Подружжя — це спільнота і спілкування. Так, для щасливого шлюбу потрібні почуття і взаємне емоційне зацікавлення. Потрібен і спільний світогляд, єдність поглядів, взаємна підтримка, спільне господарство. Але якщо всі ці речі у сімейній спільноті не поєднані зі спілкуванням, то їх забракне, стверджує о. Андрій Нагірняк. Він підготував до Таїнства Шлюбу багатьох наречених, а ще більшу кількість обвінчав. Про те, які підводні камені чекають на подружжя, і як не загубитися серед них, і буде наша розмова.
Наш співрозмовник — греко-католицький священик із Києва, має власну сім’ю. Тож до о. Андрія «КВ» звернувся не лише як до душпастиря, а й як до чоловіка і батька чотирьох дітей, який безпосередньо пізнав подружні науки як «ззовні», так і «зсередини». До того ж отець має цікавий пастирський досвід спілкування з християнськими подружжями та молоддю, разом із тим виконуючи служіння керівника відділу соціальних питань УГКЦ.
Будувати спільноту, усвідомлюючи власні недоліки та обмеження…Чи це справді можливо?
За умови взаємної довіри і відкритості одне на одного можливо все. Так чи інакше, у парі періодично чогось бракує: часом емоцій, часом буденного порозуміння. Але якщо ми вчимося відкрито довіряти одне одному, підтримувати одне одного і разом шукати спільний шлях, то все налагоджується.
Подружжя будується атмосферою довірливого спілкування. Це взаємопов’язано: ми спілкуємося, бо довіряємо одне одному. Але це й виклик, бо подружжя, як і всі спільноти, переживає свої кризові моменти. Людина раптом може відчути себе в небезпеці: відкриваючись іншому, ми легко можемо бути поранені. Відтак спілкування вимагає ризику.
Від інших спільнот подружжя відрізняє те, що з сім’ї не можна так просто самоусунутися, втекти. Це визначено силою факту: я беру на себе відповідальність за іншу людину, за дітей. Усвідомлення цієї відповідальності теж спонукає входити у спілкування, довіряти й відкриватися.
Що Ви вкладаєте в розуміння подружжя як Таїнства?
Таїнственне присутнє в людській реальності, а не виключно в якомусь надприродному вимірі. На мою думку, в тому й полягає Таїнство Подружжя, що спілкування двох осіб у реальному житті допомагає кожному окремо і обом разом відкриватися на Бога.
Недаремно св. Йоан Євангеліст стверджує, що ми не можемо любити Бога, якого не бачимо, якщо не любимо ближнього, якого бачимо (див. 1 Йн 4, 20). У подружжі ці слова справджуються буквально. Кажуть, що християнин є настільки християнином стосовно Бога, наскільки він є ним стосовно своїх ближніх. Так само, зрештою, монах: це такий християнин, яким він є у своїй монашій спільноті, а не такий, яким його бачать інші люди.
У тому, які ми є в стосунках із нашими найближчими людьми, виявляється наша віра і те, які ми насправді. А те, як ми любимо нашого реального ближнього (не того, перед яким можна зіграти час від часу якусь роль, а насправді найближчу людину), показує те, як ми насправді любимо Бога. У спільноті я стаю в правді також і перед Творцем. Уже немає кого обманювати: який я перед дружиною та дітьми, такий я і перед Богом. У цьому також таїнственність подружжя: воно у видимий спосіб показує людині, якими насправді є її невидимі стосунки з Богом.
Будучи в шлюбі одне для одного, ми можемо бути також і для Бога, й у цьому допомагає процес спілкування. Тут виявляється одне зі справжніх значень поняття «любов»: це вміння будувати справжні стосунки, відмовившись від будь-якої гри. Любов виявляється у наших дотиках, у подарунках, у словах підтримки та спільному якісному проведенні часу, у служінні одне одному… Кожен, хто переглядав серію книжок «П’ять мов любові» Гері Чепмена, певно, знає про все це. Але ці речі потребують втілення в реальності, а не лише на сторінках книжок. І тоді ми зі щирим серцем можемо говорити про Таїнство Подружжя як насправді Таїнство Любові.
А в чому тоді є Літургія подружжя, про яку часто говорять, що в день шлюбу вона лише розпочинається?
Літургія подружжя включає в себе безліч аспектів. Зокрема, спільну молитву, яка творить сім’ю як домашню Церкву. Адже сам Христос каже нам, що де двоє або троє збираються в Його Ім’я, там Він є посеред них (див. Мт 18, 20). У цій молитві двоє стають перед Богом, потім до них долучаються діти — так сім’я стає тим місцем, де дарується й передається віра.
У Літургії подружжя неодмінно присутня спільна трапеза і спілкування за столом. Безперечно, Літургію подружжя звершує взаємне дарування себе одне одному на подружньому ложі. Не лише спільна молитва, а й буденні речі та статеві стосунки в контексті Таїнства Шлюбу, подружньої Літургії (яку все це разом творить), це щось добре і святе. Це втілення любові в реальних речах, так само як Таїнство є видимим знаком невидимої благодаті.
Суттєві прикмети подружжя — єдність і нерозривність, вірність, відкритість на плідність — перераховані та пояснені в Катехизмі, у документах Церкви… Але як зробити так, щоб вони стали і життєвою реальністю?
Так, інколи нас гнітить платонівський поділ: вчення Церкви про подружжя здається «світом ідей», тоді як реальність — «світом речей», і вони зовсім не хочуть перетинатися. Натомість можна змінити підхід до єдності, вірності й плідності — і зрозуміти, що це насамперед завдання для пари, мета подружжя, а не «визначені наперед установки». Це ціннісні орієнтири, які нелегко втілити, — але без них ми загубимося. Вони бо також дають відповідь на те, чому (і заради чого) ми взагалі встали на шлях створення сім’ї.
Таїнство — це не магічний обряд, який має охороняти нас від неприємностей. Більше того, немає подружжів без проблем і конфліктів, без криз і випробувань. На цьому, до речі, я завжди наголошую під час дошлюбної катехизації для наречених. Спираючись на свій досвід, зауважую, що «безпроблемне подружжя» — це щось несправжнє, фальшиве.
Наше справжнє обличчя, справжні стосунки виявляються власне в кризі, і це періодично так чи інакше відбувається в кожній спільноті. Інакше просто не будемо знати, ким ми є насправді. Так, перші півроку ще можна щось вдавати, але пізніше вже стаємо такими, як є. І тоді починається складна реальність, яка не має стосунку до вигаданого ідеального світу. Хтось із філософів, здається, Сергій Аверинцев, мудро сказав, що Бог присутній в усьому, окрім наших фантазій. Бо Бог реальний, Він є Господом реальності, і тільки в реальному світі Його можна зустріти.
Але це ризикована зустріч, адже перед тим людині доведеться «познайомитися» й зі своєю реальністю…
Жива людина, зі своїми ранами та гострими кутами, спілкуючись з іншою людиною (навіть у процесі щирого та безпосереднього спілкування) завжди наражається на ризик, що в її рану увійде чийсь гострий кут, і, навпаки, що вона когось ранить. Недарма ж у Книзі Сираха сказано: «Сину, якщо ти зібрався служити Господові, то приготуйся до спокус». Так, вони приходять серед криз і взаємних зранень. Але саме це — справжнє життя, а не уявне.
Таїнство Шлюбу полягає в тому, що Господь обіцяє парі перейти разом із ними ці випробування і допомагає з усім упоратися гідно. Він супроводжує та підтримує чоловіка й дружину своєю благодаттю. Так, важко бути вірними, важко виховувати дітей — але Бог допомагає нам у цьому, допомагає здобувати і втілювати подружні ідеали у життя.
У подружній обітниці в Східних Церквах є слова, які додає тільки дружина, і вони стосуються подружнього послуху. Про що йдеться?
Так, молоді кажуть одне одному: «Обіцяю тобі любов, вірність і чесність…», а жінка ще додає «…і послух подружній». Святий Павло обґрунтовує це так: жінка має коритися чоловікові, а чоловік — любити жінку так, як Христос полюбив Церкву і видав себе за Неї (див. Еф 5, 22‑25).
Отже, передумовою послуху є жертовна любов до жінки. Ця любов у відповідь спонукає жінку до послуху і до віри у свого чоловіка. Це дуже важливо у подружжі: жінка потребує виявів любові, а чоловік — того, щоби вона вірила у нього й довіряла йому. Якщо це так, то чоловік набуває сил осягати надзвичайні цілі та завдання, і остаточно робить це заради сім’ї, а не задля себе самого.
Але любити, слухатися не примусиш. Натомість коли жінка вимагатиме від себе довіри до чоловіка (а не любові від нього), а чоловік уде вимагатиме від себе виявів жертовної любові до неї (а не її покори), тоді ця головоломка нарешті складеться. Подружжя — це спільнота, де двоє мають випереджувати одне одного в любові.
З іншого боку, в спільноті мусить бути і певна ієрархічність. Ієрархічність, до речі, не суперечить рівності, так як це є в Пресвятій Трійці (Отець, Син і Дух Святий рівні, але ми знаємо, що джерелом буття є Отець). Відтак єдність у парі стоїть на фундаменті ієрархічної впорядкованості. Так, у спільноті радяться, спілкуються і приймають рішення разом, але останнє слово (а отже, й відповідальність) — за кимось одним. Без того, хто бере на себе остаточне рішення, життя у спільноті стане неможливим. І йдеться не про владу, а про відповідальність. Натомість якщо жінка «тягне ковдру на себе», а потім нарікає на безвідповідального чоловіка, то що тут скажеш?.. Адже якщо когось позбавляють раніше взятої відповідальності за щось, то він і не буде зацікавлений це робити. Коли втрачається мотивація у чоловіка, зникає і гармонія між ним та дружиною.
Коли ж рішення ухвалене, ми разом маємо зробити все для його втілення. До речі, навіть помилкове рішення краще, ніж його повна відсутність. Помилка мотивує виправити ситуацію, принаймні дає досвід (нехай і болісний). А невизначеність не провадить нікуди. Натомість спільна праця подружжя і цілої сім’ї народжує спільне благо, а відтак, будує щасливе родинне життя.
«Католицький Вісник» № 18/ 2014 Інститут родини і подружнього життя
