Поняття статевості будується на чіткому розумінні людської природи. Сучасна культура пропонує два різні, взаємно несумісні трактування людської статевості. Одне – християнське, інше – натуралістичне, яке є антигуманним та антиперсоналістичним. У сучасній культурі важко віднайти приклад християнського бачення людської статевості. Тим не менше, необхідно вказати на християнське розуміння, бо на карту поставлено саме існування людини та її особова гідність. Спершу покажу відмінності між тими баченнями, а тоді вкажу на слабкість натуралістичного розуміння й захищу християнську позицію.
З християнської перспективи статевість, передовсім, стосується дітонародження та шлюбу. Такий погляд на статевість схожий на дохристиянський та поганський. Однак він – довершений. В другій половині ХХ століття християнське бачення збагатилося більшою ясністю та чіткістю викладу. Це дало змогу виразно представити християнське розуміння шлюбу.
У минулому вважалось, що первинна ціль шлюбу – це продовження людського роду. Папа Павло VI своїм баченням „об’єднуючої“ мети шлюбу поглибив наше розуміння цього питання. Так, подружжя має дві цілі: об’єднати двох осіб в любові та продовження роду. Говорячи про це Папа Павло VI вживає слова Ісуса: “Що Бог з’єднав, людина хай не роз’єднає”.
Світське, гуманістичне розуміння людської статевості відкидає як об’єднуюче, так і прокреативне її значення. Усе рідше трапляється, що завдяки подружнім статевим актах “двоє стають одним цілим”. Внаслідок людського “панування” над природою, статева функція – дітонародження, була підпорядкована людській волі. Якщо людина захоче, то двоє вже не стануть “одним тілом”.
“Ціль” або “мета” людського існування
Християнське бачення полягає у тому, що природа і значення статевості включає подружню любов, єдність й відкритість до дітонародження. Натомість, світське, гуманістичне бачення відокремлює єдність і дітонародження від природи статевості. Ці моменти стають ймовірністю, яка може відбутись чи не відбутись залежно від волі конкретних індивідів.
Згадана відмінність провадить до іншого розуміння сенсу людського існування. Фраза “сенс людського існування” вказує на відповідь, яка стосується питання: “Чому людина існує на першому місці у світі?” З допомогою чого, можемо пояснити людське існування? Яка мета або ціль існування людини? Яка мета або ціль може бути такою, що належно організує та дасть напрямок кожній людині? Є дві, й лише дві відповіді на це запитання. Вони формулюються на трьох рівнях подружньої любові та статевості: абстрактному, або загальному, більш конкретному та практичному.
Загальна “ціль” людини
Загальний, абстрактний рівень християнського розуміння підтверджує думку, що кожна людина існує “разом з та задля інших”. Якщо розглядати людське існування як рух, тоді можна вважати, що кожен індивід рухається в напрямку інших осіб. “Ціль” або “мета” кожної людини є “зосереджена на іншій” людській особі. Термінологічно кажучи, “ціль” або “мета” людського існування є трансцендентна.
Гуманістичне розуміння стверджує, що індивід існує задля свого власного “я”, задля актуалізації потенціалу свого “я”. Термінологічно кажучи, ціль людського існування полягає у самореалізації. Тобто “ціль” або “мета” людського існування є іманентною.
“Добро” та “задоволення” як дві різні цілі, або Мотиви людського існування
Більш конкретне християнське розуміння трансцендентної цілі людського існування – це добро, якому людина підпорядковується, яке вона підтверджує та поширює. З погляду секулярного гуманізму не існує жодного зобов’язання для індивіда. Окрім того, християнське розуміння підтверджує правду про людську свободу, згідно якої індивід може виступати проти добра як норми його поведінки. Насправді, люди не завжди рухаються в напрямку добра як мети та мотиву власних вчинків. Отож спробуймо з’ясувати, якою може бути альтернатива добру як цілі людських дій?
Християнське розуміння та досвід доводять, що після вибору добра людина відчуває внутрішнє задоволення. Щоправда пошук власного задоволення в жодному разі не повинен бути причиню чи мотивом наших вчинків. Тому християнська мораль та духовність є викликом для секулярного світу.
Світське, гуманістичне бачення відстоює позицію, згідно якої пошук власного задоволення є першочерговою, ба навіть винятковою ціллю наших вчинків. Така перспектива не визнає дійсності та природи добра як такого. Термін “добро” тоді означає щось, що задовольняє суб’єкт, допомагає його реалізації.
Об’єктивно, секулярна гуманістична позиція стверджує, що будь-який об’єкт діяльності людини слід оцінювати з перспективи його практичності та корисності, можливості отримати задоволення, приємні відчуття або суб’єктивну користь (для індивіда чи колективу). Тоді все, що знаходиться поза індивідом в процесі його діяльності, включно з іншими людьми та їх діями, стає інструменталізованим (тобто зведеним до рівня корисного засобу).
Подружня любов та сексуальне задоволення як два різних мотиви стосунків
Секулярна, гуманістична перспектива оцінює людську статевість виключно з перспективи задоволення. Біологічний, прокреативний вимір приймається як факт, але такий, що не є сутнісно пов’язаний зі статевістю. В той же час статеві стосунки не пов’язуються виключно з шлюбом. Внутрішня логіка позиції, яка розглядає статевість з перспективи задоволення, дозволяє статеві стосунки з тією самою статтю, ба навіть водночас гетеро- і гомосексуальні стосунки. З такої перспективи інша особа розглядається як засіб, з огляду на можливість отримання задоволення.
Більшість людей знає дещо про традиційну християнську позицію, черпає інформацію з книжок, школи, навчання Церкви. Уважається, що першочергова ціль шлюбу – дітонародження, а статеві стосунки обмежені до рамок подружжя, яке відповідальне за виховання дітей. На жаль, твердження, що дітонародження є першочерговою ціллю подружжя й мотивом кожного подружнього акту, не відображає цілісної правди про людську статевість.
Така позиція не витримує критики. По-перше, стверджується, що дітонародження – це основний мотив існування подружжя. Це, у свою чергу, веде до інструменталізації подругів та подружніх стосунків. По-друге, робиться надмірний наголос на біологічній, природній функції людської статевості, функції яка є спільною для людини і тваринного світу, і нічого не кажуть про персоналістичний вимір людської статевості.
Сучасний християнський персоналізм, який розвинувся у ХХ столітті, дозволив поглибити персоналістичне розуміння людської статевості. Це означає, що подружній акт чоловіка і жінки за своєю природою призначений виражати й втілювати подружню любов. Він є довершенням тієї любові, реалізацією єдності на рівні душі та тіла. Подружній акт інтегрує тілесний вимір у взаємне самодарування. Мотивом самодарування є унікальна цінність кожного з подругів. Тому головний, визначальний мотив стосунків – роблю це заради свого подруга, а не власного задоволення. Дітонародження – це наслідок подружньої любові, самодарування, яке відкриває шлях до нового життя. Подружня любов включає вільне, повне та взаємне самодарування.
Таке розуміння подружньої любові засноване на християнському баченні акту Божого сотворення “на початку” Адама та Єви, яке ґрунтується на Божій любові до людини. Тому продовження людського роду є не лише біологічною функцією, але ґрунтується на подружній любові. Саме природа взаємної любові не дозволяє розділяти подружній акт і його функцію дітонародження.
Пріоритет духа над тілом та людською природою
Принцип першості подружньої любові вказує, що природу людської статевості необхідно пояснювати «згори», тобто через вимір людського духа, а не «знизу» – через природний вимір біологічної функції. Цей пріоритет духа веде до важливих висновків. Вкажемо лише на кілька з них, які є критично важливими для правильного розуміння персоналістичної природи людської статевості та для виправлення недоліків попереднього формулювання християнської позиції.
Людське тіло не є засобом чи інструментом
Наше ставлення до будь-якого інструменту відображає настанову панування. Душа, у певному сенсі, займає позицію “понад” тілом (немовби позицію володіння тілом). Однак це поверхнева схожість у ставленні. Наприклад, коли хтось вкраде або знищить мій інструмент, він своїми вчинками не нищить мене, не позбавляє мене моєї цінності. Коли ж хтось дає мені ляпаса, він не просто вдарив мене по обличчі, – він вдарив мене. Це ілюструє глибоку тайну: тіло та душа – це окремі види буття, між якими існує справжній та внутрішній зв’язок. Жодне знаряддя, машину, продукт чи тварину, навіть якщо вони – моя власність, неможливо інтегрувати в особове життя людини настільки, щоб вони “увійшли” у внутрішнє буття людської душі. Ми ж говоримо про єдність тіла й душі.
Коли хтось торкається мого тіла, він чи вона торкається мене самого. Однак існує різниця між дотиком до мого ліктя чи обличчя, стусаном в спину та ляпасом. Дотики можуть бути більш чи менш інтимними. Сфера людської статевості є набагато інтимнішою, аніж торкання інших частин людського тіла. Статевий “дотик” чи сексуальне “збудження” людина може глибоко переживати “в межах” власної душі. Дітріх фон Гільдебранд та Іван Павло ІІ говорять про статевість як про “точку” єдності тіла й душі. Статевість людини у правдивий, однак таємничий спосіб поєднує тіло та душу. У статевій сфері тіло та душа можуть бути також розділеними.
З огляду на вищесказане можемо стверджувати, що вибір іншої особи, вчинений заради неї самої, або заради власного задоволення несе фундаментальні наслідки. Коли чоловік шукає жінку задля власного сексуального чи будь-якого іншого задоволення, тоді він інструменталізує власне тіло. Він розглядає власну статевість як засіб (інструмент) задля власного задоволення, а тому дистанціюється від власної природи, на зразок ставлення до решти інструментів. Також чоловік інструменталізує жінку, розглядаючи її як засіб.
Інструменталізуючи власне тіло, віддаляючись на певну “дистанцію” від власного тіла, чоловік спричиняє внутрішній розрив між тілом та душею. Відокремлення тіла від душі фактично запускає процес смерті людини. Чоловік починає відчувати своє тіло та статеву сферу як щось “окреме”, “чуже”, що тимчасово притаманне його природі, однак є лиш корисним засобом. Проте цей “інструмент” поволі починає домінувати та “вести” за собою душу.
Звернемось до ще одного аспекту персоналістичного розуміння людської статевості. Подружня любов передбачає вільне, повне та взаємне самодарування подругів. Вимога свободи означає лише те, що сексуальна динаміка людських стосунків не зводиться лише до інстинкту чи статевого бажання.
Статевість людської особи не є інстинктом чи бажанням
Людина досвідчує пробудження у собі “голосу” власної статевості як потужної, динамічної сили. Це, певною мірою, нагадує зовнішні прояви статевості у тварин. Ця подібність однак не виправдовує теоретичні заяви, що людська сексуальність – це інстинкт чи потужне бажання. Хоча тієї думки притримувались численні християнські мислителі, які говорили про необхідність контролю, підпорядкування сексуальних апетитів цілям осягнення досконалості людської природи.
Все ж можна почути, що людина досвідчує свою статевість, як прояви сильного інстинктивного бажання. Це може відповідати дійсності. Однак, щоб відчувати сильне статеве бажання, спершу необхідно добровільно віддатись динаміці зародження такого бажання. У випадку тварин говорити про добровільність взагалі недоречно, оскільки у всіх своїх діях вони керуються інстинктами.
У випадку свідомої людської особи динаміка функціонування статевості не є рівнозначною статевому інстинктивному бажанню. Наявність тієї динаміки розгортання бажання, подібно до відчуття голоду й спраги, ще не означає, що спонукання до сексу є рівнозначним бажанню їсти та пити. Можемо навести аналогію з сучасною технікою. Сексуальну динаміку можемо порівняти з мотором автомобіля. Оберти мотору можуть зростати, але машина не рушатиме з місця. Щоб почався рух, динаміка повинна передатись колесам. Так, передача переводить потужність мотора у реальний рух транспортного засобу. Подібно і людина здатна відчувати динаміку голоду, спраги чи статевості. Однак саме бажання ще не приводить у рух цілком свідому людину, аж доки вона не дозволить, щоб це сталось з нею.
У тварин немає різниці між відчуттям динамізму зародження бажання та станом керованості тим же бажанням (гоном). Однак у людей така відмінність є. Спершу людина добровільно віддається динаміці такого бажання, а тоді вже відчуває, що бажання керує її поведінкою. Тобто наявні свобода та добровільний вибір.
Слід зауважити, що між тілом та душею людини наявна “неповна” онтологічна єдність. Щоб тіло та душа були вповні інтегрованими, аби така єдність стала “довершеною”, особа повинна дещо зробити. Вона має постійно “залучати” тілесний вимір у свої особові вчинки. Прикладати певні зусилля, приймати певні рішення, аби піддатися динаміці своєї тілесності чи мимоволі “пуститися на самохід”.
У другому випадку людська особа починає “розкладатись на складові частини,” оскільки існуюча онтологічна єдність душі й тіла не перешкоджає тому, що тіло починає “володіти” душею, диктувати їй свої бажання. У цьому полягає парадокс розз’єднання двох складових онтологічноєдиної людської природи.
Таємниця єдності тіла та душі у сфері статевості
Говоримо про таємницю, бо пізнаємо дві окремі правди про дійсності, які одночасно співіснують разом. Розглядаємо якусь річ під тим самим кутом, у той самий час. Бачимо, що кожне твердження – правильне, хоч і суперечить одне одному. Наприклад, християни стверджують, що для того, щоб жити, слід померти. Ключ до таємниці – це визнання факту, що маємо справу з різними рівнями буття: матеріальним і нематеріальним, природним і надприродним – двома різними рівнями, які таємничо, однак правдиво, поєднані в одне ціле.
Нашу сексуальність переживаємо всередині нас як інтимну, глибинну та центральну дійсність. Досвідчуємо своє тіло всередині душі наче голос нашого тіла, або ж – свою душу в тілі. Цим хочемо вказати на їхню таємничу єдність. Однак, наш вибір на користь сексуального задоволення як мотиву поведінки означає, що ми підпорядковуємось динаміці сексуального бажання, і це бажання оволодіває нами. Вибір на користь задоволення також означає внутрішню дезінтеграцію, розлад, розділення тіла та душі. Досвід такого внутрішнього розладу, коли бажання починає володіти нами, показує інший вимір людської особи.
Самовладання як вимір особового буття людини
Мислителі Дітріх фон Гільдебранд, Кароль Войтила, Карл Маркс і Гайдеггер розмірковували над персоналістичним “значенням” людського досвіду. Центральним питанням людського існування для Карла Маркса і Христа було питання: хто володітиме, кому належатиме людська особа? Обидва дають ідентичну відповідь: “мені”. Маркс говорив: “Людина належить людині”. Людина є абсолютом для себе самої. Вона належить лише самій собі й нікому іншому. Христос говорив від себе самого: “Людина належить собі самій”. Однак є велика різниця між ними. По-перше, Христос – це Бог, по-друге, будучи Богом Христос заплатив ціну за своє свідоцтво власним життям.
Маркс хоч проголосив, що людина має право на володіння собою, однак це відбувається ціною відчуження, втрати такого володіння над собою. Маркс збагнув, що таке вирішення веде людину у діалектичну пастку: будь-яка спроба заволодіти собою обов’язково завершується відчуженням або втратою самовладання. Реалізація програми комунізму веде до відчуження, тобто втрати найважливішої приватної власності – володіння своїм особовим “я”, оскільки інші претендують на володіння нами.
Справжня “діалектика” присутня у Христових словах перестороги і доручення. Слова-перестороги: “Хто бажає володіти своїм життям лише для себе, іншими словами: хоче “спасти” себе, той втратить своє життя”. Слова-доручення: “Необхідно “втратити” своє життя заради Христа, іншими словами: віддати себе Йому лише заради Нього”.
Доручення віддати себе беззастережно Христові дає ключ до зрозуміння приватної власності, свободи, особового буття людини. Також пропонує ключ до зрозуміння людської статевості та шлюбу. Що означає, що я володію собою, своїм особовим “я”? Це означає, що діяльність особи не є вимушеною через її людську природу. Вона самостійно визначає власне буття, приймає рішення щодо своїх вчинків.
Можемо стверджувати, що собака гавкає чи кіт нявкає тому, що кожен поводиться згідно власної природи. Вони не є свобідними, щоб ініціювати чи вибирати свою поведінку. Ні собака, ні кіт не мають “центру” в собі, який свобідний від примусу їх природи, щоб визначати свою поведінку. Цей “центр” називаємо особовим “я”, яке визначає себе стосовно навколишніх об’єктів, виявляє певну поведінку, а також може ставитись до власного “я” як до об’єкту – “себе” самого. Таке самовизначення – це стержневий зміст особової свободи людини. Самовизначення передбачає певну владу над власним “я”. Це панування, володіння, “посідання” свого особового буття.
Влада і здатність самовладання – це суттєва метафізична ознака особи. Однак, людина реалізує таку владу двома суттєво відмінними способами. Людина робить фундаментальний вільний вибір: або скерувати себе на осягнення задоволення, яке заволодіває цілковито особою, або володіти своєю людською природою в особовий спосіб – самовладання. Вибір задоволення означає капітуляцію, втрату самовладання. Стикаємось з унікальною ситуацією, коли людина хоче реалізувати можливості своєї природи, а в результаті отримує щось суттєво відмінне від бажаного. Здатність робити вибір передбачає наявність самовладання. А вибір на користь задоволення веде до добровільної втрати самопосідання.
Людина здатна обрати мотивом своєї поведінки задоволення. Це доказ наявності самовладання й здатності до самовизначення. Однак такий вибір не може пояснити, чому особа володіє здатністю до самовизначення. Існує ще один фундаментальний вибір людини на користь об’єктивних цінностей. Людина обирає цінності задля них самих, обирає їх як об’єктивне добро, незважаючи на суб’єктивні відчуття привабливості чи відрази.
Такий духовний “рух” особи до цінності можливий завдяки свобідному рішенню “рухатись” в напрямку до цінності. Лише особа здатна “рухатись” до добра та цінностей. Це однак не відбувається у “природній” спосіб, слідуючи за бажаннями людської природи.
Отож, лише об’єктивне добро або цінність як мотив людської поведінки пояснює природу та доцільність здатності особи до самовладання і самовизначення.
Самовладання над своєю статевістю та відчуження від неї
У випадку тварин сексуальність закладена у їхній природі. Вони не можу керувати своїми інстинктами, відтак подекуди стають керованими своїми бажаннями. Коли ж йдеться про людину, то сексуальність “належить” особі. Реалізація сексуальної динаміки відбувається “на відстані” від особового центру – “я” людини. На противагу тваринам, людина покликана до правомірного володіння собою. Особа покликана перетворювати сексуальну динаміку на свою власну.
Особова природа людини виключає те, що будь-яка частина людської природи буде визначати її особисту діяльність, особливо тілесний сексуальний вимір, який “торкається” до глибини душі. Володіння, самовладання можемо осягнути лише завдяки впровадженню статевості у динамізм подружньої любові. Тілесно-статевий вимір за своєю динамікою повинен стати складовою подружньої любові. Однак існує певна проблема.
Спершу підсумую те, що вже було сказано. Вибір на користь задоволення, як мотиву поведінки передбачає відмову від своєї особової влади та глибини власного буття на користь лише певної частини нашого буття, а саме статевої сфери та пов’язаного з нею задоволення. Динамізм розгортання статевого бажання спричиняє певне внутрішнє відчуження у глибині власного “я”. Наскільки особа втрачає самовладання над собою, настільки її “я” стає іншим, чужим для неї. Таким чином, пряма “солідарність” із власним сексуальним динамізмом, чи негайний перехід до відповідної поведінки – це завжди відчуження у глибині власного “я”. Це втрата самопосідання й правомірного володіння собою.
Секулярне гуманістичне бачення протиставляється християнській позиції, оскільки пропонує таке відчуження людської статевості й особистого “я” від власного буття. Коли ще згадаємо про розділення між тілом і душею, то може стверджувати, що гуманістичне бачення пропонує смерть, як екзистенційний момент людського життя.
Чи одностатеві союзи – це допустимий вибір з метою реалізації власної статевості?
Якщо подружня любов в християнському розумінні передбачає вільне, цілковите та взаємне самодарування “подругів”, якщо поняття “цілковите” передбачає і тіло і душу, то чи може існувати духовна любов однієї людини до іншої: любов, яка “включає” тіло, яке онтологічно поєднане із душею, незважаючи на стать партнерів?
З огляду на це, моя аргументація до цього моменту ще не дає переконливого підтвердження, аби виправдати розуміння подружжя й статевості виключно у формі гетеросексуальних стосунків. Дійсно, якщо говоримо, що людське існування на певний порядок буття вище від буття тварин, то вирішальною для людей повинна бути духовна сторона відносин.
Якщо об’єктом духовної дружби є унікальна, незамінна цінність іншої особи, то чому слід виключати або відокремлювати від неї людську статевість, як глибинний, центральний, інтимний вимір особистості, який перебуває у тісній онтологічній єдності з людською душею? Тим більше, якщо старе визначення подружжя – “дружба плюс секс” – правильне, то чому не можна одностатеві союзи поставити на один рівень з шлюбом? Лунають думки, що статевість слід позбавити біологічного обмеження до функції дітонародження, відкинути невдалий багаж економічного, соціологічного та культурного розуміння людської прокреації, яке обмежує її до “чоловічої” та “жіночої” ролей, й перетворює подружжя у інтимне поле битви обох статей.
Виникає проблема, коли хочуть до дружби додати секс, запровадити динаміку розгортання статевого бажання у духовні стосунки осіб однієї статі. Християнська позиція, однак, інтегрує статевість, її тілесний вимір з подружньою любов’ю, разом з її духовним виміром. Інтеграція означає єдність зсередини, а не просто додавання. Це питання єдності тіла та душі, яке робить гетеросексуальність нормативною для людського життя.
Чоловіча і жіноча стать – це не лише видимий тілесний вимір людської природи, це також і духовний вимір конкретної людської особистості, яка в особливий спосіб комунікує зі світом та людьми. Стать – це не лише матеріальна складова людської природи, але й певна характеристика духовної, раціональної, особистісної людської поведінки. Тому стосунки чоловіка і жінки носять довершений характер буття «одним тілом».
Переклад статті Дам’яна Федорики: Ігор Леньо, Інститут родини і подружнього життя
