Відповідальне батьківство та материнство

Зміст

 

Розділ І. Свідоме і відповідальне батьківство – як фундамент навчання Католицької Церкви  

1.1. Подружжя як спільнота і як Сопричастя осіб

2.1. Вираз подружньої любові

3.1. Плідність любові у подружжі

4.1. Подруги – як співтворці

Розділ ІІ. Критерії  відповідального батьківства

2.1. Обов`язок дарувати життя

2.2. Вивчення та пошана ритму плідності

2.3 Панування над почуттями та потягом

2.4. Розважливе та великодушне батьківство                                                            

Розділ ІІІ. Наслідки відповідального батьківства

3.1. Пошана святості життя

3.2.Оборона особи перед її технічним розумінням

3.3. Моральна, психічна і фізична гармонія у подружжі

 

РОЗДІЛ І

СВІДОМЕ І ВІДПОВІДАЛЬНЕ БАТЬКІВСТВО – ЯК ФУНДАМЕНТ НАВЧАННЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

Аналізуючи ситуацію в Україні на тепрішній час, можна побачити загрозливі тенденції занепаду родинного та сімейного життя, збільшення кількості розлучень та збільшення тимчасових форм співжиття, що мають назву –  “життя на віру”. Це в свою чергу порушує проблеми пов`язані з відповідальним батьківством. Основою батьківських обов‘язків є відповідальність за людське життя. Тому найголовнішим у подружньому житті,  чи вже навіть в приготуванні до подружнього життя, є здатність усвідомити цю відповідальність і розуміти свою співпрацю з Творцем. Бо саме співпраця трьох осіб: Господа Бога і обидвох подругів є джерелом життя. Дитина завжди є Божою дитиною, бо іншого батьківства просто не існує. Батьки повинні сприймати дитину як Божий дар і завдання призначене їм Творцем. “ Християнська родина в наші дні, як ніколи в історії людства, кинута в надзвичайну боротьбу супроти цілої системи злих сил цього світу, які постійно атакують її як ззовні, так і зсередини. Але Бог подбав про родину, яку він Сам заснував, накресливши для неї Свій план. Цей план Бог висвітлив для нас у незміннім та натхненнім Ним Святім Писанні” : “Будьте плідні і множтеся і наповняйте землю…”.

На жаль в теперішній час народження дітей зводиться до мінімуму, а то й взагалі нівелюється. Подружжя вдаються до сучасних методів запобігання вагітності, а коли такі методи не спрацьовують, то тоді чинять аборти. Найгіршим є те, що аборти трактуються подругами лише як переривання вагітності. Від першого століття свого існування Церква навчає, що злом є будь-який спричинений аборт: “Невб`єш зародка абортом і не погубиш новонародженого”. Це вчення не змінилося і воно залишається непохитним. Прямий аборт, тобто бажаний як мета або засіб, тяжко суперечить моральному законові: “Скидання плоду і дітовбивство є мерзенним злочином“.

Бачачи подружні проблеми, пов`язані із відповідальним батьківством, Католицька Церква старається довести своїм навчанням, що подружжя вже від початку було встановлене не людиною, а Богом і по суті є священним та нерозривним де дана нерозривність відповідає суті любові між чоловіком та жінкою. Церква ніколи не стояла осторонь відносно тих проблем, які виникали у суспільстві, а зокрема у сім`ї чи у родині, але завжди старалася дати вичерпну відповідь на проблематичні питання. Відповідальне батьківство завжди були основою, фундаментом, навчання Католицької Церкви. Інакше і бути не могло, адже Церква, як Люд Божий складається з окремих сімей і занепад моральності в сім`ях, за умови, коли б Церква вчасно не розв`язувала такі подружні проблеми, своєю пастирською опікою і навчанням, грозив би занепаду цілого суспільства.

Дуже часто запитують: чому я саме вибрав собі тему із окресленням “відповідальне батьківство”, а не “свідоме батьківство”, або просто “батьківство”? Подібні запитання виникають тому, що люди не розуміють в чому полягає різниця між «відповідальним батьківством» і «свідомим батьківством». Якщо вдатися до аналізу Документів Церкви, то можна зауважити, що вислів “відповідальне батьківство”першим вжив Папа ПавлоVІ у енцикліці “Humanae Vitae” для окреслення десятого розділу, який має назву “Відповідальне батьківство”. Вживаючи такий вислів Папа Павло VІ брав за основу Документи ІІ Ватиканського Собору, де є подібний вислів “відповідальне передавання життя”. в роздумах над тим питанням не завжди до кінця відчитується суть, що міститься в даному визначенні (“відповідальне батьківство”) – християнські подруги повинні передавати життя в спосіб “відповідальний”, мають отже стати “відповідальними” батьками.

Варто вказати на принциповий контраст по відношенні до світських концепцій, пов`язаних із передаванням життя, в яких говориться лише про свідоме материнство. Щойно під впливом навчання Католицької Церкви, щораз частіше пробується говорити про свідоме батьківство. Отже, не зводиться всього до так званої “жіночої проблеми”, або також питання “жіночої свободи”, чи прав жінки. Перша різниця, отже, є виразною: у світлі цілого навчання Церкви, підтвердженням чого є енцикліка”Humanae Vitae”, треба говорити про передавання людського життя і про всі справи з цим пов`язані, як про батьківство, тобто про завдання обох подругів (батька і матері).

Друга суттєва різниця видається ще більш виразнішою. Отже, енцикліка “Humanae Vitae” не зупиняється лише на концепції свідомого батьківства, але говорить про відповідальне батьківство. Це не є лише питання термінології – що декому могло б видаватися – ось один термін замінено другим, але це не змінює суті покликання до батьківства. Тим часом різниця між “свідомим батьківством (материнством)”, і “відповідальним батьківством” має суттєвий характер. Говорячи про свідоме людське діяння – в даному випадку про свідоме передання життя – звертається увагу лише на пізнавчу площину і не мусить бути зовсім віднесене до моральних принципів. В такому розумінні батьківства (“свідомого”) суттєвим є лише пізнання визначених методів в його плануванні під кутом їх результативності. Поза горизонтом такого розуміння залишається однак проблема моральних принципів, а отже, моральної відповідальності. Тим більше, що в такому “свідомому батьківстві” можна навіть використати штучні  методи планування сім`ї, якщо врахувати їх результативність та зручність в застосуванні, але це не буде ще відповідальне батьківство.

Тому кожна подружня пара повинна знати і розуміти свої обов`язки що до відповідального батьківства і повинна все чинити, співдіючи з Божим задумом. Що до даного питання, то Папа Павло VІ говорить: ”Беручи до уваги фізичні, економічні, психологічні та соціальні умови, відповідальне батьківство повинно практикуватися як тими, хто зважено і великодушно вирішує мати більше дітей, так і тими, хто з огляду на серйозні підстави, шануючи моральні приписи, вирішує не мати наступних дітей впродовж певного визначеного або ж невизначеного часу.

З цього випливає, що вони, сповняючи завдання передавання життя, не мають права діяти свавільно, так, неначе визначення морально допустимих шляхів залежало би від їхнього власного довільного розсуду. Вони, радше, зобов’язані зорієнтовувати свою поведінку на Божий план творення, котрий, з одного боку, виражається в суті подружжя та його актів, а з іншого боку, його проголошує незмінне вчення Церкви». ІІ Ватиканський Собор також наголошує на тому, що одним з основних завдань подругів є народження потомства: «Подружжя і подружня любов за своїм характером напрямлені на родження і виховання нащадків», але Собор підкреслює, що сам факт народження дітей не є самим головним у подружжі і тому його відсутність не повинна впливати на вірність та нерозривність подружжя.

Слід зазначити, що завданням відповідального батьківства є не тільки народження дітей, але й також їх виховання, і воно повинно бути всестороннім. Про важливість виховання наголошує ІІ Ватиканський Собор. Це питання є так важливе, що Собор навіть що до виховання видає окремий документ “Декларація про християнське виховання”. В цьому документі про батьків як головних вихователів зокрема сказано: “Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов`язок виховати своїх дітей; тож мусять бути за перших і головних виховників. А цей обов`язок є такої великої ваги, що де його занедбано, ледве можна його будь-чим заступити”. Про важливість і актуальність питання що до відповідального батьківства, а саме що до виховання дітей свідчить і той факт, що як світлої пам`яті Іван Павло ІІ так і його попередники дуже часто у своїх документах розглядають це питання. Церква завжди виявляла своє занепокоєння що до виховання молодшого покоління – як майбутнього Церкви та народу.

 

1.1. Подружжя як спільнота і як сопричастя осіб

 

Особливе місце в кожному суспільстві займає сімейна проблематика. Оскільки сім`я є первинною клітиною суспільства, то кожне суспільство намагається в певний спосіб регулювати сімейні стосунки. У Кодексі Канонічного Права для Східних Церков є подане  визначення: "Подружній союз, у якому чоловік і жінка встановлюють спільноту на все життя, спрямований своїм природним характером для добра злучених подругів і для народжування і виховання дітей: цей союз між охрещеними  був піднятий Христом Господом до гідності тайни".Тому можна зауважити, що Учительський Уряд Церкви дуже часто висловлює свої погляди щодо подружжя і сім`ї. Всі папи від Лева ХІІ і до нашого часу неодноразово робили наголос на таку важливу для суспільного життя проблему. У папських документах подружжя і сім`я трактується як суспільність і про це свідчать терміни, які там вживаються: суспільність, інститут, контракт, зв`язок і інші. ІІ Ватиканський Собор також приділяє багато уваги подружжю та сім`ї, беручи за основу Святе Письмо, Собор зазначає: “Та Бог не сотворив людини самітньою; бо вже спочатку “чоловіком і жінкою створив їх” (Бут. 1, 27), і їх об`єднання стало первовзором осіб. Бо людина з самих глибин своєї природи є громадським єством і без зв`язку з іншими не може ні жити ні розвиватися”. Існує співзалежність між особою і спільнотою і про це є сказано в документах ІІ Ватиканського Собору: : «З громадського характеру людини виходить на яв, що поступ одиниці і розвиток самої таки громади є між собою співзалежні. Бо началом, підметом і метою всіх громадських установ є, і повинна бути, людина, бо вона – по своїй природі – потребує необхідного громадського життя.(…) З-поміж громадських зв`язків, які є необхідні для виховання людини, деякі, як сім`я і політична громада, більш безпосередньо відповідають її внутрішній природі».

Можна зауважити, що подружжя згідно Божого задуму, є основою ширшої спільноти, тобто родини. “Родина є основною клітиною суспільного життя. Вона є природною спільнотою, у якій чоловік і жінка покликані до взаємообдарування любов`ю і життям. Авторитет, стійкість і життєве спілкування в родині – це підгрунтя свободи, безпеки, братерства в суспільстві. Родина є спільнотою, у якій від дитинства можна навчитися моральних цінностей, почати шанувати Бога та добре користуватися свободою. Життя в родині є вихованням до життя в суспільстві”. Родина є чимось більшим, ніж сума всіх членів, взятих зокрема, тому, що вона є спільнотою батьків і дітей, інколи навіть спільнотою кількох поколінь. В родині людина не лише народжується, але і поступово, за допомогою вихованння, впроваджується в людську спільноту, а через святу Тайну Хрещення й виховання у вірі впроваджується також у сім`ю Божу, тобто у Церкву. Людина – це суспільна істота. Вона бажає і потребує жити в товаристві інших, подібних до неї людей, щоби нормально функціонувати та розвиватися. Крім цього, їй потрібна допомога від інших, бо ніхто в житті не є самовистачальним. Бог так сотворив людей, бо хотів, щоби відчуття, що їм треба інших людей, створювало між ними свідомість, що всі люди – це одна всесвітня родина.

Родина має життєві органічні зв`язки з суспільством, вона є його основою і постійним живленням через своє завдання – служити життю. В сім`ї народжуються громадяни і в сім`ї отримують першу школу суспільних чеснот, які служать для життя і розвитку суспільства. Батьки, давши дітям життя, одержали дуже важливий обов’язок – виховувати цих дітей. Вони перші й головні виховники. Цей обов’язок такий важливий, що не можна його нічим замінити, коли вони занедбають його. Батьки зобов’язані створити таке сімейне середовище, оживлене любов’ю і пошаною до Бога й людей, щоби воно сприяло індивідуальному і громадському вихованню дітей.

Потрібно, щоб діти змалку вчилися пізнавати і почитати Бога та любити ближнього. Через родину вони поступово входять у люд­ську спільноту і в Божий народ. Нехай батьки здають собі справу, якою то цінною є християнська родина для життя і розвитку Божого народу. Виховання дітей має бути фізичним, моральним і релігійним. Школа та Церква – це помічники родини, щоб допомагати їм належно виховати тих, кого привели на світ, тому ці три чинники повинні гармонійно співпрацювати між собою у цій важливій ділянці. Коли сім’я занедбує виховання дітей, то школі й Церкві значно трудніше виховувати їх.

Святіший Отець Іван Павло II в "Листі до сімей" пише: “(…) кожен з нас природно появляється на світ у сім’ї тому можна сказати, що саме сім’ї завдячує сам факт бути людиною. Коли ж у цій появі на світ людина немає сім’ї це завжди є турбуючим і болісним виявом, який згодом тяжіє над усім її життям. Тому Церква охоплює своєю материнською турботою усіх тих, що знаходяться у подібній ситуації, бо добре знає, що сім’я виконує основну функцію. Крім того, вона знає, що людина походить з сім’ї, щоб згодом у новій родині втілити своє життєве покликання. Але навіть коли людина вибирає самітне життя, сім’я залишається її життєвим дороговказом, як та основна спільнота, на яку спирається усе суспільне життя людини. У найрізноманітніших навіть найширших вимірах. (…) Народжуючись з Діви Марії Христос став дійсно одним із нас, у всьому до нас подібним, крім гріха, Він робить це на сам перед в сім’ї і через сім’ю, у якій захотів народитися і зростати.(…) Таким чином божественна таємниця Воплочення Слова залишається в тісному зв’язку з людською сім’єю. Не тільки з однією, з Назарету, але, особливим способом з’єднавшись з кожною сім’єю, як про це говорить II Ватиканський Собор, що своїм Воплоченням Божий Син “певним чином з’єднався з кожною людиною”. Отже, Ісус Христос відкриває правду людині про неї саму, насамперед, в сім’ї і через сім’ю, в якій зволив народитися і зростати.     

Слід звернути увагу, що християнська родина – це унікальна спільнота, яка є заснована на близькості почуттів, на спільності думок і вона повинна становити  спільноту віри, надії і любові. Катехизм Католицької Церкви навчає: ”Християнська родина – це співпричастя осіб, знак та образ сопричастя Отця і Сина у Святім Дусі. Її діяльність у народженні і виховуванні дітей є відбитком Божого творення”. Виходячи з наведеного тексту, можна зауважити, що християнська родина є співпричастям осіб. Що в даному випадку слід розуміти під словом “співпричастя” ? Людина здатна творити його завдяки тому, що є особою, здатною до “дарування себе”, тобто особи взаємно обдаровують одна одну усім тим чим вони володіють. Співпричастя – це повне і незаперечне єднання з іншими. Бог вчинив людське серце таким, що не має спокою до тих пір, поки не не осягне повного сопричастя. Людина намагається віднайти його у дружбі, у шлюбі, у спільноті. Подружнє співпричастя, як зазначає Папа Іван ПавлоІІ, веде до співпричастя суспільства. “Співпричастя подружжя є фундаментом, на якому виникає ширше співпричастя сім`ї, батьків і дітей, братів і сестер між собою, домашніх та іншої родини”.

Подружнє та сімейне співпричастя, розвиваючись, вдосконалює кожного члена як особу. Чоловік та жінка як сопричастя осіб взаємно обдаровують одне одного даром, яким є дитина. В основі сімейного співпричастя є подружнє співпричастя. Сімейне співпричастя підготовляє для ширшого співпричастя – суспільного, національного і Церковного.Тобто співпричастя що базується в людині як особі, розвивається в подружжі, у родині, в народі, в Церкві, досягаючи до Бога. Саме таке сопричастя з Господом і є метою кожної людини, бо людина не може знайти спокою, аж доки не з`єднається в обіймах з Тим, хто є Батьком усіх бажань.

 

1.2. Вираз  подружньої любові

 

Бог є любов і тому людина, як образ і подоба Божа, є також створена для любові. Бо Господь вже сам дає їй це покликання  до любові. Оскільки Він створив людину чоловіком і жінкою,то в них і вклав особливу любов. Святе Письмо підтверджує, що чоловік і жінка були створені одне для одного: “Не добре чоловікові бути самому” і тому жінка є для нього як підтримка і як допомога а навіть і більше, бо Бог заповідає їм єдність і нерозривність: “Так-то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом”. Любов двох молодих людей, що проявляється взаємною ніжністю і чистими почуттями, росте, розвивається і, коли стає зрілою, з неї народжується подружжя. Папа Павло VІ дає характеристику подружній любові наступними словами: “Ця любов є передовсім людська: чуттєва і духовна водночас. Тому вона випливає не лише з інстинкту та пристрасті, але й з рішення свобідної волі, яке спонукує до того, щоб витривати у радості й смутку повсякденного життя, навіть від того зміцнитись: таким чином супруги стають одним серцем і однією душею та разом досягають свого людського сповнення».

 Подружжя виявляє чудовий Божий задум нерозривного зв’язку між чоловіком та жінкою для продовження людського роду, який не перестає дивувати і захоплювати нас своєю красою: «…тільки разом чоловік і жінка можуть створити повну людину, тільки разом вони здатні сягти досконалости – доповнюючи одне одного». Християнське подружжя – це школа любові. Завдяки вірній і нерозривній любові подруги мають відвагу передавати нове життя, знаходять силу і витривалість, необхідну для того, щоби берегти і виховувати дітей, якими їх обдарував Господь. «Далі, це любов цілісна, тобто – дуже особлива форма особистої приязні, у якій супруги великодушно ділять все без неналежних застережень і без егоїстичних розрахунків. Хто насправді любить свого супруга, – любить його не заради того, що від нього отримує, а, радше, любить його заради нього самого, і є щасливий від можливості збагатити його, подарувавши йому себе самого». Саме у християнському подружжі людина зростає у любові, яка “не поривається до гніву, не задумує зла, все зносить, усьому вірить, на все надіється, все перетерпить, ніколи не переминає”.

Бог—Творець створив подружжя розумно і передбачливо з тією метою, щоб здійснити в людях свій план любові. «Подружня любов проявляє свою природу і шляхетність особливо тоді, коли ми зрозуміємо, що вона бере свій початок з найвищого джерела – від Бога,  «який є любов`ю”, – від Отця, “від якого бере ім`я все отцівство на небі й на землі” Людина покликана до співпраці з Богом у справі спасіння. Важливе місце в цій співпраці відведено подружжю. Як зв`язок одності і любові, подружжя переконує світ у його гріховності й освячує тих, що шукають правди, вказуючи всім найглибший сенс людського існування. Ним є життя в єдності і любові з людьми. Без такого співжиття з людьми неможливо зустрітися з Богом. «Тому можна сказати, що подружня любов є також вірною і виключною аж до смерті; саме так чоловік і жінка розуміли її у той день, коли вони, будучи свідомими свого вчинку, пов’язали себе у шлюбі».

Подружжя творить мужчина і жінка, які, як пара осіб різної статі, є потенційними батьками. Єдність і любов, що зв`язує їх у подружжі, також бере участь у творчій всемогутності Бога, який закликає подружжя до співпраці у справі сотворення людей. Створюючи людину, Бог—Творець любить її і прагне, щоб батьки, даючи життя дитині, були повністю поєднані любов`ю. Передавання життя і виховування дітей є дуже важливим, хоч і не єдиним, завданням подружжя . Справжня турбота про взаємне добро спонукає подругів допомагати одне одному у прагненні до вдосконалення, спонукає давати свідчення своєї віри. Чим сильніша подружня любов і чим більше їх взаємне віддавання, тим більший лад панує у їх родинних справах і  статевому житті. На цій дорозі подруги повинні одне одному бути опорою в досягненні святості і допомагати в усьому іншому.

Слід зауважити, що подружжя не є вершиною розвитку любові двох людей, а радше початком її нового етапу. Звичайно, з одруженням, подруги відчувають радість і захоплення від того, що перебувають разом, але так не може бути довго, бо їм би загрожувала нудьга. Тому їхня любов повинна розвиватися і стати плідною. Плодом такої любові є дитина.

 

1.3. Плідність любові у подружжі

 

Справжня дозріла людська любов хоче бути вічною і безсмертною. Подруги прагнуть бути разом, і не хочуть, щоб їхня любов загинула, де бажають мати дитину – плід їхньої любові. “Дитина не приходить із зовні, щоб долучитися до взаємної любові подружжя; вона з`являється в самому серці цього взаємного дару, плодом і здійсненням якого вона є”. Інколи, подруги, навіть такі що вважають себе віруючими, розуміють подружжя як дозвіл на сексуальну активність і зовсім не беруть до уваги дитину, тобто не мають наміру створювати родину. Таке розуміння подружжя, свідчить тільки те, що подруги вступаючи у подружній стан ще не зовсім є зрілі у своїй любові: “Справжнє кохання прямує до подружжя, а не просто до сексуального співжиття, котре є лише короткотривалим поєднанням”. Подібно і ІІ Ватиканський Собор, характеризуючи подружжя наголошує: “Подружжя і подружня любов за своїм характером напрямлені до народження і виховання нащадків. Бо діти є найвизначнішим даруванням подружжя та й найбільше таки спричиняються до блага самих таки батьків”.  Чоловік та жінка виступають як образ Божий, коли, народжуючи дітей, стають діяльними сопричасниками творчої сили і батьківства Бога (пор.: Еф. 3:14–15; Мт. 23:9). «У місії подружжя передавати життя і бути вихователями тих, кому вони його дали, чоловік і дружина є співпрацівниками Божої любови і наче її виразниками. Отже, вони повинні виконувати свій обов'язок з усією людською і християнською відповідальністю». Звичайно, треба усвідомити собі і те, що плідність є завданням подружжя і це завдання вони повинні виконувати з відповідальністю. Саме про таке «відповідальне батьківство» говорить Папа у «Листі до сімей»: «Відповідальне батьківство і материнство особливо і безпосередньо стосується моменту, коли чоловік і жінка, єднаючись в одну плоть, можуть стати батьками. Це особливо цінний момент у їхніх міжособових стосунках і їхньому служінні життю: вони можуть стати батьками – батьком і матір`ю – даючи життя новій людині. Два виміри подружнього союзу, об`єднувальний і дітородний, не можуть бути штучно розділені без шкоди для найглибшої істини самого подружнього акту”. На жаль в сучасному світі ми зустрічаємо якраз таке розділення, тому що подружні пари стараються від подружнього акту отримати тільки приємність і задоволення, уникаючи різними способами зачаття. Однак подруги не усвідомлюють собі, що відкидаючи народження дітей вони тим самим відкидають Бога, який дав їм цей дар плідності. Тоді подружні стосунки стають забавкою, осередком насолоди подругів, а навіть неподругів. Це призводить дуже часто до ламання подружньої вірності, розлучень, принагідних подруж, проституції і взагалі до різного статевого розгнуздання. 

 

1.4. Подруги – як співтворці

 

Сотворивши людину чоловіком і жінкою Господь Бог дав їм тим самим особливий привілей. Через статевість Він дав людям незбагненний дар: поділився з ними, як з привілейованими істотами, творчою могутністю. Бог зробив людей співучасниками у справі творення, передавши їм свою творчу силу, свою могутність продовжувати життя. “Бог, який є любов`ю і життям. Закарбував у чоловікові і жінці покликання в особливий спосіб брати участь у Його таємниці особового спілкування і його праці як Творця і Отця”.

Чоловік і жінка у подружжі поєднуються так, що вони стають “одним тілом” (Бут. 2,24). Родина, що виникає внаслідок такої єдності була піднесена Ісусом Христом до рівня Святої Тайни. Їхня єдність стає відкритою до нового життя. “Вони покликані стати батьками, співпрацювати з Творцем, даючи нове життя. Співпрацювати з Богом у приведенні на світ нових людей означає – сприяти передаванню божественного образу і подоби, носієм яких є кожен, “народжений від жінки”. Як бачимо, Господь-Творець передає людині владу що до наповнення землі новими жителями. Він діє спільно із своїми створіннями в такий спосіб, що подруги, єднаючись любов`ю у подружжі творять людське тіло, яке є дочасним; Господь же на першому етапі цього творення оживляє це тіло даючи цьому крихітному створінню безсмертну душу. Діючи в такий спосіб, тобто будучи співтворцями, подруги одночасно виконують завдання, яке було покладене на них ще на початку, коли Господь дав наказ нашим прародичам: “Будьте плідні й множіться і наповняйте землю…”. Для віруючих людей акт, який веде до народження дитини, набирає великого значення, оскільки він пов'язаний з особливою участю Бога-Творця. «В основі кожної людської особистости є закладений творчий акт Бога-Творця: жодна людина не виникає випадково, вона завжди є ціллю творчої Божої любови. Із цієї фундаментальної правди віри і розуму походить те, що здатність до дітородження є вписаною в людську статевість, — це, в найглибшому значенні, співпраця із творчою Божою силою. З цього походить, що чоловік і жінка не є ні суддями, ні господарями; вони покликані бути учасниками творчих Божих рішень власне в якості тих, ким вони є в силу здатности до дітородження і завдяки їй». Отже, подружжя має добросовісно виконувати свої подружні обов`язки , співдіючи з Творцем, але ні в якому разі не чинити нічого недозволеного Господом.

 

РОЗДІЛ ІІ

КРИТЕРІЇ ВІДПОВІДАЛЬНОГО БАТЬКІВСТВА

 

Розглядаючи питання відповідального батьківства, слід було б зауважити, що постава відповідальності найперше повинна відноситися до морального життя подругів. Бо тільки люди з почуттям відповідальності за виконання християнського покликання зуміють в подружжі у відповідальний спосіб передавати життя згідно науки Церкви, яка продовжує спасаючу місію Ісуса Христа на землі. Щойно у світлі повного розуміння суті моральної відповідальності можна пробувати виясняти критерії відповідального батьківства. Слід було б наголосити, що джерелом відповідального батьківства є подружня любов, яка по своїй суті є плідною. Тематику що до критеріїв відповідального батьківства можна розглядати на основі різних документів Церкви. Коли їх проаналізувати, то можна визначити чотири головних критерії чи площини відповідального батьківства:

  1. біологічний;
  2. фізично-психологічний;
  3. волютивний;
  4. морально-релігійний.

1. Біологічний, або ще можна його назвати пізнавчий, критерій відповідального батьківства вимагає пізнання всієї біологічної сфери, зв`язаної з людською статевістю і це буде радше свідоме батьківство. Папа Павло VІ що до даного критерію висловлюється: “Що стосується перш за все біологічних процесів, то відповідальне батьківство означає знання і врахування пов`язаних з ним функцій. Так, людина спроможна у своїй здатності до продовження роду відкрити біологічні закони, котрі властиві до людської особи”. Слід зауважити, що постава відповідальності означає тут постійну готовність щораз кращого пізнання функцій людського органіму в плані зачаття. В даному критерії подругів підтримують лікарі і всі ті, хто вдосконалює методи розпізнання біологічних функцій плідності.

2. Фізично-психологічний критерій, сюди також входять медично-фізичні, економічні, суспільні (в тому числі також демографічні ) чинники. В даному критерії, в розсудливому роздумі, що є виявом відповідальності за власне життя і за життя інших – в тому числі також майбутньої дитини – чоловік і жінка розуміють свою ситуацію як уконкретнення Божого покликання. І тому з огляду на вище перераховані чинники вони вирішують чи народжувати їм  дитину, чи з огляду на відсутність необхідних умов, їм краще здержуватися від народження дітей. Папа Іван Павло ІІ у одному із своїх Апостольських повчань зазначає: “Якщо, отже, є достатньо обґрунтовані підстави для відтермінування наступного народження, що спричинено фізичним чи психічним станом чоловіка чи жінки, чи із зовнішніх обставин, Церква навчає, що одружені можуть скористати з природних циклів, притаманних репродуктивній системі і мати подружні акти лише в неплідний період, таким чином контролюючи народження”.

3. Волютивний критерій наголошує на тому, щоб людина була вільною у відношенні до свого сексуального потягу. Можна сказати, що цей критерій доповнює попередній критерій, бо що з  того, що чоловік і жінка будуть знати природні методи планування людського зачаття, якщо вони обоє, або хтось один із них не буде здатним до опанування сексуальних імпульсів і до тимчасової стриманості. Що до даного критерію в енцикліці “Humanae Vitae” читаємо: “Потім, коли йдеться про вроджені потяги ( імпульси ) і пристрасті то відповідальне батьківство означає необхідність опанування їх розумом і волею”. Потрібно, щоб молоді люди мали необхідне виховання що до даного критерію і таке виховання потрібно проводити наперед, ще задовго до прийняття подружнього стану і  це є виховання до чистоти.

4. Хоча морально-релігійний критерій у даній праці є поставлений на останнє місце, але він по своїй суті є найважливіший і відкликається також у трьох попередніх критеріях. Адже жодний з критеріїв не буде мати ніякого значення, коли в його основі не буде лежати морально–релігійне налаштування подругів. В любому випадку погляди подругів що до відповідального батьківства повинні бути скеровані на те, щоби визнаючи свої обов`язки відносно Бога, самих себе, родини і суспільства одночасно вони визнали існуючий порядок речей а також ієрархію цінностей. Особливу роль відіграє в даному критерії формування у подругів правдивого сумління, а отже сумління, яке робить все можливе щоби пізнати об`єктивну правду і за нею піти у моральному виборі. В дусі християнського покликання моральна площина відповідального батьківства є пов`язана із сумлінням прямо та нерозривно, а також з релігійним виміром, тобто у відношенні до Бога. Адже у християнському баченні сумління є не лише моральною дійсністю, але і релігійною, як стверджує ІІ Ватиканський Собор, воно є: “найтаємнішим осередком і святилищем людини, де вона перебуває сама з Богом, голос якого лунає в її нутрі”. Як бачимо постава відповідальності є завжди пронизана релігійністю, яка провадить до виконання Його волі. Тому вибір вчинений сумлінно, хоч би торкався справ прямо і безпосередньо зв`язаних з Богом, завжди є рішенням стати на бік Бога або ж проти Нього.

 

2.1. Обов`язок дарувати життя

 

Всі ми добре бачимо, яка є велика криза на сьогоднішній день подружньої любові, згоди, взаєморозуміння та поваги один до одного, який великий брак батьківської любові до своїх дітей, а що гірше це вбивство у материнному лоні ненароджених дітей і т.д. Тому Церква зосереджує свої зусилля на те, щоб дати відповідь на питання, які турбують християнські родини на сьогоднішній день.

Священа Конгрегація в справах доктрини і віри у одній із інструкцій “Donum Vitae” подає наступне: “Дар життя, який Бог, Творець і Отець довірив людині, закликає її шанувати незбагненну цінність даного їй життя і бути за нього відповідальним…”. Життя людини – це надзвичайно цінний скарб, який Бог довірив людині і людина цим скарбом не може розпоряджатися самовільно. У катехизмі Католицької Церкви читаємо: “Бог, Володар життя, довірив людям високе служіння стерегти життя, і людина повинна виконувати його способом, гідним людини. Отже, життя повинно бути недоторканим від моменту зачаття: аборт і дітовбивство є огидними злочинами”.

 Бог є любов. Він переживає в собі таїнство єднання і любові. Сотворивши людину на свій образ і подобу, Бог вписав їй у серце покликання, тобто здатність і належну відповідальність до любові, до єднання між чоловіком і жінкою. Сексуальність охоплює всі людську особу в єдності її тіла і душі. Насамперед це відноситься до емоційності, здатності любити і народжувати, а кажучи загальніше, здатності зв’язувати себе узами співпричастя з іншим. Глибокі відносини всередині родини викликають близькість почуттів, розуміння та зацікавлень, що походить передусім від взаємної поваги один до одного. Родина – це унікальна спільнота, покликана здійснити «спільність думок між супругами, а також уважну співпрацю батьків у вихованні дітей.».

Кожному – і чоловікові, і жінці – слід визнати і прийняти свою сексуальну тотожність. Фізична, моральна і духовна відмінність і взаємодоповнення спрямовані на добро подружжя і процвітання родинного життя. Гармонія подружньої пари та суспільства залежить від того, як чоловік і жінка переживають своє взаємне служіння. «Надзвичайно серйозний обов’язок передавання людського життя, завдяки якому чоловік та жінка стають вільними і свідомими співпрацівниками Бога-Творця, наповнює їх завжди великою радістю; однак ця радість часто пов’язана із немалими труднощами та клопотами. У всі часи виконання цього обов’язку ставило перед совістю одружених важкі проблеми. Найновіший розвиток, що його набуває людське суспільство, спричинює зміни такого типу, що виникають нові запитання, які Церква не може ігнорувати, оскільки вони якнайтісніше пов’язані з людським життям і щастям».

Завдяки тому, що батьки хочуть і приймають свою дитину, подружжя перетворюється у родину. Жінка стає матір‘ю, а  чоловік – батьком. Материнство завжди зумовлене статевими стосунками, де жінка, погоджуючись на статевий акт, потенційно може стати матір‘ю, проте не завжди цього хоче. При позитивному ставленні до материнства, жінка на перших порах переживає неспокій. Жінка-мати потребує особливої турботи і ця турбота повинна лягти в першу чергу на плечі батька, бо саме його роль у народженні дитини в основному є опікунською.

Батьківство не мобілізує жодних сил чоловіка – він може навіть не зауважити своєї нової ролі. Радість батьківства зводитьтся до радості сексуального переживання і саме так усвідомлюється. Чоловік легко погоджується на статевий акт, не звертаючи уваги на можливість батьківства. Для нього батьківство часто приходить несподівано. Коли факт батьківства стає відомим, тоді мужчина якусь мить перебуває в стані здивування, яке змінюється схваленням і радістю або гнівом і злістю. Біологічно батьківство нічим не відображається на організмі батька. Саме така біологічна незалежність батька є підставою для формування відповідальності і хоч організм чоловіка не обтяжений наслідками статевого акту, проте батько повинен взяти на себе відповідальність за долю дитини і матері. Відповідальність покладена на батьківські плечі є великою тому, що вона нічим не вимушена. Жінка відповідальна за долю дитини, цілковито зорієнтована на те, що відбувається: вона відчуває дитину повсякчасно і не може ні на хвилину забути про її існування. Батько ж лише актом волі приймає цю роль – хоче бути батьком. Тому, сприйняття батьківства мусить бути актом волі і вимагає повного усвідомлення. Усвідомлюючи своє батьківство, чоловік повинен турбуватися про жінку. Усе відбувається в ній, а він має обов`язок оберігати матір та захищати її. Якщо він це робить, дружина швидко починає відчувати радість материнства; якщо ж її цього позбавлено – дитині загрожує смерть, або принаймні сирітство.

«Радість материнства цілком залежить від ставлення чоловіка до жінки. Уважний та чуйний чоловік піклується про жінку, підтримує її і дає їй можливість радіти. Сердечне порозуміння обидвох батьків є щастям для них і для їхньої дитини».

 

2.2. Вивчення та пошана ритму плідності

 

Сотворивши перших людей чоловіком і жінкою, Господь Бог тим самим дає їм дар плідності і завдання – наповнити новими жителями землю. Своїм Божим промислом Вседержитель дар плідності між чоловіком і жінкою розподілив по-різному: дорослий здоровий чоловік завжди є плідним, він будь-коли може запліднити жіночу яйцеклітину; жінка не може будь-коли завагітніти, а лише у визначений Творцем період. Створення нової людської істоти – це творчий акт Божої волі, що відбувається за участю подругів. «Зі справедливих і слушних причин чоловік і дружина можуть хотіти відкласти час народження своїх дітей. При цьому їм необхідно переконатися, що їхнє бажання не йде від егоїзму, лише відповідає справжній великодушності відповідального батьківства». Як бачимо, відповідальне батьківство повинно бути знаком співпраці людини із Творцем.

 Конституція про Церкву в сучасному світі навчає: "Нехай батьки будуть свідомі того, що вони мають зав­дання передавати людське життя та виховувати тих, кому вони передали це життя. (…) Вони повинні сповнювати це завдання з людською і християнською відповідальністю. Повні слухняної пошани до Бога, вони приймуть належне рішення (про кількість дітей, яких вони можуть привести на світ) після спільної наради й зусилля". З цього ясно, що батьки повинні приводити на світ стільки дітей, скільки дозволяють їхні фізичні, моральні та фінансові засоби. Рівночасно вони повинні брати до уваги добро країни, в якій живуть, запитуючи себе, чи їхня батьківщина може доволі постачати поживи й інших потрібних засобів, щоби їхні діти могли нормально рости й розвиватися на здорових громадян і добрих християн.

Однак, уникаючи зачаття, подруги повинні дотримуватись дозволених методів, а саме природного планування сім`ї. Папа Павло VІ у одній із своїх енциклік що до методів планування сім`ї пише:  “Церква залишається вірною собі і своєму вченню, якщо вона, з одного боку, вважає дозволеним використання супругами неплідних періодів, а з іншого – відкидає використання прямо протизаплідних засобів як завжди недозволене – навіть якщо на захист цієї іншої практики знову й знову наводять поважні та вагомі підстави. Насправді мова йде про два зовсім різних типи поведінки: відповідно до першого – супруги законно використовують природну можливість, в іншому випадку – вони перешкоджають перебігу природного процесу зачаття». Роздумуючи над вище навединим текстом може на перший погляд видаватись, що однаково, чи вживаючи для уникнення зачаттями будемо використовувати природний метод планування, чи ми будемо вживати штучні протизаплідні методи, то метою в кожному випадку буде: уникнути небажаної для нас вагітності. Проте, коли ми глибше вивчимо дане питання, то зауважимо, що у першому випадку ми співдіємо з волею Творця, коли в плідний період уникаємо близьких стосунків, бо коли б Господь захотів щоб зачаття відбувалось постійно, то Він  вчинив би, щоб жінка була плідною не лише у визначений період, але завжди. Тим більше, що ми не вживаємо нічого, що могло б заважати зачаттю. В другому випадку ми явно чинимо речі, які по своїй волі виступають супроти Божої волі, і не має значення чи це чиниться зі сторони чоловіка, чи зі сторони жінки – в любому випадку ми виступаємо проти Божого плану що до зачаття.

  Своє право на відповідальне батьківство та материнство подруги можуть здійснювати за допомогою періодичної стриманости і застосування методів регулювання народжуваности, які ґрунтуються на вмілому використанні періодів неплідности жіночого організму, що належить до панування людської особи над природою, до якого покликав Господь, наділивши гідністю свого образу. Тільки в такому випадку подружнє співжиття залишається чистим, оскільки істинна любов, яка прагне плідности, є гідно пошанованою у своєму тілесному вимірі і не вимагає штучного позбавлення його природної плідности.

 

2.3. Панування над почуттями та потягом

 

Досягнення науково-технічного прогресу на даний час досягли такої межі, коли людина, опанувавши сили природи, почала їх раціонально використовувати для забезпечення своїх потреб. Проте, людина не зупиняється на досягненому, але як зауважив Павло VІ у свой енцикліці “Humanae Vitae” : “Це панування людина хоче поширити на всі сфери життя, на своє тіло, на свій розум та емоції, на соціальне життя і навіть на закони, які регулюють передавання життя”. Немає тут нічого дивного, адже сам Господь дозволяє людині проникати в таємниці людської природи. Буває гірше, коли людина ці відкриття використовує проти Бога та проти своєї гідності. Ось тому, як наслідок такої дії людини, маємо штучне запліднення людини, контрацепцію, намагання клонувати людську особу та інші не дозволені Церквою практики. Відносно того, що стосується регулювання передачі життя, Церква навчає, що плідністю можна керувати лише одним способом: якщо нема наміру її реалізувати, потрібно відмовитися від сексуальної активності, бо вона призводить до зачаття. Тому на батьках лежить обов'язок обміркувати, чи достатньо вони відповідальні, щоб виховати дитину. Але ці міркування повинні відбутися ще до зачаття. Подружжя має право у відповідальні періоди не вдаватися до статевого життя. У Катехизмі Католицької Церкви читаємо: «Періодична стриманість, методи регулювання народжуваності, оперті на спостереженні за собою і використані в періоді неплідності, відповідають об’єктивним мірилам моральності. Ці заходи шанують тіло супругів, сприяють ніжності між ними і вихованню правдивої свободи”. Як бачимо, періодична стриманість у плідний період є важливою для тих подругів, які за якихось важливих обставин не мають змоги народжувати дітей. Така стриманість у інтимних стосунках сприяє зміцненню сімейного життя, вона є рисою, яка виховує  подругів до опанування сексуальних потягів та до самодисципліни. ПавлоVІ пише: “Така самодисципліна, вираз подружньої чистоти не шкодить подружній любові; вона, радше, наділяє її вищими людськими цінностями. Хоча така самодисципліна вимагає постійних зусиль, однак її цілюща сила веде супругів до повнішого розкриття їх самих та збагачує їх духовними цінностями. Вона дарує сім’ї справжній мир та допомагає справитися й з іншими труднощами. Вона сприяє кращій повазі до іншого супруга, допомагає подружжю знищити егоїзм, який є ворогом справжньої любові, допомагає поглибити відчуття відповідальності».

Слід було б зазначити, що у подружньому житті, подружня стриманість потрібна не лише для запобігання небажаної вагітності, але також у випадку тривалої відсутності одного з подругів (ув`язнення, навчання і ін.), може бути також неможливість інтимних стосунків через вагітність або хворобу. Тому чесноту стриманості потрібно виховувати ще від юного віку і це буде виховання до чистоти. Адже саме в юнацькому віці найважче побороти свої пристрасті, але коли навчитися їх опановувати, то це послужить для добра людини і придасться людині на протязі всього її життя. Науковець Джанет Сміт, коментуючи енцикліку Павла VІ, “Humanae Vitae” пише: “Багато осіб погоджуються, що періодична стриманість від статевих стосунків більше приносить користь, ніж шкоду для подружньої пари. До того ж, стриманість може стати своєрідним виявом любові, чи це у випадку неодружених людей, чи у випадку одружених, коли для них статеві стосунки несуть суттєвий ризик”. Можна зауважити, що для подружніх пар періодична стриманість від статевих стосунків служить також для збільшення взаємної поваги та любові. Практикуючи стриманість, вони можуть контролювати свої сексуальні бажання, а не перебувати під владою цих бажань.

Тіло людини у подружньому житті відіграє важливу роль, адже жестами тіла, дотиком можна передавати ніжність, турботливість та любов, хоч їх значення залежить від вкладеного в них змісту, наміру та наслідків. Тому, відносно свого тіла людина повинна дотримуватися аскези, дисциплінувати його, встановлювати межі, яких не можна переступати і не тільки через страх, але з почуття відповідальності за долю коханої особи. Завданням кожної людини є опанувати реакції свого тіла і почуттів. Якщо це вдається, то людина стає по справжньому вільною, тому що тоді її поведінка не підпорядковується імпульсам і це народжує відчуття задоволення. Адже сексуальна активність властива і тваринам, проте опанувати своїми бажаннями, погасити їх і керувати ними спроможна тільки людина.

 

2.4. Розважливе та великодушне батьківство

 

Одним із важливих суспільних завдань є приведення на світ нового покоління. Це завдання виконують батьки. Оскільки відповідальне батьківство є довгим і клопітким процесом, який крім народження включає в себе ще і виховання дітей, то подружні пари, для того, щоб гідно виконати це завдання мусять з розважливістю та великодушістю підходити до питання що стосується планування сім`ї. “Але чи повинне подружжя мати стільки дітей, скільки це можливо з точки зору фізичної природи людини? Подібна думка ніколи не була предметом вчення Церкви. Була і залишається вимога відповідального ставлення чоловіка і дружини до народження дітей, яка полягає у тому, щоб народжувати стільки дітей, скільки батьки реально спроможні виховати”.Адже у подружжі кожна здорова жінка потенційно може народжувати кожного року дитину аж до клімаксу, тобто часу, коли вона вже не може бути плідною. Тут виникає запитання: чи зможе вона цю потенційну народжуваність зреалізувати у житті? Напевно, що ні, тому, що знайдуться такі  фізичні, матеріальні, соціальні, психологічні і інші фактори із за яких це виконати буде неможливо. Тому, з огляду на певні життєві обставини, подруги можуть вдаватися до регулювання народження дітей, але лише дозволеними Церквою методами. Таким методом є природне планування сім`ї, тобто утримання від інтимних стосунків у плідний період. Апостольська Столиця у своєму документі “Хартія прав сім`ї” стосовно планування сім`ї наголошує: “Наречені мають невід`ємне право закладати сім`ю і вирішувати про час народження дітей, їх кількість, враховуючи свої обов`язки щодо самих себе, щодо вже народжених дітей, сім`ї і суспільства згідно з ієрархією цінностей та об`єктивним моральним порядком, який не допускає застосування контрацептивів, стерилізації та абортів”.

Народження дитини є важливим моментом у подружньому житті, тому воно потребує необхідної підготовки моральної, фізичної та психологічної. Тому кожна подружня пара повинна за спільною згодою планувати народження дітей. Адже надзвичайно важливо є, щоб подруги з любов`ю прийняли дитину, як плід спільної любові, вже від перших днів її існування в материнському лоні. І це є важливо не тільки для подругів, для яких ця дитина є бажаною, але також і для дитини, на якій відображається емоційний стан матері, яка її виношує.

Слід сказати, що на батьків покладається особлива відповідальність, коли вони змушені відтермінувати народження своїх дітей.  Таке відтермінування повинно бути лише на визначений період і не повинно виключати дітонародження взагалі, тобто не повинно бути засобом відмови від батьківства та материнства. У Документах ІІ Ватиканського Собору Сказано: «Коли йдеться про узгодження подружньої любови з відповідальністю життя, мораль поведінки залежить не лише від щирости наміру і від оцінки мотивів; вона повинна визначатися об'єктивними критеріями, які випливають із самої природи людини та її вчинків, які зберігають у контексті правдивої любови цілісне значення взаємообдаровування себе і народження людини; це можливо тільки, якщо подружня доброчесність практикується щирим серцем». Отже, подруги як істоти, яких Господь обдарував розумом і свобідною волею, вповні можутьсамі вирішувати скільки дітей їм народжувати, але це рішення повинно бути щирим перед Богом, а обмежуючи народжуваність треба вибирати методи, які б не суперечили моральним законам, яких навчає Церква.

Безперечно, що кожна подружня пара має свої плани що до народження дітей, але вони повинні враховувати, що не вони, а Господь є володарем життя. Батьки приймають рішення про покликання нового життя: «Хочемо мати дитину». Для реалізування свого наміру вони зближаються тілесно, що є необхідним для запліднення. Таким чином людина може створювати умови сприятливі або не сприятливі для запліднення, але такі біологічні передумови ще не є зачаттям. Діяльність батьків, тобто статевий акт, не може ні до чого зобов`язувати Творця. Під час статевого акту ніхто з подругів не може гарантувати, що він буде плідним. Можна сподіватися, передбачати, але бути впевненим –  неможливо. Також не можна дізнатися конкретно, в дану мить, чи вже відбулося запліднення. Як бачимо, справа стоїть поза межами нашої свідомості і є таємницею Творця, який діє приховано від нас. Тільки Богу відомо, що нове життя вже існує, а батьки ще цього не знають і навіть при теперішніх наукових досягненнях можуть взнати за кілька днів. Таємниця зачаття відбувається у жінці тоді, коли мужчини в ній вже немає. Зрозуміння цієї таємниці вимагає від жінки глибоких роздумів. Адже вона стає площиною дії самого Бога.. Батьки є, як сказав папа ПавлоVІ: “ Спільники Бога у справі творення”. Тому нехай усвідомлять собі це батьки і вже не кажуть: “запланована дитина” чи “бажана дитина”, а правильним формулюванням буде: “Богом дана дитина”. Отже, наївне на перший погляд, формулювання: “Богом дана дитина”, є найбільшою істиною, а роль батьків виступає тут як роль співучасників у таємниці продовження роду.

 

РОЗДІЛ ІІІ

НАСЛІДКИ ВІДПОВІДАЛЬНОГО БАТЬКІВСТВА

 

Брак моральності, чи навіть звичайної любові до ближнього, у сучасному суспільстві, породжує те, що світова спільнота переживає загальну кризу – моральний та духовний занепад. Україна також переживає подібний занепад духовності та моральності, бо як наслідок, у нашому суспільстві відображається вплив тривалого комуністичного режиму, який спричинив його. І хоча зараз Церква докладає максимум зусиль, щоб змінити ситуацію але це не так легко зробити, адже теперішнє покоління має ментальність та виховання комуністичних часів.Тож ситуацію у нас, в Україні, можна змінити тільки за рахунок молоді, яка не застала тих режимних часів. Тому тут потрібно, щоб батьки з усією відповідальністю взялися за вирішення проблеми виховання дітей. Звичайно таке виховання повинно бути на основі християнських засад. “Як нас вчить Другий Ватиканський Собор, сім`я виконує визначну роль в плеканні і розвитку всіх покликань: зі шлюбу християн виростає сім`я, у якій народжуються нові громадяни суспільства і які через ласку Духа Святого та Хрищення стають Божими дітьми, щоб народ Божий тривав у віках. Вдома, або, як кажуть, у домашній Церкві, батьки словом і власним прикладом є першими оповісниками віри для своїх дітей”. Проте батьки-християни повинні давати своїм дітям не лише релігійне виховання, але і також статеве виховання. Тому що маємо гіркий досвід, коли в часи комуністичного режиму питання статевості було забороненою темою, тоді підлітки не маючи змоги отримати вірну інформацію про так хвилюючі питання інтимності у своїх батьків та вихователів, отримували її від “освічених” своїх товаришів на вулицях, по під`їздах та в інших місцях де вони збиралися. Звичайно що така інформація була вульгарною та  перекрученою, де приносила моральну шкоду, тому Церква надає великого значення питанням статевого виховання підлітків. Папська рада в справах сім`ї у своєму дороговказі виховання наголошує: “Серед багатьох труднощів, з якими сьогодні зустрічаються батьки незалежно від різних соціальних контекстів, – треба виділити наступне: дати дітям належну підготовку до дорослого життя, особливо, що стосується виховання в істинному значенні статевості”. В тому ж документі Папська рада дає ще такі настанови щодо методів та ідеологій, яких слід уникати: “Сьогодні батькам слід бути свідомими в існуванні таких шляхів, якими їхнім дітям передається неморальне виховання, через різні методи, які нав`язують різні групи з позиціями та інтересами, які суперечать християнській моралі”. Адже є організації та асоціації, які підтримують аборти, контрацепцію та стерилізацію тим самим пропагуючи “свободу вибору”, “безпечний секс”, “урегулювання демографічної ситуації в світі”. Батьки з усією відповідальністю повинні поставитися до виховання дітей. Дане виховання вони повинні підсилювати власним прикладом, маючи правдиву пошану та любов до всього доброго та Божого. Тільки тоді, як наслідок відповідального батьківства, діти отримають запас знань та в майбутньому почнуть практикувати у своєму житті такі моральні цінності як любов до Бога та ближнього, цнотливість, пошана гідності життя та інші. В свою чергу всі ці моральні якості підростаючого покоління матимуть змогу послужити для їхнього духовного зросту та святості.

 

3.1. Пошана святості життя

 

Життя людини походить від Бога, воно є Його даром і відображенням. Тому Бог є єдиним володарем життя і людина не може розпоряжатися своїм  життям та життям ближнього. Сам Бог нагадує про це Ною після потопу: «…від кожної людини вимагатиму (відповідальності) за життя людини» (Бут.9, 5). Бачимо, що біблійний текст старається підкреслити, що основою святості життя є Бог і Його творча дія: «…бо на подобу Божу створено людину» (Бут. 9, 6). Отже, життя і смерть людини знаходяться в Божих руках, тобто у Його владі. Проте ця влада Божа є наповнена любов`ю, турботою та опікою щодо свого творіння. Оскільки людське життя походить від Бога, то відповідно воно є святе і недоторкане і про це Господь наголошує у заповідях, даних на горі Синай, тим більше, що Він встановляє окрему заповідь, яка б стояла на сторожі людського життя – “Не вбиватимеш”. У Новому Завіті Ісус Христос більш глибше пояснює людям про пошану людського життя. Світлої пам`яті Іван-ПавлоІІ у енцикліці “ Evangelium Vitae ” навчає: “ Своїми словами і діяннями Ісус ще виразніше виявляє позитивні вимоги заповіді щодо недоторканості життя. Їх можна віднайти вже в Старому Завіті, законодавство якого старалося захищати ненароджене слабке чи під загрозою, турбуватись про чужинців, удовиць, сиріт, хворих та різного роду потребуючих людей (пор. Вих. 21, 22; 22, 20-26). Завдяки Ісусові ці позитивні вимоги набувають нової життєвости й розмаху, являючи весь свій засяг і глибину; вони передбачають не тільки турботу за життя брата (кревного, одноплемінця або чужинця, що мешкає в краю Ізраїля), але й також відповідальність за чужих і навіть любов до недругів”. Аналізуючи вище наведені цитати, можна зауважити, що Ісус Христос, прийшовши на землю, Десять заповідей зводить до двох Заповідей Любові. Мірилом є любов до самого себе: “Будеш любити ближнього твого, як себе самого” (Мр. 12, 31). Кожна людина повинна боронити своє життя і захищати його перед нападниками. Катехизм Католицької Церкви навчає слідуюче: “Любов до самого себе залишається основним принципом моралі. Отже, законно є вимагати поваги до свого власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар”. Життя в часі, тобто тут на землі є першим кроком до життя у вічності, про що наголошує в одній із своїх енциклік Папа Іван-Павло ІІ: « Однак людський вік не є дійсністю “останньою”, але “передостанньою”; є отже святою дійсністю, яку довірено нам, аби берегли з почуттям відповідальності й удосконалювали в своїй любові та жертвенній відданості Богу і ближнім».

Людину, як особу, треба розглядати в цілості. Особа – це не частина людини, але людина в цілісності (в тілі і через тіло особа входять у зв’язок, де формується, тому потрібно шанувати не лише душу, але також і тіло людини). Людина як особа реалізується не завдяки свідомості чи внутрішньої свободи, але через факт заіснування. Питання правди про людину провадить до питання про її життя: його початок, суть і ціль. Фактично людське життя є великою містерією або тайною, яку може пояснити тільки Бог. Звернення до Божого об’явлення зроджує надію, що пізнання вартості про людське життя далеко перевершує природній досвід, яким є наділена кожна людина. Дане пізнання дозволить одночасно відкрити суть моральних дій, які диктує вартість людського життя, особливо його пошану та турботу про нього. Покликання людини – життя такої повноти, яка значно перевищує виміри її земного буття, оскільки передбачає участь у житті самого Бога. На велич цього надприродного покликання вказує надзвичайна вартість людського життя і в його земному вимірі.

Церква свідома того, що наука про життя, передана їй Христом, пробуджує живий і серйозний відгук у серці кожної людини, як віруючої, так і невіруючої, оскільки перевищує її нескінченні чекання, разом із тим дивовижно гармонюючи з ними. Попри всілякі складності й непевності, людина, яка щиро відкрита  на правду та добро, може світлом розуму і таємничою силою благодаті розпізнати у природному, вписаному в серце, законі святість людського життя від початку і до кінця й переконатися в тому, що кожна людська істота має право сподіватися особливої поваги до свого основного блага. На визнанні цього права грунтується співжиття людей та існування політичної спільноти. Захищати та боронити дане право повинні, насамперед, віруючі в Христа, свідомі прекрасної правди, що її нагадує ІІ Ватиканський Собор: “Син Божий своїм втіленням з'єднався з кожною людиною”. У цій спасительній події звістилась людству не тільки безмежна любов Бога, який “так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав” (Ів.3,16), але й непорівнянна вартість людської особи.

Зважаючи на тайну Слова Божого, яке стало тілом, кожна людина ввірена материнській турботі Церкви, тому будь-яка загроза гідності життя людини глибоко вражає Церкву, оскільки торкається самої суті віри. Тому Церква у своїй проповідницькій діяльності завжди старалася робити наголос на висвітлення і вирішення цієї важливої проблеми. Це проповідування стає особливо необхідним сьогодні, коли щораз численні і серйозні лиха загрожують людині та народам особливо, кволому і безборонному життю. Поряд із давніми, дошкульними нещастями – злиднями, голодом, епідемічними хворобами, насильством і війнами – сьогодні з’являються нові, які набирають досі не знаних форм і тривожних розмірів.

Вже ІІ Ватиканський Собор в одному з висловлювань, яке досьогодні зберегло драматичну актуальність, рішуче засудив численні злочини й замахи супроти людського життя: “Все, що важить на саме життя: будь-які вбивства, геноцид, зігнання плоду, евтаназія і добровільні самогубства; все, що порушує цілість людської особи: покалічення, тортури тіла і душі, психічний тиск; усе, що принижує людську гідність: нелюдські умови життя, самочинні арешти, депортації, невільництво, проституція, торгівля жінками і дітьми, а також немилосердні умови праці, коли до робітників ставляться як до звичайного знаряддя задля зиску, а не як до вільної відповідальної особи – всі ці вчинки й заняття такого родує ганебними. Вони отруюють людську цивілізацію, завдаючи більшої ганьби кривдникам, аніж покривдженим, вони є найбільшим безчестям Творцю”. На жаль, ці тривожні явища аж ніяк не зникають, навпаки, набувають розмаху, оскільки нові перспективи, що з’являються завдяки поступові науки й техніки, спричинюють нові форми зазіхань на гідність людської істоти. Одночасно складається й утверджується новий культурний клімат, за якого злочини проти життя набувають аспекту дотепер не знаного, можна сказати,- ще негіднішого. Глибоке занепокоєння викликає те, що громадська думка великою мірою виправдовує злочини проти життя, посилаючись на закон про особисту свободу, і під цим приводом домагається для таких злочинів не тільки безкарности, але й прямого схвалення державою, щоб мати змогу чинити їх цілком вільно й навіть користуючись безкоштовною допомогою системи охорони здоров’я.

Все це спричинює глибокі зміни в світогляді та стосунках людей. Тривожним виявом, а заразом однією з істотних причин важкої моральної кризи є те, що законодавство багатьох держав, нехтуючи навіть головні засади своїх конституцій, не тільки не карає діяльності, скерованої проти життя, але й прямо легалізує її. Вчинки, що колись одностайно визнавалися за злочин і в загальнім моральнім почуванні вважалися неприпущеними, поступово здобувають суспільне схвалення. Навіть медицина, яка за своїм означенням має служити охроні життя й опікуватися ним, дедалі частіше стає інструментом дій, спрямованих проти людини, і тим самим спотворює своє лице, заперечує сама себе й ображає гідність фахівців. У такому культурно-правовому контексті предметом хибних та примарних рішень, суперечних істині й благу людства, стають також поважні демографічні, суспільні та родинні проблеми, що ними занепокоєні багато народів світу і які потребують відповідальної та дійової реакції з боку національних і міжнародних спільнот. Це призводить до драматичних наслідків: хоча вилучення людських істот, зароджених чи близьких уже до краю життя, є надзвичайно грізним і бентежним явищем, так само грізним і тривожним є те, що сумління ніби затьмарюється впливом усіляких нашарувань і дедалі важче розрізняє добро та зло у речах, які стосуються засадничої вартості людського життя. “Людське життя є святе”, позаяк від самого початку вимагає “творчого діяння Бога” і назавжди залишається в особливій причетності до Творця, єдиної своєї мети. Сам Бог є Господарем життя, від початку і до кінця. “Ніхто, ні за яких обставин, не може привласнити собі права знищення невинної людської істоти”, – такими словами настанова “Donum vitae” викладає основний зміст Божого Одкровення про святість і недоторканість людського життя.

Святе Письмо вочевидь висуває заповідь “не вбиватимеш” як Божий наказ (Вих.20,13; Втор.5,17). Міститься вона в Декалозі – у самому серці Завіту, укладеному між Богом і обраним народом; одначе була присутня ще в первісному завіті, який Бог уклав з людством після потопу – очисної кари за поширення гріха і насильства (Бут.9,5-6). Бог проголошує себе абсолютним Господарем життя людини, створеної на його образ і подобу (Бут.1,26-28). Тому людське життя набуває святості і недоторканості, відбиваючи недоторканість самого Творця. Власне тому сам Бог стане суворим суддею кожного порушення заповіді “не вбивай”, – цієї підстави людського існування. Він є “оборонцем невинних”. У такий спосіб Бог зазначає, що “не радіє з погибелі живучих” (Муд.1,13). З цього може тішитися тільки сатана: через його заздрість смерть увійшла в світ. Це він, “душогубець від початку”, а також “брехун і батько брехні”, зводячи людину, скеровує її до гріха і смерті, видаючи їх за мету й вінець життя.

Божа заповідь “не вбивай” має виразно негативний зміст, бо визначає такі  межі, які ніколи не можна переходити. Однак опосередковано вона схиляє до позитивної постави, яка передбачає беззастережну пошану до життя, його захист і простування вперед дорогою любови, що дарується, приймається і слугує. Отак і народ Завіту, хоча важко й поволі, торував шлях до такої постави, готуючи себе до великого звіщеня Ісуса: заповідь любити ближнього подібна до заповіді любити Бога. “На ці дві заповіді весь закон і пророки спираються ”. заповідь “не вбивай”, прийнята і виповнена в Новому Законі, залишається незмінною умовою, “щоб увійти в життя”.

Переглядаючи сторінки історії Церкви, можна зауважити, що гріхи, пов`язані із вбивством завжди вважалися одними з найважчих гріхів. Саме про це  чітко висловлюється Папа Іван-Павло ІІ у своїй енцикліці “Evangelium Vitae”: «Жива Традиція Церкви від самого свого початку рішуче підтверджувала заповідь “не вбивай”, як свідчить про це Дідахе, найдавніший позабіблійний християнський текст: ”Існує два шляхи: один – життя, другий – смерти; відмінність же величезна між тими шляхами”. (…) Впродовж усього часу Традиція Церкви завжди однозначно наголошувала безумовну і тривку вартість заповіді “не вбивай”. Загальновідомо, що споконвіку вбивство вважалося одним із трьох найтяжчих гріхів(вкупі зі зрадою віри та перелюбом), і що розкаяний убивця мусів відбути особливо тривалу і важку прилюдну покуту, перш ніж його прощали і наново приймали до церковної громади».

Це не дивно, адже вбивство людської істоти, – образу Божого, – є особливо важким гріхом. Тільки Бог є Господарем життя! Одначе під впливом численних і часто драматичних подій, які відбуваються в особистому та суспільному житті, думка віруючих прагне повніше і глибше усвідомити, що саме заповідь Божа забороняє і що приписує. Трапляються випадки, коли вартості, що містяться у Законі Божому, набирають обрисів справжнього парадоксу. Наприклад, за обставин вимушеного і виправданого захисту важко узгодити право боронити своє життя і вимогу не зашкодити життю іншої людини. Немає сумніву, що внутрішня вартість життя, як теж обов’язок любити самого себе, так само як інших, складають підставу справжнього права на самозахист. Навіть заповідь любити ближнього, виголошена в Старому Завіті і підтверджена Ісусом, за мірило приймає любов до самог себе: ”Будеш любити ближньго свого, як себе самого” (Мр.12,31). Тому ніхто не може відмовитися від права на власну оборону лише тому, що недостатньо любить життя чи себе самого, хіба що у випадку героїчної самопожертви, зразком якої є Ісус Христос. З іншого боку, “узаконений самозахист може бути не лише правом, але й обов’язком того, хто відповідає за життя іншої особи, за спільне добро родини або держави”, читаємо в Катехизмі Католицької Церкви. З такої самої точки зору слід розглядати проблематику смертної кари злочинців за скоєні злочини.

Якщо така велика увага приділяється пошані кожного життя, навіть злочинця і нападника, то щодо невинного заповідь “не вбивай” має абсолютну вартість,- тим більше тоді, коли ця людина квола та безборонна й остаточний від насильства інших знаходить лише в силі Божої заповіді. Справді, цілковита недоторканість невинного людського життя – це моральна істина, яка безпосередньо випливає з повчань Святого Письма, незмінно визнається традицією Церкви і одностайно проголошується Вчительським урядом Церкви. оскільки в сумліннях та суспільній свідомості поступово стирається розуміння того, що пряме позбавлення життя будь-якої невинної людської істоти (особливо на початках і при кінці її існування) є безумовним і тяжким моральним переступом. Церква подвоїла захист святості і недоторканості щодо людського життя. Поряд з папськими навчаннями завжди були одностайні єпископські навчання, що містяться у численних  доктринальних і пастирських документах. ІІ Ватиканський Собор стисло, але рішуче і недвозначно висловився з приводу охорони невинного життя: «Тому, вже від самого почаття треба з найбільшою пильністю берегти життя; скидання плоду і дітовбивство є мерзенним злочином».

Свідоме й добровільне рішення позбавити життя невинну людську істоту завжди з погляду моралі є злом і ніколи не може бути дозволене ні як мета, ні як засіб для досягнення доброї мети. Адже це поважний непослух моральному законові, а отже і самому Богові; такий акт суперечить первісним чеснотам – справедливості й любові. “Ніхто і ніщо не може дати право на вбивство невинної людської істоти, хай це буде ембріон чи плід, дитина чи дорослий, людина стара, безнадійно хвора чи присмертна”.

З погляду права на життя кожна невинна людська істота є цілком рівна з будь-якою іншою. Ця рівність є підставою гідних соціальних стосунків, котрі, щоб бути такими мають грунтуватися на істині  та справедливості, визнаючи і боронячи кожну людину як особу, а не як річ, що нею можна розпоряджатися. Щодо моральної норми, яка забороняє вбивство невинної людської істоти, то “немає ні для кого жодних привілеїв і винятків. Не має ніякого значення, чи хтось є володарем світу, чи останнім “злидарем” на цій землі – перед вимогами моралі всі ми цілком рівні”, – читаємо в декларації про евтаназію «Iura et bona» від 5 травня 1980р., яку випустила Конгрегація Науки Віри. Тому важливим є те, що повне розуміння людського життя сягає своєї найвищої якісної форми, коли виражається у зв’язках, які з’єднують людину із другою людиною, а вкінці з особовим Богом. У світлі багатьох навчань Церкви відповідь на питання про людське життя – це значить чим воно є у своїй найглибшій суті і перш за все у чому виражається його вартість, потрібно шукати у біблійних та богословських науках.

        

3.2. Оборона особи перед її технічним розумінням

 

Сучасні досягнення науково-технічного прогресу досягли такого масштабу, що людина вже здатна проникати в найглибші таємниці природи. Наукові відкриття і досягнення зробили великий стрибок у порівнянні з  попереднім століттям. Великий крок зроблений і у сфері медичних досягнень, людина змогла проникнути у генетичні структури. Звичайно, що такі наукові досягнення дають свої позитивні результати,особливо у лікуванні спадково-генетичних та інших захворювань. Але людина не зупиняється тыльки на тому, щоб лікувати та оберігати людське життя на ранніх стадіях розвитку, вона прагне сама маніпулювати цим життям, використовуючи найновіші технології. Дуже часто використання таких технологій призводить до загибелі великого числа людського життя.Тому Вчительський Уряд Церкви для того щоб не було надужиття та грішних діянь у даних наукових практиках, 22 лютого 1987 року через Конгрегацію у справах Доктрини Віри видає “Інструкцію про повагу до людського життя…”, в якій щодо біомедичних досліджень сказано: “Вчительський Уряд Церкви не втручається на підставі виняткової компетентності у сферу експерементальних наук, але, зважаючи на дані досліджень і технологій, має намір запропонувати, з огляду на свою євангельську місію і апостольський обов`язок, моральне вчення, відповідно до гідності особи та її цілісного покликання. Тому Вчительський Уряд прокоментує критерії морального судження щодо заснування наукових досліджень і технологій, особливо ті, які стосуються людського життя і його початку. Цими критеріями є повага, захист і підтримка людини, її “первинного і фундаментального права” на життя, її гідності як особи, наділеної нематеріальною душею і моральною відповідальністю, і покликаної до блаженного сопричастя з Богом”. Звичайно що Церква не могла залишити поза своєю увагою той факт, коли б людство порушувало Божу заповідь, яка соїть на сторожі життя. Адже Вчительський Уряд Церкви завжди повинен тримати свою руку на пульсі життя цивілізації і у виипадку відхилень від моральних норм повинен давати свої критичні зауваження, оцінки та повчання.

Щодо наукових досягнень, які можуть впливати на людське життя, цікава думка подана у міжнародному богословському часописі “Сопричастя”: “Сьогодні техніка стає здатною маніпулювати життям від самих його початків і протягом усього його перебігу. Людство стає зрілим, тобто відповідальним за своє власне життя, але вже забуло про те, якою є мета людського життя. Покоряючи зоряний простір, людина втрачає розуміння космічного порядку, яким керує Бог – Творець неба і землі; оволодіваючи людським життям, вона вважає, що воно закінчується в часі й просторі. У світі, що втратив сенс свого початку й мети, людина бореться за засоби. Домінує техніка. А вона – добра або зла – залежно від мети, з якою її застосовує людина,- містить у собі смертоносне насіння, як тільки сама стає метою. Не можучи сотворити життя, вона може тільки спричинити смерть”. Звичайно, що коли Церква виступає проти абортів чи евтаназії, то з її думкою погоджуються не тільки вірні, але навіть і люди сторонні та невіруючі, усвідомлюючи що вони припиняють людське життя. Проте, коли повчання Церкви стосується заборони допоміжних репродуктивних технологій, то тоді навіть вірні запитують: “Чому Церква їх засуджує ?” Адже ці “допоміжні репродуктивні технології” навпаки допомагають зачати дитину у тих випадках, коли природнє зачаття неможливе. Щоб відповісти на це запитання потрібно розглядати кожний окремий випадок цих допоміжних репродуктивних технологій, адже не всіх їх засуджує Церква. Адже Церква навчає, що завдяки своїй особовій гідності людина має право бути зачатою у гідний для людини спосіб, тобто у подружньому єднанні і в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій та виростати при своїх тілесних генетичних батьках. І дійсно, є допоміжні технології, які не порушують цього права, наприклад, стимуляції чи хірургія фалопієвих труб. Не порушує його і лікарська допомога при заплідненні в лоні матері, наприклад хірургічне діставання яйцеклітини з яйника і поміщення її в матку, де вона природно запліднюється, або ж допомога у просуванні сперми (після подружнього єднання). Такі технології Церква не засуджує. Але засуджується Церквою запліднення, яке відбувається заздалегідь “зданою” спермою, бо тут вже дитина не зачинається внаслідок “єднання в любові” батьків, а є “продуктом” лікарських процедур. Також в даному випадку сперму отримують шляхом маструбації, а такі дії є морально злими. Ще більшим непорядком є запліднення спермою донора, бо тут крім провини маструбації додаються наступні застереження:

  1. Дитина має право виростати при своєму тілесному батькові. У випадку запліднення донорською спермою дитину відразу позбавляють цього права, бо тоді вона виростає або при вітчимі, або взагалі без батька.
  2. Донорство сперми завжди є анонімним. Сперма підбирається лише за бажаними зовнішніми ознаками донора. Якщо дитина все ж таки  випадково дізнається правду, то це буде для неї великою психологічною травмою.
  3. Запліднення чужою спермою є певного типу біологічно-генетичною подружньою зрадою, яка у свій спосіб суперечить єдності подружжя.
  4. Моральної негідності додає ще й той факт, що донорство сперми здійснюється за грошову винагороду, перетворюючи його таким чином у джерело прибутку. Ще більш поважні моральні застереження виникають по відношенню до репродуктивної технології, відомої як “запліднення в пробірці” (IVF), тому що тут крім маніпуляцій та негідного для людини способу зачаття є ще загроза для зачатого людського життя.Тому що ніхто не зможе змусити жінку імплантувати вже запліднену зиготу, також жінка перед імплантацією може померти чи захворіти або просто передумати. Тоді ембріон, який є людською особою буде приречений на смерть. Слід сказати, що по своїй суті потрібно продукувати більшу кількість ембріонів аніж передбачається імплантувати і це необхідно лікареві щоб можна було відібрати здорові ембріони. Зайві ембріони також приречені на смерть. Отже навіть при побіжному розгляді окремих технологій доходимо до висновку що Церква дійсно стоїть на сторожі гідності та життя кожної людини.

 

3.3. Моральна, психічна і фізична гармонія у подружжі

 

Приймаючи подружній стан, кожна подружня пара бажає бути щасливою, де не завжди дані бажання здійснюються. Проходить “медовий місяць” і тоді починаються незгоди, сварки, конфлікти та інші негаразди сімейного життя, які приводять до тимчасових чи то постійних непорозумінь, а іноді і до розлучень. Чому ж так трапляється, що ще недавно люблячі подруги здавалося б не могли жити один без одного, а вже через якийсь рік або два після весілля, ненавидячи, не хочуть бачити один одного? Нічого тут дивного немає, адже як стверджує Ед Віт у своїй книзі “Перші роки разом”: “Дослідження показують, що близько половини всіх серйозних подружніх проблем виникають в перші два роки шлюбу”. Звичайно, що тут не потрібно посилатися на статистику, кажучи: “Таке з усіма трапляється”, а радше потрібно знаходити причини через які виникають такі подружні проблеми та викорінювати їх. Подружні проблеми можуть бути найрізноманітніші і вони виникають не тільки у перші роки після одруження але також і пізніше, і навіть тоді, коли подруги є  вже в похилому віці. Всі проблеми і негарзди, які виникають у подружньому житті неможливо було б розглянути навіть у окремому розділі, бо ця тема є дуже обширна і про неї можна писати цілі трактати. Я ж тут зосереджу свою увагу лише на головних подружніх проблема.

Однією із таких проблем є подружня невірність або перелюб. Вона є настільки гострою, що коли факт подружньої зради стає явним, то в більшості випадків це веде до того, що сторона яка зазнала кривди прагне розлучитися. Про моральне пояснення перелюбу читаємо у Катехизмі Католицької Церкви: “Перелюб є несправедливістю. Той, хто його чинить, відходить від своїх зобов`язань. Він ламає знак союзу, яким є подружній зв`язок, порушує право другого члена подружжя і посягає на інституцію подружжя, порушуючи угоду, яка є його підставою. Він обезцінює добро народження людини і добро дітей, які потребують постійного зв`язку батьків”.Слід зазначити, що приводом до гріха перелюбу можуть послужити, здавалось би на перший погляд, невеликі конфлікти, такі як сварка, після якої наступає гнів, відмова у інтимних стосунках подругу, вживання контрацептивів та інші.

Іншою такою проблемою є неплідність у подружжі, де у багатьох випадках  сторону яка є причиною неплідності залишає інша сторона.  Можна зрозуміти страждання подругів, які хочуть але не можуть мати дітей. Священна Конгрегація у справах Доктрини і Віри про цю проблему висловлюється наступними словами: “Прагнення подружжя мати дитину є природнім: воно виражає покликання до батьківства і материнства, яке вписане у подружню любов. Це прагнення може навіть бути сильнішим, якщо виявиться, що безпліддя, яким уражена пара – невиліковне. Проте, одруження не наділяє подругів правом мати дитину, але тільки правом чинити ті природні дії, які самі по собі призначені для дітородження”. Звичайно, подруги які не можуть мати дітей, можуть для усунення цієї проблеми використовувати усі сучасні науково-технічні досягнення, але з умовою, щоб це не перечило волі Божій та людській гідності. Щодо цього, то Катехизм Католицької Церкви навчає: “Досліди, які проводяться з метою зменшення людської неплідності, заслуговують на підтримку за умови, що вони будуть поставлені “на службу людині, її невіддільних прав, її справжнього і цілковитого добра, відповідно до задуму і волі Божої””. Проте, коли медицина не в силі зарадити даній проблемі, то не потрібно впадати у крайності, чинячи розводи чи якісь інші заходи, які суперечать Заповідям Божим. Церква навчає, що у таких випадках потрібно змиритися з волею Божою і втой же час можна заопікуватися сиротами чи  можна чинити якісь інші діла милосердя, а також усиновити залишених дітей. Звичайно, у житті дуже часто проблема неплідності стає причиною розлучень, особливо коли причина неплідності походить лише від одного із подругів. Цього чинити не слід, адже можна жити повноцінним життям і без дітей, поступаючи у житті так, як нас навчав Христос, тобто проявляючи любов до ближнього. Ближні також із розумінням повинні ставитися до таких подругів. Конгрегація у справах Доктрини і Віри у своїй інструкції про повагу до людського життя пише: “Неплідні пари не повинні забувати, що навіть якщо дітородження неможливе, подружнє життя не втрачає через це своєї цінності. Фізична неплідність насправді може бути для подругів нагодою для інших важливих послугувань життю людської особи, наприклад, усиновленню, різноманітним видам освітньої праці, допомозі іншим сім`ям і бідним або ж неповносправним дітям”. Можна тут зауважити, що коли подруги мають тверду віру, то у будь-якій ситуації вони довіряють свої проблеми Господеві і це їм завжди виходить на добро, адже безвихідних ситуацій не буває, бувають просто ситуації в яких ми своїми власними зусиллями не можемо знайти виходу і саме тоді лише Господь може вказати нам правильний шлях.

Подружня спільнота як єдиний організм повинна перебувати у моральній, психологічній і фізичній гармонії і тому ніякі конфліктні ситуації та негаразди не повинні порушувати цієї гармонії. Подруги завжди повинні пам`ятити, що існують три вимоги подружньої любові: нерозривність, вірність і плідність. У Катехизмі Католицької Церкви читаємо: “Подружня любов передбачає цілісність, до якої входять усі складники людської особи: поклик тіла та інстинкту, сила чуттів та емоційності, прагнення духу і волі; вона передбачає глибоку єдність особистостей, таку, яка понад тілесним союзом веде до творення одного серця й однієї душі. Вона вимагає нерозривності й вірності у взаємному обдаруванні; вона відкрита для плідності.

 

Бібліографія

 

Основні джерела

 

Іван Павло ІІ, Апостольське повчання, Familiaris consortio.

Іван-Павло ІІ, енцикліка “Evangelium Vitae”

Павло VІ енцикліка “Humanae Vitae”

Святе Письмо Старого та Нового Завіту, повний переклад здійснений оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами під час ничас ІІ Ватиканського Собору, Navarra, 1990.

 

Документи Церкви

ІІ Ватиканський Собор «Декларація про християнське виховання» , Свічадо 1996.

ІІ Ватиканський Собор «Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі», Свічадо 1996.

Іван-Павло II., "Лист до сімей" (Gratissimam sane), 2 лютого 1994.

Катехизм Католицької Церкви .

Кодекс канонічного права.

Конгрегація Доктрини і Віри, настанова про пошану людського життя, яке народжується і про гідність дітонародження “Donum vitae”(22 лютого 1987).

Конгрегація Науки Віри, декларація про евтаназію «Iura et bona” (5 травня 1980), ІІ: ААS 72 (1980).

Папська рада у справах сім`ї, “Правда про людську статевість та її суть”.

Папська рада у справах сім`ї, “Хартія прав сім`ї”.

Пій ХІ,енцикліка «Непорочне подружжя».

 

Допоміжна література

ADAMSKI F.,“Wychowanie do odpowidzialnego rodzicidetura”, w : “Wychowanie w rodzinie chrzescijanskiej”,  Krakow 1984.

ADAMCZYK B., Uwarunkowania postaw wobec przerywania ciąży, Chrześcijanin w Świecie 14(1982) nr 8(110), s. 77-89.

NNA-MARIA, Kto mi odpowie?, Lektura dla dziewcząt, Rzym 1975

ANSALDO A., Miłość małżeńska, świadoma prokreacja a regulacja płodności.   Ethos 7(1994) nr 3(27), s. 115-122.

AUGUSTYN J., Wychowanie seksualne w rodzinie i szkole, Kraków1997.

ANALECTA CRACOVENSIA 1978,t.10.

CHAUCHARD P., Godność życia a szał antykoncepcyjny, Paris.

CHAUCHARD P., Miłość i antykoncepcja (psychologia samoopanowania), w:Specjalistyczne aspekty problemu antykoncepcji, Kraków 1991, s. 65-82.

CHAUCHARD P., Nauczyć się kochać, Warszawa 1978.

CHAUCHARD P., Życie seksualne, Warszawa 1972.

GIOVANI PAOLO II. Discorso ai sacerdoti partecipanti ad un seminario di studio su la procreazione responsabile (17.09.1983) // Insegnamenti di Giovanni Paolo II.

Homilia w czasie Mszy sw. 8.VI.1979. w : “ Musicie od siebe wymagac”,  Poznan 1984.

GRABOWSKI М., “Rozmyslanie przed modlitwa za nienarodzonych”, “W drodze”.

REINKIELSKA M. Wplyw sztuchnego poroniemia na psychike kobiety”, w : “Specjalistyczne aspekty”.

WISNIEWSKA KOZKOWSKA К., “ Eros zablakany”, Warszawa 1986. red. F. Adamski. Krakow 1984.

WOJTYŁA K., Osoba a miłość, Lublin 1991.

WOJTYŁA K., Zagadnienie katolickiej etyki seksualnej. Refleksje i postulaty, Roczniki Filozoficzne 13(1965), z.2, s.5-25.

WOŁOCHOWICZOWIE M. P, A brzoza usycha…. Droga (1998) nr 23(150),  s.23.

WOŁOCHOWICZOWIE M. P., Pigułka. Działa, ale jak …, Droga (1998) nr 22(149), s.20.

WOŁOCHOWICZOWIE M. P., Spirala czyli wkładka domaciczna, Droga  (1998) nr 25(152), s. 18.

WOŁYNOWICZ T., Bóg, miłość, małżeństwo, rodzina, Chrystus, 1980.

WORONOWSKI L., Zarys teologii pastoralnej, t. 2, Warszawa 1996.

WÓJCIK E., Dlaczego naturalne planowanie rodziny, w: Przygotowanie do życia w rodzinie, cz.l, (red. K. Ostrowska, M. Ryś), Warszawa 1997, s. 197-200.

WÓJCIK E., Dlaczego nie dla antykoncepcji?, Źródło 6(1997) nr 47(308), s.9.

WÓJCIK E., Odpowiedzialne rodzicielstwo w oczach lekarza, Sprawy 1991) nr(25-26), s. 47-58.

WÓJCIK E., Rodzina katolicka, Warszawa 1985.

АВГУСТИН. Й, Сексуальна інтеграція. Львів, 1996

ВІТ Е., «Перші роки разом», Львів, «Свічадо», 1999.

ГУСАК П., «Моральні підстави засудження Церквою абортів евтаназії та допоміжних репродуктивних технологій», у «Статевість людини», видавництвоУкраїнського Католицького Університету, Львів 2002.

ІЗАБЕЛЬ ДЕ АНДІЯ, «Тайна жінки – мати і родителька» у міжнародний богословський часопис “Сопричастя”, 2003/2.

О. ІВАН ШЕВЦІВ., «Збірник»,  «Здорові українські родини – підстава нашого майбутнього», «Свічадо» 1996.

О. МЕЧИСЛАВ МАЛІНСЬКИЙ, «Перш ніж скажеш кохаю…», Львів, «Свічадо», 2004.

О.МИКОЛА ВИТІВСЬКИЙ, «Християнська етика», Трускавець, 2001

ЛУНЬО Є., «Подаруй мені життя»,  «Місіонер», №4.1998.

НЕСТЕР В., «Християнська родина. Якою вона повинна бути?», у християнський часопис «Пізнай правду», листопад-грудень 2000, Львівська Духовна Семінарія УГКЦ.

ОБЕР Ж-М., «Моральне богослов`я», Львів 1997.

СМІТ Д.,“Humanae Vitae: покоління опісля”, в «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім`ю», Львівська Богословська Академія, 2002.