Говорячи про загрози для сучасної сім’ї, слід почати з відмови від дітонародження, яка в останні роки небрала розмахів. Йдеться про глобальну зміну моделі сім’ї, яка стало можливим з появою в XX столітті поняття «планування сім’ї».
Вперше за весь час існування людства подружжя отримало право приймати рішення про кількість дітей у сім’ї. Мало того, практично скрізь у світі це право поступово перетворилося на обов’язок кожного відповідального батька, стало показником освіченості й соціального статусу. Людина отримала можливість по-своєму розпоряджатися своєю плідністю — дивовижним Божим даром.
Але замість того, щоб брати участь в планах Творця, виражених в простих словах «Плодіться та розмножуйтеся», сучасні подружжя зайнялися самостійним плануванням, скорочуючи кількість дітей в сім’ї. Нічого не змінилося з біблійних часів — шепіт змія в райському саду «будете як боги» як і раніше є солодкою музикою для людського вуха.
Сьогодні подружжя, згодних народжувати стільки дітей, скільки Бог дасть, залишилися одиниці. Як правило, це люди глибоко релігійні, яких дуже часто не розуміє навіть їх найближче оточення. З цього правила є виняток — соціально небезпечні сім’ї, де батьки не займаються дітьми, а тільки народжують одного дитину за іншим, часто при цьому зловживаючи алкоголем. Звичайно ж, останні — постійний головний біль органів опіки, безвідповідальність цих батьків — улюблена тема для журналістів. Нас бомбардують інформацією про те, що дітей не можна залишати самих ні на хвилину, розповідають, що в США і Європі дітям до 12 років не можна ходити по місту без супроводу дорослих і так далі. Тому більшість людей, які уважно ставляться до планування своєї сім’ї, хочуть народити хоча б одного, максимум двох, і то, з різницею в 10-12 років, щоб мати можливість оточити їх повноцінним увагою.
Статистика підтверджує таку тенденцію — у Білорусії, Росії та інших країнах колишнього СРСР і майже скрізь в Європі дві третини сімей — однодітні. Одна третина — сім’ї з двома дітьми, а сімей з трьома і більше дітьми всього лише 5-6 відсотків. Тому у нас про всяк випадок при народженні третьої і наступних дітей сім’ю перевіряють на адекватність — а раптом і ви соціально небезпечні маргінали, як так можна стихійно розмножуватися?
На жаль, майже ніде зараз не йдеться про те, що в багатодітній сім’ї діти ростуть більш товариськими, відповідальними та пристосованими до життя. Чому ? Все просто, багатодітні сім’ї — це загадка для нас сьогодні. Не треба ходити далеко, достатньо подивитися навколо нас. Скільки ми знаємо знайомих багатодітних сімей? Саме багатодітних, тобто з п’ятьма-шістьма дітьми? Добре, якщо зможемо перерахувати такі сім’ї на пальцях однієї руки. Ми навіть уявити собі не можемо, як така сім’я може функціонувати, адже в нашому суспільстві все підлаштовано під маленьку сім’ю. Адже ще сто років тому великі сім’ї були нормою, багато нашиш бабусь і дідусів вийшли саме з таких сімей, причому з зручностей там були річка, пічка та свічка. Сьогодні ж у наших будинках холодильники дістають до стелі, в кожній кімнаті по комп’ютеру або телевізору, у дворах не вистачає місць для паркування автомобілів, але дітей в наших будинках не видно. А якщо і є один або двоє — їх все одно не видно, вони в інтернеті. У нас немає на них часу, адже ми посилено заробляємо, щоб прогодувати цих «спиногризів».
З відмовою від дітонародження тісно пов’яза і глобальна демографічна криза, яку можна легко описати в трьох словах — світ старіє і вимирає. Виняток становлять буквально кілька країн «третього світу». За прогнозами демографів, до середини XXI століття всюди в світі буде коефіцієнт народжуваності менше 2,1, тобто ні в одній країні не буде елементарного замінення поколінь. Справді, адже для того, щоб країна не вимирала, подружжя повинні народити як мінімум двох дітей — за кожного з батьків і ще третю дитини за бездітних або тих, які не створили сім’ю. Але такий народжуваності в більшості розвинених країн немає вже більше 40 років, а ефективність економіки в них підтримується за рахунок мігрантів.
Ця похмура картина вимирання нашої цивілізації є посиленням ривка технологічного прогресу, який, здавалося б, повинен служити нашому добру, полегшувати та спрощувати нам життя. Але тут ми стикаємося з дивним парадоксом: чим легше і комфортніше людям жити на землі, тим менше дітей вони хочуть народити. У найбагатших країнах найменше дітей і навпаки, чим бідніше та примітивніше суспільство, чим менш люди освіченіші — тим більше дітей у їхніх сім’ях.
Чому так відбувається?
Народити дитину — значить висловити свою абсолютна згоду з людиною. Якщо у мене з’явилася дитина, то тим самим я як би сказав: я народився, пізнав життя і переконався, що вона настільки хороша, що заслуговує повторення». Ці відомі слова чеського письменника Мілана Кундери дуже точно виражають суть та сенс народження дитини. Тільки той, хто бачить сенс у своєму житті, хто радіє тому, що живе — хоче, щоб це життя не зупинилося на ньому, хоче ним поділитися з іншими. Така людина не боїться вийти назустріч іншій людині, він відкритий на світ, що її оточує. Іншими словами можна сказати, що народження дитини є показником щастя.
І навпаки, якщо ми бачимо у навколишньому світі тільки негатив, якщо ми думаємо тільки про свої проблеми, якщо все нам заважає — про яке народження дитини може йти мова? Якщо ми постійно скаржимося, постійно чимось незадоволені, то навіщо нам діти? Така життєва позиція — прямий шлях до заперечення сенсу життя, до заперечення самого життя.
Результат цієї позиції добре видно навколо нас: Білорусія на п’ятому місці в світі по вживанню алкоголю, на четвертому місці по вчиненні самогубств, на другому місці по розлученням. Аборти за більш ніж 90 -річну практику стали елементом національної культури. Занадто багато говорить про те, що їм страшно пускати дітей у цей жорстокий світ в такий важкий час. Ми завжди готові знайти безліч причин для того, щоб більше не народжувати, а аргументи на те, щоб народити хоча б ще одного, для нас непереконливі, ми на них реагуємо з усмішкою — мовляв, нехай інші народжують.
Але давайте подивимося правді в вічі — ми просто глибоко нещасні, а наша відмова від народження дійтей- це показник глибини нашого нещастя. Причому ім’я нашого нещастя — егоїзм, невміння жити поруч з іншими людьми.
Нинішнє молоде покоління — це вже друге коло малодітних сімей. Той, хто сам виріс у маленькій родині — навряд чи захоче стати багатодітним батьком чи матір’ю, він не звик піклуватися про кого-небудь, тому що світ завжди крутився навколо нього. У Китаї, де протягом більше 30 років проводилася політика «одна сім’я — одна дитина» виник цілий феномен, який називається «маленькі імператори». Сім’ї з єдиною дитиною вкладали в нього всі свої сили і фінансові можливості. В результаті виросло ціле покоління егоцентричних «імператорів», які не вміють спілкуватися з іншими людьми, не вміють поступатися , відмовляти собі в чомусь.
Навколо нас величезна кількість наших, білоруських «маленьких імператорів», яких батьки упакували в усі можливі матеріальні блага, починаючи з квартири та автомобіля, закінчуючи вибором професєю та подружньою парою. Однодітні матері намагаються контролювати кожний рух своїх дітей, виливаючи на єдине чадо всю свою материнську любов, розраховану на десятьох дітей. Ці бідні матері ніяк не можуть зрозуміти, чому їх чадо не відповідає їм такою ж любов’ю. А все пояснюється просто, їх чадо звикло споживати любов, але не звикло її дарувати, адже навчитися жертовної любові можна тільки в контакті з ровесниками — братами і сестрами.
Тому сумний фінал відмови від народження дітей — глобальна самотність. Ось, він сучасний світ, який відмовився від Божої заповіді «плодіться та розмножуйтеся» — люди виявилися не потрібні один одному, замінивши живе спілкування телевізором та інтернетом. Як любити ближнього, якщо я не вмію любити нікого, крім себе? Як мені полюбити Бога, якщо я не вмію любити ближнього?
Інститут родини та подружнього життя