актом волі виключають котрийсь з істотних елементів Подружжя. Істотні елементи подружжя – це одність та нерозривність подружжя.

Кан. 825 — Неправосильним є подружжя, укладене під при­мусом або під впливом якогось тяжкого страху ззовні, хоч би не зумисно викликаного, для звільнення від якого, хтось змушений був вибрати подружжя.

Примус означає певний тиск, який обмежує свободу дії. Може він бути фізичним, коли його спричиняє зовнішня сила, якій не можна опиратися; може він бути моральним, якщо через погрозу зла впливає на волю і її дію.

Примус фізичний спричиняє неправосильне подружжя силою природного права. Акт волі, виконаний під впливом такого примусу, не є актом людським, тому є позбавленим моральної і правної вартості.

Примус моральний чиниться вживанням фізичної сили, але діючи на психіку людини.

Боязнь здебільшого постає внаслідок примусу й означає почуття страху, який з'являється під впливом якоїсь небез­пеки, що загрожує безпосередньо або в недалекому май­бутньому. Примус моральний можна спричинити погрозами, постійним наполяганням, тиском, настійливим жаданням, болючими упокореннями, вразливими зневагами і т. д. Боязнь може бути безоглядно тяжкою, якщо зло, яке загрожує, є великим у світлі об'єктивних критеріїв, таким, що може залякати кожну людину, напр., утрата життя, поважне ушкодження тіла, утрата доброго імені і слави, утрата майна і т.д.

Може також бути тяжкою відносно, якщо зло, яке загрожує, є великим з огляду критеріїв суб'єктив­них, тобто з уваги на вразливість на те зло особи, яка зазнає страху. Боязнь, яка робить неправосильним подружжя, му­сить бути викликана зовнішньою причиною, тобто іншою людиною. Ця дія не мусить бути задуманою, достатньо, що вона складає реальну загрозу. Страх, спричинений внутріш­ньою силою, не робить неправосильним подружжя. Таку причину могли б складати, наприклад, докори сумління, страх перед відповідальністю і т. д. Особливою відмінністю боязні є т. зв. боязнь з пошани, яка виникає зі страху перед гнівом або незадоволенням родичів чи інших осіб, яким хтось підлягає.

Кан. 826 — Не можна правосильно укладати подружжя з умо­вою.

Не можна правосильно укладати подружжя з умовою. Умова це обме­ження, що додається до згоди одним чи обома партнерами, через яке законна сила згоди або робить її залежною від певних обставин, які здійсняться в майбутньому, в такому випадку згода залишається недійсною, або ці обставини існували в минулому або існують в теперішньому часі.

Кан. 826 зазначає, що істотні прикмети подружжя є незмінно встанов­лені і, якщо одна з них була виключена якоюсь умовою, висловленою партнером, подружня згода буде неправосильною. Партнери можуть додавати неістотні обумовлення, які можуть підніматися до рівня умов. Оскільки правосильність згоди залежить повністю від волі партнерів, згода буде повністю залежати від умов, які партнери уклали перед подружнім контрактом.

Умови можуть відноситись до майбутнього часу, це означатиме, що подружжя буде правосильним, якщо партнер щось вчинить пізніше, або до теперішнього або до минулого, а саме, до чогось, що існувало чи вже тепер існує. Східний Кодекс виключає можливість укладення подружжя з додаванням якоїсь умови до згоди. Якби один чи обидва партнери поклали справжню і повну умову, їхня згода вважалася б неправосильною.

Східне подружнє право дивиться на подружній обряд як на релігійну від­праву з кульмінаційною точкою – благословенням, уділеним священиком. Це не може бути погоджене з подружжям, якого правосильність ще не відомо чи існує, або чи існувала взагалі. Звідси, подружжя, яке переглядається і до­водиться, що воно було укладене з умовою, буде проголошене неправосильним з огляду на брак (дефект) згоди: "Благословення подружжя неможливо здійснити за винятком того, якщо згода є дана без будь-якої умови".

Кан. 827 — Хоч подружжя було укладене неправосильно з уваги на перешкоду або брак приписаної правом форми вінчання, то, однак, приймається, що дана згода триває, поки не стане відомо про її відкликання.

Навіть якщо подружжя знаходиться під неправосильним укладенням через перешкоду, яка не була усунена диспензою чи дефектом в обов'язковій формі, припускається, що згода, якою обмінялися партнери під час вінчання, триватиме,   хіба що буде доведено відкликання згоди.

Це припущення права є важливим у випадку оздоровлення подружжя в корені (канн. 848-852), яке є неможливим, якщо можна довести, що згода була відкликана принаймні одним партнером такими вчинками як занедбанням співжиття чи цивільним розлученням.

 

Джерела

 

Благовісник Верховного Арихиєпископа УГКЦ Блаженнішого Любомира

 Гузара. – Львів: Свічадо, 2001. – 96 с.

Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» – « Lumen gentium». // Документи ІІ Ватиканського Собору. Конституції, декрет, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.

Документи Єпархіальних Соборів УГКЦ (2001-2002 рр.) Т.I. – Львів:  ПТВФ «Афіша», 2003. – 565 с.

Документи Єпархіальних Соборів УГКЦ (2001-2002 рр.) Т.ІІ. – Львів: ПТВФ «Афіша», 2004. – 558 с.

Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю, вибране. – Львів: вид-во УКУ, 2008. – 658 с.

Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія» – «Gaudium et spes». // Документи  II Ватиканського Собору. Конституції, декрети, декларації.  – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.

Катехизм Католицької Церкви. – Львів: «Місіонер», 2002. – 772 с.

Кодекс Канонів Східних Церков. – Львів: вид-во оо. Василіан, 1995. – 471 с.

Конгрегація Східних Церков. Інструкція Застосування літургічних приписів Кодексу Канонів Східних Церков. – Львів, 1998. – 38 с.

Лист до сімей – Святішого Отця Івана Павла ІІ. // Вибрані документи Католицької Церкви про  шлюб та сім’ю, том. 1. – Львів: вид-во ЛБА, 2002. – 147 с.

Папа Пій XII апостольським письмом  MOTU PROPRIO  « CREBRAE ALLATAE» // Папська Комісія для випрацювання Кодексу Східного Канонічного Права // Переклад з латинської мови. – Рим-Мюнхен, 1950. – 62 с.

Провінційний Синод у Замості 1720 р. Б. // Постанови. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – 304 с.

Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989   – 1997 рр. – Львів: Благовісник, 1998. – 79 с.

 

Загальна література

 

Абате Антоний М. Положение о браке в новом каноническом законодательстве. – Москва, 2000. – 464 с.

Бачинський О. Право Церковне. Львів: вид-во «Бібліотеки богословської», 1900. – 763 с.

Безпосереднє приготування до Святого Таїнства Подружжя. // Комісія у справах родини Львівської Архиєпархії  УГКЦ. Львів: Духовна вісь, 2004. – 231 с.

Віт Е. Перші роки разом. – Львів: Свічадо, 1999. – 173 с.

Владика д-р С. Мудрий. Подружжя і церковне право. Івано-Франківськ: Івано-Франківський теологічно-катехитичний духовний інститут, 1999. – 91 с.

Дітріх фон Гільдебрант. Подружжя – таємниця відданої любові. – Львів: Свічадо, 2003. – 86 с. 

Ерде П. Церковне Конституційне Право. – Львів: Свічадо, 1998. – 156 с.

Каськів О. Історично-юридичний розвиток партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви у світлі Кодексу Канонів Східних Церков. – Рим, 2000. – 99 с.

Комісія у справах Катехизації при Патріаршій Курії. Життя у Христі: Моральна Катехиза. – Львів: УКУ, 2004. – 179 с.

Ліберо Д. Церковне Право. – Львів: Свічадо, 2001. – 332 с.

Mackin T. Divorse  and Remarriage. – New York, 1984. – 65 c.

Мудрий С. Короткий Коментар Кодексу Канонів Східних Церков. – Івано-Франківська Теологічна Академія, 2002. – 579 с.

Недунгат Д. Т.І. Путівник по Східному Кодексу. // Коментар до Кодексу Канонів Східних Церков. – Львів: Свічадо, 2008. – 791 с.

Поспішіл В. Східне Католицьке церковне право. – Львів: Свічадо, 1997. – 614 с.

Robinson G. Marriage, Divorse and Nullity. – London, 1984. – 87 c.

Родина спільнота любові. // XXII  Міжнародний Конгрес Родини. – Київ: Дух і літера, 2007. – 420 с.

Salachas D . Il sacramento del matromonio nel neovo Diritto Canonico delle Chiese orientali. – Roma, 1994. – 264 с.

Селвін Х’юс. Десять принципів щасливого шлюбу. – Черкаси, 2005. – 46  с.

Стімфле Й. Буквар католицької сім’ї. – Львів: Місіонер, 1996. – 104 с.

Thunberg L.. Microcosm and Mediator: The Theological Anthropology of Maximus the Confessor. – Chicago: La Salle, 1995. – 384 с.   

Учительське Служіння Церкви. // Канонічне право III. – Львів: Свічадо, 2008. – 158 с.

Хомів М. І стали вони одним тілом. – Тернопіль, 2006. – 56 с.

Церква і соціальні проблеми. // Доповіді та документи. – Львів: Свічадо, 2002. – 132 с.

Чампен Д. Подружня любов. – Зборів, 1995. – 84 с.

Шафран о. д-р Р. Синоди Києво-Галицької митрополії (1596-1991). // Організаційно-душпастирський аспект. – Львів: Свічадо, 2008. – 293 с.

Юркович І. Каноническое право о народе божием і о браке. – Москва: Истина і Жизнь, 2000. – 622 с.

Юркович І. Кононическое право о браке. – Москва, 1994. – 143 с.

 

Інтернет-ресурси

 

Вибрані документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю від Папи Лева VIII до Івана Павла ІІ // www.family-institute.org.ua

Подружжя – це покликання // www.credo-ua.org.

Подружжя // www. gospodija.osbm.in.ua

Статті та публікації // www.icl.org.ua