«Світ ловив мене і не спіймав». Важко знайти того, хто би не знав цих знаменитих слів українського генія. Нерідко, навіть не усвідомлюючи глибинного змісту цієї епітафії, що її Григорій Сковорода просив вибити на своєму гробі, не один із нас не проти застосувати її й до самого себе. У дійсності – це так велично звучить: «Світ ловив мене і не спіймав», але, на жаль, чужі слова, як одежа із секонд-хенду: вона може бути гарна, в доброму стані та все одно, свідомо чи підсвідомо, ми знаємо, що вона не нова, ношена, не наша. Ось так із цим та, зрештою, й багатьма іншими великими висловлюваннями, що захоплюють наш розум та уяву. Та й на відміну від цього славного українського філософа з гіркотою мусимо визнавати – ми полонені. Світ ловить нас і йому це добре вдається. Тільки рідкісні щасливчики можуть похвалитися битвами, що їх провадять із поперемінним успіхом, категорична ж більшість піднімає руки на перших хвилинах поєдинку. Програють навіть ті, хто на самому початку настроєний досить рішуче. І все з тієї банальної причини, що сили надто нерівні. Супроти кожного, хто наважується підняти меча, постає не якийсь там абстрактний світ, а той, кого сам Ісус називає «князем цього світу», а про його впевненість у власних силах можемо судити хоча би по тому, що в пустелі диявол приступав навіть до Божого Сина: «Я дам тобі всю цю владу й славу їхню, бо вона мені була передана, і я даю її, кому захочу» (Лк. 4, 6). «Один на один» людина програє. І це ми яскраво бачимо на прикладі Христових апостолів. Згадаймо, як воно гарно та піднесено починалось. Двоє з учнів Іванових, почувши від нього сповіщення про Ісуса: «Ось Агнець Божий» (Ів. 1, 36), пішли слідом за Ним. «Обернувшися ж Ісус і побачивши, що вони йдуть, мовив до них: Чого шукаєте? Ті ж йому: Равві, – що в перекладі означає: Учителю, – де перебуваєш? Відрік він їм: Ходіть та подивіться. Пішли, отже, і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в Нього. Було ж близько десятої години. Андрій, брат Симона Петра, був одним із тих двох, що, почувши Йоана, пішли за Ним. Зустрів він спершу брата свого Симона й мовив до нього: Ми знайшли Месію, – що у перекладі означає: Христос. І привів його до Ісуса. Ісус же, глянувши на нього, сказав: Ти – Симон, син Йони, ти зватимешся Кифа, – що у перекладі означає: Петро (Скеля)» (Ів. 1, 38-42). Не знаємо, скільки часу Петро з Андрієм були біля Учителя, відомо, що наступного дня до них долучився Филип і може ще й того самого дня, може другого завітали й до Петрового дому, де Господь зцілив його тещу, а вечором оздоровлював багатьох інших людей, що їх до Нього приводили та приносили. Та після цього їхні шляхи розійшлися. Ісус пішов і «проповідував по синагогах у Юдеї» (Ів. 1, 44), Петро ж з Андрієм повернулися до свого ремесла. Причини цьому можуть бути різні. Можливо, з ними трапилося те, що значно пізніше станеться з мешканцями гадаринського краю в часі перших відвідин Ісусом їхньої землі. Шоковані чудом зцілення біснуватого, охоплені жалем за втратою майна, гадаринці попросили Ісуса, щоб «відійшов з їхніх околиць». А може все значно простіше: месіанство – гарна ідея, але бізнес є бізнес. Симон же був не просто рибалкою, а, як тепер кажуть, займався промисловим виловом риби, а це було і є досить непоганим підприємництвом: не сієш, не полеш, а тільки жнеш. Та ось чергового дня чи радше ранку Ісус, оточений численною юрбою слухачів, які з жадібністю ловлять кожне Його слово, появляється на березі Генезаретського озера. Симон-Петро саме повернувся зі свого промислу: без улову, заклопотаний своїми проблемами, ніч була довга та важка, тож не надто звертав увагу на те, що коїлося, мовляв, нема часу на бесіди – я перебув з Ісусом кілька днів і уже все це чув та все знаю. Симон саме разом зі своїми співпрацівниками полоскав сіті, перед тим як їх розвісити, щоб просушити, коли Учитель «увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а сам, сівши, з човна почав народ учити» (Лк. 4, 3). Не виключено, що й ця чергова Христова наука не змусила би Петра до рішучого кроку – надто міцно тримав його світ у своїх обіймах, якби не подальші слова Ісуса і те, що після цього сталося. «Коли він перестав говорити, сказав до Симона: Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву. Озвався Симон і каже: Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на Твоє слово закину сіті. Так вони й зробили, і пій мали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися. (…) І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 4, 4-6; 11). Як пише Еклезіаст: «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем» (Проп. 1, 9). І уважно, мов у дзеркалі, розглянувши те, що діється і діялось у нашому житті, бачимо, що те, що відбулося з Петром, в якійсь мірі відбувається й з нами. Кожного з нас Господь кличе, кличе по-різному. Одного – як Филипа, якого зустрів і сказав: «Іди за мною» (Ів. 1, 43). За іншим посилає когось зі своїх учнів, як послав за Симоном Андрія, ба й навіть більше, коли й це не допомогло, приходить сам. Побачивши ж, що сталося, «Симон Петро припав до колін Ісуса й каже: Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 4, 8). Савла, який «дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів», мчить до Дамаску, Він вириває з сітей світу, кинувши того на землю та осліпивши: мабуть це був єдиний спосіб його спинити. Так інколи чинить й сьогодні. Ми нарікаємо, кажемо: Господи, за що? А Він просто не може інакше зупинити наших коней, на яких ми несемось прямо у провалля, а на Його посланців не звертаємо уваги, як Савло не звернув уваги на смерть святого Стефана, а навпаки, ще більше озлобився. Та нерідко виявляється, що й цього буває замало. Кинувшись у воду за Ісусом, як Петро на озері після Христового Воскресіння, ми, як і він, все ще оглядаємось назад. І прощення від Ісуса отримав, і верховну владу пасти Христове стадо, а поглянув на Івана та й «каже Ісусові: Господи, а цей що? Якщо Я хочу, – відрікає йому Ісус, – щоб залишився він, аж поки Я прийду, то яке тобі до того діло? Ти йди за Мною!» (Ів. 21, 21-22). Ось так і ми: Господи, ось я такий чемний, такий побожний та ревний, а ось той чи інший навіть перехреститися як слід не вміє, чого йому добре ведеться? І нам Господь каже те ж саме: не твоя то справа, що тобі до того, ти йди за Мною. Піти за Христом – це означає вирватись з павутини, що її тче та ловить в неї своїх жертв суєта цього світу. Найбільш щасливим вдається не тільки вирватися самим, а й прикладом власного життя повести за собою інших.
Автор: отець Василь Ткачук, голова Комісії УГКЦ у справах родини, Коломийської Єпархії
