Діти потребують не тільки нашої опіки і батьківської любові, але також партнерської зустрічі та дружби.
Ми так дбаємо про своїх дітей, так багато для них робимо, — однак так рідко дружимо з ними! Вони, підростаючи, мають свої підліткові справи, а ми — свої, дорослі: чоловічі, жіночі, робочі. Шукаючи довкола себе дружби та близькості, ми інколи й не подумаємо, що могли би подружитися з власними дітьми.
Кожна дружба, також і зі своєю дитиною, виходить з існування спільної площини зусиль. Друзі спільно «щось» досліджують, будують, шукають. Що глибша спільність мислення і творення, то сильніша дружба.
В дитинстві батько пропонує малим площину творчості й зустрічі: ігри, прогулянки, спорт, хобі, читання. «Найпрекрасніші для мене ті хвилини, коли ми з татом робимо те, що він сам робив, коли ще був хлопчиком», — каже 7‑річний Роберт. Письменник Дж. М. Кутсі (Кутзее) у книжці «Хлоп’ячі роки» пише: «Ніколи я не відчував так сильно, що живу, як у ті ранні світанки, коли ще хлопчиком вирушав разом із татом угору по сухому руслу річки, вистежуючи з рушницею звірину, антилоп, зайців».
Спільне буття разом тата і дитини — прекрасна нагода для щирих розмов. Якщо в дитинстві виникне струна приязні, то тоді, мірою дорослішання, діти самі ділитимуться з татом своїми зацікавленнями.
Татусі, зайняті роботою, професійною кар’єрою, хобі, повинні усвідомлювати, що час для збудування дружби з власною дитиною дуже короткий: тільки до періоду дозрівання. Багато хто почувається так, ніби діти його підвели, коли в період дозрівання вони поводяться неґречно, провокаційно, не дозволяють робити їм зауважень, відгиркуються. Це сигнал, що дитина втрачає сердечну відкритість до батька, бо не почувається з ним пов’язаною. І це останній дзвіночок, аби розпочати спробу збудувати дружні стосунки. Батько у такі хвилини не повинен ображатися, сваритися, гніватися — це тільки поглибить конфлікт.
А коли у сина назбирається достатньо претензій до батька — через його відсутність, байдужість, принижування, випивки, — він сприйматиме з недовірою будь-яку спробу налагодити діалог. Колись один із батьків жалівся мені: «Я хотів поговорити зі своїм сином по-дружньому, як мужчина з мужчиною. Він не бажав зі мною розмовляти. Я підходив до розмови з різних сторін. Якось він сказав мені прямо: треба було починати зі мною розмовляти, як я був малий. Тоді я усвідомив свою помилку: я бо погодився, щоби все дитинство ним займалася дружина. То з нею він тепер пов’язаний, а мене сприймає майже як ворога».
У дитинстві хлопці борються за увагу, доброзичливість і приязнь своїх татусів. Нав’язуються їм із різними дрібними справами. Не так ті справи для них важливі, як привід підійти до тата, розпочати розмову. А коли батько каже: «Не морочи мені голови дурницями», вони почуваються ображеними, пораненими. Хлоп’яча гордість зазнає приниження. Коли син підходить до батька і про щось його просить, той не повинен відсилати сина до мами. Син шукає зустрічі і зв’язку з батьком. Він знає, що до мами може підійти будь-якої миті.
Підростаючи, хлопці стають щоразу більш незалежні й самостійні, а коли носять у серці багато претензій до своїх батьків, то відсторонюються від них. Група ровесників забезпечує їм почуття приналежності, а тато програє у боротьбі за завоювання сина. Ситуація стає зворотною. Тепер тато просить трохи уваги з боку сина, але той стає глухим до його прохань. Якщо батько не оцінить належно боротьби дитини, особливо сина, за його прихильність, його любов, акцептацію і за самий його час, поки син ще маленький, — то він може бути певний, що син не помітить його старань допроситися сердечності, доброзичливості й допомоги, коли літами постаріє. Жінки повинні нагадувати чоловікам, аби ті пам’ятали про це правило: якщо сьогодні для чоловіка його праця і кар’єра важливіші за дитину, то завтра для дитини її власні справи можуть виявитися важливішими за батька.
Тато повинен шукати дружби і з донькою, і з сином, хоча це будуть різні види приятелювання. Дівчинці-підліткові не раз легше знайти спільну мову з батьком, аніж із матір’ю. Це відбувається особливо тоді, коли мама, не впевнена у собі та своїй жіночості, несвідомо конкурує з дочкою. Дружба з татом позбавлена цієї конкуренції. Дружба тата і доньки більше будується довкола їхнього емоційного зв’язку, взаємної турботи й готовності надавати одне одному допомогу, ніж на спільних інтелектуальних, професійних інтересах або на спільній діяльності. Світизацікавлень підлітка і дорослого чоловіка зазвичай відрізняються діаметрально. Важливий дар, що його батько може запропонувати доньці, — це відчуття безпеки і жіноча впевненість у собі, якої дівчинка особливо потребує у час дозрівання.
Дружба батька з синами буває складнішою. Хлопці-підлітки прагнуть не тільки бути рівнею своєму татові, але й «переплюнути» його у чомусь, перемогти. У час дозрівання настає своєрідна конкуренція сина з батьком. І хоча це буває формою гри, попри все син старається виграти в тата, аби утвердитися у власній дорослості. Якщо батько достатньо зрілий як особистість, він не боїться такої конкуренції, оскільки прекрасно знає свою роль і позицію сина. Однак якщо він надміру серйозно сприймає кинутий сином виклик, то може відчути себе в небезпеці. У ньому легко може прокинутися нехіть до власної дитини. Дружба тата з сином полягає не у взаємній турботі чи сильному емоційному зв’язку (ці моменти чоловік реалізує насамперед у зв’язку з жінками), а у співпраці, спільних інтересах: релігійних інтелектуальних, суспільних, політичних.
У дорослі роки, коли сини вже мають своїх дітей, вони повинні намагатися будувати приязні стосунки зі своїми татусями всупереч усім ранам, яких, можливо, зазнали в дитинстві. Взаємна нехіть, байдужість, яка наросла корою, не повинна закріпитися назавжди. Ось щире зізнання чоловіка із книжки «Лист до тата»: «Тобі було 59 років. Ти відійшов. Шкода, що за стільки років я не відкрився тобі перший. Не сказав тобі, як насправді тебе люблю. Як же я хотів би порозмовляти з тобою сьогодні! Не можу з цим змиритися».
Парафразуючи слова о. Яна Твардовського, хотілось би сказати синам, які підростають чи вже виросли: «Спішіть любити своїх татусів, вони так швидко відходять». Це дуже болюче — все своє доросле життя усвідомлювати, що живеш посварений з батьком.
Аби мужчина міг із довірою дивитися в очі власним дітям, зокрема синам, він мусить спершу подивитися так в очі свого батька.
о. Юзеф Авґустин SJ, CREDO
