Розважання над недільним Євангелієм. Притча про весільний бенкет.

Сьогоднішнє Євангеліє відкриває нам і не видимий зміст того, що ми з вами переживаємо. Коли як не в ці осінні дні, коли довкола так багато весільних процесій нам читати цю чудову притчу.  Кожен із нас колись та потрапляв на весілля до своїх близьких родичів, і щоразу ми відчували подвійне почуття. Найперше – почуття обов’язку, яке вимагало від нас бути гарно вдягненими, усміхненими, мати подарунок, гідний молодих. Але водночас ми йшли із радістю від того, що побачимо людей, яких, любимо,  побудемо серед своїх, що разом з усіма відзначатимемо найщасливіший день у житті молодої родини.  В нашому народі був  звичай святкувати весілля після спільної праці,  осінню земля давала свої плоди, а коли є плоди спільної праці, то і легше іти по житті.

Подружжя також створене для того, щоб давати гідні плоди свого життя. Люди після праці(урожаю) мали можливість легше справити весілля, гостина була центром спілкування, Бог нас запрошує як в іншому місці сказано: «Якщо хто хоче, йти за мною». Він завжди дає можливість вибирати на яку гостину йти…

Наше життя складається з «гостин», нас запрошують ми запрошуємо, тому можемо зрозуміти стан біблійних героїв. Тільки бенкет  Божий є найкращою гостиною для нашого спасіння, однак ми часто надаємо перевагу трапезі людській, а не Божій. Людська гостина є приурочена до якоїсь дати. А Господня є завжди в будь яких обставинах нашого життя. Для того щоб нас прийняти Йому не потрібно ювілею! Кожен із нас покликаний у кожну хвилю нашого життя ставати учасником цього Царства, цієї царської гостини. Однак замість того, щоб всеціло жити думками про Царство, ми здебільшого переймаємося швидкоплинними земними клопотами.

Хто ж такі ці слуги царя? Ці слуги на мою думку, то наші друзі родичі, які запрошують розділити з ними щось важливе у їхньому житті. Як ми реагуємо на такі запрошення? Найвавжливішим слугою є наша совість! Вона найчастіше до нас приходить і завжди щось говорить, питання тільки в тому чи ми  готові її слухати?

В цій  притчі Христос пропонує Своїм учням, відкриваючи їхній уяві майбутнє Небесне Царство, цей образ для порівняння: весільна трапеза, яку влаштував Отець для свого Сина, щоб з’єднати Його з Церквою через таїнство  воплочення. Утроба діви стала шлюбною світлицею Женеха, як сказано у псалмопівця: «На них він розіп’яв намет для сонця, і воно, немов жених, виходить із світлиці. (Пс.18,5-6) В цій світлиці є все: і взаємне накладання обручок, довіра, і слова шлюбної присяги, і довгий та захопливий погляд, спрямований на нас,чи відгукнемося на запрошення? На що ми потратимо свій час, нате ми і «витрачаємо» своє життя,а ми неминуче на щось його тратимо. На життєві клопоти, як в притчі, чи  на  весілля, на яке  кличе сам  Небесний Господар, і всіх зустрінутих, Цар, з яким Христос порівнює Самого Бога.

Мало це порівняння і своє, дуже близьке за часом, пояснення. Адже невдовзі народ, який – у своїй переважній більшості – тоді не прийняв Спасителя, спіткає тяжка руїна, Єрусалим буде знищений. І в цьому світлі стають зрозумілими ті скрушні вигуки, які невдовзі почуємо ми від Ісуса, – кількома сторінками пізніше наводитиме їх євангелист Матей: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас!» (Мт. 23:37-38).

Ісус звертається до Єрусалиму, до народу, серед якого проповідує і на відповідь якого розраховує. Він змушує слухачів відчути себе не зобов’язаними до чогось, а покликаними до радості, до майбутнього вічного щастя у Небесне Царство. Але разом із тим, Він звертає свої слова і до нас усіх, до тих, хто покликаний до майбутнього Небесного бенкету.

Але навіть коли ми слухаємо той заклик царя, коли ми навертаємося і починаємо жити церковним життя, чи завжди ми одягаємо святковий одяг, білі шати, про які згадуватиме Іван Богослов у Об’явленні (Об.4:4-5)? Білі шати – весільний одяг, про який говориться у сьогоднішній притчі (Мт. 22:11-14) – знак нашого перебування із Христом, того, що ми не тільки фізично присутні на весільній учті, але й переймаємося самі радістю, до якої молодий і молода пропонують нам долучитися, до якої кличе нас Небесний Цар.

Чи не буває так, у нашому житті, що своє перебування в церкві ми переживаємо як важкий обов’язок, як тягар, пов’язуючи його тільки з обмеженнями, які накладаємо на себе.  Як рідко ми підносимося до розуміння того, що наша присутність у Церкві вже тут, на землі, попри всі обмеження, і є тією весільною  радістю! Вічною радістю, що її дає нам перебування із Христом на тому нескінченному весільному бенкеті, яким Христос алегорично зображує Свої заручини із спільнотою вірних, Свій шлюб із Церквою, Небесним Женихом якої, і Небесним Главою Церкви Він є.

Христос постійно стукає у наші двері, але ми часто відповідаємо: У мене зараз немає часу! У мене стільки турбот, у мене сім’я, клопоти, повно праці. Пізніше, як полагоджу всі свої справи, то обов’язково відгукнуся на Твій  голос, і так минає ціле наше життя.

Однак використання образу весілля в Євангелії відкриває нам значення, яке Божий Син надає шлюбові, подружньому життю. Він ніби нагадує нам про покликання людини до співжиття у сім’ї: «Недобре бути чоловікові самотнім» (Бут. 2:18).  В кінцевому результаті всі хто відмовився, залишились самотніми, згайнували безціний шанс під назвою життя!

Притчу про весільну гостину Ісус закінчує словами: „Багато бо покликаних, але мало вибраних” (Мт. 22, 14). Цими словами Спаситель хоче донести до всіх слухачів важливу вістку, що всі ми є покликані, запрошені Богом до вічного щастя. Це запрошення небесний Отець дає кожному з нас, даруючи нам найперше життя і безсмертну душу. Другим знаком, який потверджує це запрошення є момент нашого хрещення, особисте прийняття цього Божого запрошення до вічного щастя з Богом. А вже від людини залежить, чи вона використає це Боже запрошення і виконає умови, щоб стати учасником вічного життя у Божому Царстві. Вибір вічного життя і щастя відбувається не лише при кінці життя, у хвилині смерті, а під час земного життя, через добре виконання всіх наших обов’язків в дусі віри і любові.

Іноді ми ховаємося від радості за нашими буденними справами, ми пробуємо увійти в Церкву з подвійним сумлінням, імітуючи свою любов до Христа і не шануючи ближніх, обмовляючи їх. І саме тоді нас чекає суворий вирок царя, який наказав викинути цього негідного гостя назовні, туди, де панує суцільна довколишня темрява, стан пекла це вічна самотність. (Мт. 22:13). Хай це буде для нас застереженням. Але, водночас, нехай ця притча буде нам нагадуванням про те, що наше перебування у Церкві, наша віра у Христа є джерелом нескінченної радості,  й надії на те, що співприсутність із воскреслим Христом у Його Церкві стане прологом до того вічного бенкету, до якого кличе нас Сам Небесний Отець. Амінь.

Автор: отець Іван Микитюк, комісія родини Бучацької Єпархії