Увірування Томи. Роздуми над недільним Євангелієм.

«Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Тай не будь невіруючий, – а віруючий» Ів. 20.27.

Ці слова по-особливому повинні переживати ті особи, які, як кажуть у нашому народі, стають на «рушничок щастя». Тут є все: і взаємне накладання обручок на палець нареченого (нареченої), і довгий та захопливий погляд, і слова подружньої присяги, що супроводжуються спільним покладанням рук подругів на Євангеліє. Все це чинять молоді люди для того, аби повірити один в одного, чи краще сказати, набратися сміливості для того, щоб поступово вчитися вірити та довіряти один одному.

Ці жести, якими Церква захоплює та зацікавлює молодих з’єднатися у Святій Тайні Подружжя не стають лише  гарною прикрасою «особливого» дня для молодого подружжя у їхньому житті, але і нагадуванням про те, що саме через такий спосіб Воскреслий Христос  заохочує нове подружжя до прийняття великої насолоди у тайні спільної Любові, яка за словами апостола Павла довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, все зносить, все перетерпить (пор. 1 Кор. 13). У цей особливий день Живий Господь приходить крізь багато перешкод, якими може бути затерта Його зустріч із новим подружжям, це і хвилювання, надмірна заклопотаність матеріальними речами, і, можливо, не важлива Його присутність на цьому святі. Але Ісус приходить, щоб нова сім’я, нова Домашня Церква зробила своїм життєвим кредом слова: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,28).

«І був вечір і був ранок день…» (Бут. 1).

«Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Тай не будь невіруючий, – а віруючий» Ів. 20.27.

Людина завжди має можливість або дякувати, або нарікати; благословляти чи хулити; приймати чи відкидати; любити чи ненавидіти; чекати чи зневірюватися; дивуватися чи розчаровуватися; повірити чи не повірити. Але Воскреслий Христос завжди приходить в людську оселю зі словами: «Мир вам!» (Ів. 20, 26). Ці слова не звучать як підлещування чи пустослів’я того, хто бажає уникнути проблем. Ці слова – слова надії у те, що щоби не трапилося у житті родини, Господь є з нею. Він готовий разом з нею радіти і сумувати, співпереживати, терпіти, плакати, шукати способів вирішення сімейних проблем, бути гостинним тощо. А тому, хто каже, що все втрачено, неможливо вже нічого повернути назад, є хтось інший, хто справді зможе наново повернути відчуття ніжності та безпеки, я не можу з ним (нею) жити, бо є втрачений смисл такого життя або я помилився (помилилася) у виборі свого щастя – Ісус, ні не просто заспокоює нас, але закликає через відновлення спільної молитви, спільної розмови та спільного ложа згадати слова, які сім’я зробила своїм кредом:  «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,28).

«Звершилося» (19.30)

«Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Тай не будь невіруючий, – а віруючий» Ів. 20.27.

Останнє слово Христа на хресті звучить як загадка, яку людина розгадує ціле своє життя. Тома, який почув вістку про Воскреслого не повірив не тому, що лише засумнівався у можливості такого факту, але, найперше, тому, що почувши останнє слово Христа перед смертю: «Звершилося», зробив його фінальним акордом своєї участі у житті з Христом. Тому навіть слова захвату усіх решту апостолів: «Ми Господа бачили» (Ів. 20,25) стають не дієвими та байдужими для їх сприйняття. Вокреслий Господь своєю новою появою утверджує у вірі «невіруючого», утверджує так, щоб інші через його невірство вірили, що він Живий і Його живильна сила полягає у любові, яка «ніколи не переминає» (1 Кор. 13,8). Чи повинен стати момент смерті одного із по другів моментом розчарування і упадку у безмірну пропасть горя, смутку, втрати? Чи увесь земний шлях, який пройшли чоловік та дружина був лише прогулянкою дорогою без мети? Невже смерть і є тим до чого вів Господь протягом … років спільного сімейного життя Домашню Церкву? Невже взаємне накладання обручок на палець,  довгі та захопливі погляди, щоденні слова подружньої присяги: «Я тебе люблю» – це лише гра, щоб потішити людину, її зацікавити до земного життя? Але ні Христос дав чітке запевнення не тільки Марті, але й усім нам: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме» (Ів. 11,24). Саме тому подружня єдність та любов ніколи не помирає, Бог закликає не розчаровуватися, але у терпеливій молитві чекати та промовляти:  «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20,28).

Автор: о. Ігор Гріщенко, голова Комісії УГКЦ у справах родини Київської Архиєпархії.