Про новизну, дискусійні моменти, контекст читання та можливі неправильні інтерпретації нового постсинодально повчання Папи Франциска «Amoris Laetitia» («Радість любові») розповідає Хосе Ґранадос, віце-президент Папського інституту Івана Павла ІІ подружжя та сім’ї, а також номінований Папою Римським консультант Генерального секретаріату Синоду єпископів 2015 р. у інтерв’ю із італійським журналістом Ріккардо Кашьолі.
Професоре, після багатьох дискусій впродовж останніх двох з половиною років, неминучим було те, що у повчанні, яке за обсягом є достатньо великим і розглядає чимало тем, чи не найбільше очікували можливих змін щодо причастя для розлучених і повторно одружених. Незважаючи на те, що газети рясніли заголовками про це, ніде в документі не йдеться про допущення до Євхаристії.
Восьмий параграф, який присвячується цій темі, приводить до висновку, що не відбулося жодних зміни у відношенні до Familiaris Consortio 84 чи Sacramentum Caritatis 29. Якби Папа Римський хотів ввести якісь корективи у такій важливій дисципліні доктринального вчення самого Євангеліє, йому потрібно було б чітко це потвердити. Але ніде у документі не вказано, що розлучені, які знаходяться у новому цивільному шлюбі, хоча б в окремих випадках, можуть бути допущеними до Євхаристії, окрім випадку, який передбачений у FamiliarisConsortio 84, тобто при практикуванні стриманості від статевого співжиття. У своєму пасторальному і милосердному підході Папа Франциск бажав наголосити на тому, що ми не повинні засуджувати тих братів і сестер, котрі живуть у другому шлюбі, тому що не знаємо ні обставин, ні рівня їхньої свідомості. Натомість маємо супроводжувати їх, аби в повноті інтегрувати у Церкву. Зрештою п. 302 документу Папської ради для законодавчих текстів дуже чітко пояснюється дане питання. Церква не допускає таких осіб до причастя не через їхню особисту гріховність, але тому що об’єктивний стан їхнього життя суперечить Таїнствам Подружжя та Євхаристії. Проблема не в особистій провині, але у загальному добрі Церкви та у церковному сповідуванні віри у Христа перед світом (яке здійснюється власне у практикуванні Таїнств), як рівно ж у ясному підтримуванні остаточної мети, до якої провадять пасторальне служіння та милосердя – реалізація повноцінного Євангельського життя. Отже, норми в кожному разі залишаються незмінними, і це є велике пасторальне світло для Церкви, оскільки, вказує на ціль, до якої потрібно іти та супроводжувати цих осіб, аби спрямувати їх до повноцінного життя з Богом.
Можемо, отже, сказати, що лінія, яку розвивав кардинала Каспера значно ослабла?
Пропозиція кардинала Каспера, можна сказати, була сприйнята у своєму позитивному баченні Євангелія сім’ї. Але не у конкретному пункті, який відносився до можливого допущення розлучених та повторно одружених до Євхаристії. Щодо останнього, то немає жодного чіткого потвердження Папи Римського, що вказувало б на зміну дисципліни, яка і надалі, залишаючись актуальною, є немов світло пасторального милосердя Церкви щодо цих осіб. Окрім того, таке рішення було прийняте і на Синоді: через милосердний погляд, відкрити терпеливий шлях для поступової інтеграції даних осіб у повноту церковного життя та Євангеліє Ісуса.
Яка на Вашу думку новизна цього Апостольського повчання?
Перш за все, великий пасторальний та милосердний імпульс Папи Франциска, який запрошує нас вийти і проголошувати Євангеліє сім’ї для тих, хто є найбільш віддаленим. У цьому контексті він пропонує цікаве представлення уривку з першого послання до Коринтян 13-ї глави, так званого «гімну Любові» Св. Павла, аби могти випрацювати антропологію, базовану на правдивій любові, що вповні об’явилася нам у Христі. Відтак є також великий наголос на супроводі сімей, малих домашніх церков, у напрямку великої сім’ї, тобто Церкви. Наостанок документ торкається ще одного важливого моменту – виховання дітей, розширюючи, таким чином, синодальні тематики, та, поглиблюючи роздуми над темою надважливою для майбутнього, як це підкреслював вже Папа Бенедикт XVI у своїх повчальних дискурсах.
Дискусії, однак, і «війна інтерпретацій», невідворотно сконцентрувалися навколо восьмого параграфу, де береться до уваги особливі випадки. Які частини цього параграфу, на Вашу думку, є проблематичними чи мало зрозумілими, що можуть спровокувати неправильні інтерпретації?
Якщо відділити текст повчання від контексту синодальних дискусій чи від звязку із попереднім вченням, звичайно можуть бути помилкові інтерпретації. Я б сказав, що для пояснення цього розділу обов’язково потрібно враховувати, перш за все, кінцеві постанови (Relatio Finalis) останніх двох Синодів, які часто цитуються у документі. Папа, наполягаючи завжди на синодальності, бажав синтезувати послання Синоду, і нічого більшого. Також, важливо підкреслити взаємозв’язок із попереднім вченням, особливо Івана Павла ІІ, якого Папа Франциск назвав «Папою сім’ї».
У будь-якому разі, потрібно пам’ятати, що Папа не хоче виправдати гріх чи ситуації гріха, а, радше, допомогти особі, аби вона могла повернутися до повного життя з Богом. Ідеться про те, щоб зрозуміти людей, могти проаналізувати їхні проблеми, врахувати усю складність культурального контексту, у якому слід сьогодні жити правдою любові… щоб спровадити їх до Ісуса та Його Євангелія. Папа наголошує, що Церква хоче спрямувати головне бачення людей на життя сповнене Євангелієм, на проект Бога щодо подружжя та сім’ї, уникаючи спрощення його величності. Саме завдяки цьому можна оминути багато непорозумінь.
Чи є тут ризик відчитання певного послаблення об’єктивної моральної норми всупереч Veritatis Splendor Івана Павла ІІ?
Папа неодноразово наголошував, що не хоче змінювати доктрину. Енцикліка Veritatis Splendor є доктринальним документом високого рівня щодо морального богослов’я, яке теперішній понтифік не хотів заперечувати. Це означає, що текст має інтерпретуватися завжди у світлі Veritatis Splendor. Коли говориться у повчанні, що немає абсолютних норм, то це не стосується норм, які забороняють акти, що є злі за своєю природою. Наголос на існуванні таких норм є інтегральною частиною вчення Veritatis Splendor. Окрім цього, сам постсинодальний документ включає такі норми, коли говорить, наприклад, у п. 245: «Ніколи, ніколи, ніколи не брати дитину, як полоненого». Сам Папа таким чином виокремив абсолютні норми, які між іншим, він вже проголосив, говорячи про заборону тортур, приналежності до мафіозних угрупувань чи засуджуючи педофілію…
Насправді, якщо розглянемо контекст, ключем до розуміння норм, про які ідеться вище, є п. 299, де говориться про дисциплінарні норми, які Церква має силу змінювати, як, наприклад, факт, що розведений, який вдруге одружився, може бути хресним батьком за певних обставин. Щодо цього говориться, що не можна давати тут загальну канонічну норму, але запрошується звернутися до розсудку, що є актуальним, виключно якщо особа працює в напрямку до навернення.
Є й такі, що запримітили двозначність певних пунктів щодо тематики Святих Таїнств та сумління. Що Ви на це скажете?
У 351 посиланні Папа заторкує одне загальне питання, на яке пізніше не дає конкретної відповіді. Говориться, що в окремих випадках Церква може надати сакраментальну допомогу для осіб, які живуть у ситуації об’єктивного гріха, однак якщо в цьому немає їхньої особистої вини. Це одне з тверджень, яке не аплікується до випадків із розлученими особами, що уклали наступні цивільні шлюби. Ситуація із повторно одруженими є особливою та дещо відмінною від інших обставин об’єктивного гріха, оскільки у ній особа живе всупереч із Таїнствами, як про це навчав Бенедикт XVI у Sacramentum Caritatis 29. Папа Франциск, не уточнюючи більш нічого, не змінює рівно ж встановлені норми. Було б дивно, насправді, якщо б він запропонував таку важливу зміну у зносках документу.
Ви, як безпосередній учасник Синоду, вбачаєте у постсинодальному повчанні відображення всієї панорами дискусій чи Папа віддає перевагу головно якомусь окремому тематичному напрямку?
На початку документу (п.3) папа критикує, так би мовити, два взаємо-заперечні підходи, які можна було віднайти на Синоді: ті, які хотіли змін за будь-яку ціну без всяких роздумів, і ті, які хотіли лише апліковувати норми. Думаю, що Папа Франциск вказує, власне, на можливе вирішення даного протистояння, тобто, − раціональне осмислення у світлі Євангелія Христа та у вірності Церкві (п.3). У цьому контексті, Папа не так шукав окреслення своєї прихильності до того чи іншого тематичного напрямку, як хотів вказати на критерії, представляючи себе завжди у співзвучності із кінцевим документом Синоду, який часто із задоволенням цитує. Ключовий критерій читання тексту повчання є даний у двох синодальних документах, які Папа хотів прийняти та прояснити у дусі всієї своєї пастирської прихильності, не виходячи за напрямки, накреслені Синодом.
Порівнюючи два постсинодальні документи Familiaris Consortio і Amoris Laetitia, можете коротко пояснити, які головні відмінності є між ними?
Я б сказав, що у Amoris Laetitia проглядається велика турбота про наближення до віддалених, аби зробите усе необхідне, щоб привернути їх у напрямку Євангельського життя. Це також є присутнім і у FamiliarisConsortio, яке багато разів цитується у тексті, але не так добре розвинуте. Є рівно ж представлені нові виклики на які Amoris Laetitia відповідає, оскільки розширилась гама культуральних проблем щодо сім’ї (маю на думці, наприклад, гендерну ідеологію). Загальні напрямки Familiaris Consortio вже є потвердженні, розвинуті та пояснені: бачення особи у світлі любові, важливість культури сім’ї, необхідність стартувати від Євангеліє для вияснення теперішньої ситуації…
Концепція «можливого добра» і оцінка добра, навіть у об’єктивно помилкових ситуаціях, які згадуються у повчанні, є лише виявом педагогічної турботи, чи тут є небезпека неправильного розуміння?
Думаю, щоб відповісти на дане питання важливим було б згадати явну відмову документу (п. 295) від ступеневості закону, потверджуючи разом із Familiaris Consortio 34 «закон ступеневості». FamiliarisConsortio заперечує, що є «різні ступені й форми заповідей для різних осіб і ситуацій». Відповідно до «ступеневості закону», Бог вимагав би лише часткового виконання закону від осіб, які знаходяться у непростій ситуації. Заповідь не зобов’язувала б усіх в однаковий спосіб. Закон ступеневості, натомість, педагогічно підходить до поняття закону, не зраджуючи його найменшим нормативним принципам. Ці вимоги, насправді, ідентифікують те, що знищує ессенціальне добро особи. Твердження цього документу потрібно розглядати у контексті ідей Familiaris Consortio 34, яке Amoris Laetitia явно потверджує.
Щодо оцінки добра у помилкових ситуаціях, документ справді створив би проблему, якщо, інтерпретуючи його, приймати за добро саму ситуацію. Такі ситуації, як наприклад: позашлюбне співжиття, перелюб, мають логіку протилежну до подружжя, а відповідно є перешкодою на шляху до любові. Однак тексти можуть пояснюватись також як оцінка добра, яке є у серці людини, що перебуває у такій ситуації. Ситуація є перешкодою до любові, але бажання повноти любові, що присутнє в серці людини, є засіяне Богом, і воно є добрим. Ісус при розмові із самаритянкою, власне, використав цей метод: говорить про бажання повноти любові, яке є у серці жінки, щоб показати пізніше, що рішення прийняте нею («не чоловік він тобі») і ситуація, в якій вона опинилася, є перешкодою для любові.
З італійської переклав: Тарас Бабій
