Життя Віченте Мелілло і його сім’ї — це воістину прекрасна історія!
Брати-близнюки, які отримують священницькі свячення в один день, сестри-близнючки, які разом складають обітниці, овдовілі дідусі, яких висвячують у присутності їхніх синів — теж священників… Цілі сім’ї, що стають богопосвяченими. Я думаю, що вже бачив усе, — аж до дня, коли на португальській версії Алетаї наткнувся на ще більш незвичайну історію: вдівця висвячує його власний син, який уже став єпископом. Ця подія, безсумнівно єдина у своєму роді — принаймні, в сучасній історії, — сталася півстоліття тому в Бразилії. Віченте Мелілло, італійський емігрант, мав уже 83 роки, коли прийняв священницькі свячення з рук власного сина — єпископа Аніґера Франсіско Марії Мелілло, у присутності сімох інших своїх дітей, 15 онуків та 8 правнуків! Вже сам по собі опис такої події вражає, але коли я ознайомився ближче з життям о.Віченте (Вінсента) до свячень, то побачив, що все складалося в такий хід подій, який просто мусив привести до такого завершення. Історія ця викладена в статті про урочистість прийняття священства, автор її — Клодіней Поллезел, історик із дієцезії Пірасікаба, де ординарієм був свого часу син отця Вінсента.
Історія успіху італійця-мігранта
Віченте Мелілло прибув разом із батьками з Італії до Кампінаса, міста на півдні Бразилії, у 1883 році, як йому було заледве три місяці. На початку професійного шляху він був журналістом і писав для місцевої преси. Саме в Кампінасі він одружився з Реґіною Морато, з якою мав одинадцятьох дітей; троє померли в дитинстві. Восьмеро дітей, які дожили до дорослого віку, обрали прерізні життєві стежки. Віченте де Пауло став доктором і професором, Санта стала поетесою, Реґіна-молодша писала прозу, Аута став філософом, Перола — істориком, Ірена працювала в соціальній опіці, Зулейка вступила до згромадження сестер-візиток, а Аніґер став другим ординарієм дієцезії Пірасікаба. Те, що діти Реґіни і Віченте займалися головно допомогою іншим — через викладання, лікування, соціальну опіку, священницьке і богопосвячене служіння, — не дивує, якщо взяти до уваги приклад, який їм дали батьки.
Життя, повне любові
Вінсент заснував і очолив Товариство милосердя ім.св.Вікентія де Поля у Кампінасі та в столиці штату, Сан Паулу, куди разом із сім’єю переблався близько 1920 року. Хоч на новому місці праці він став юристом, та більше його пам’ятають за діла милосердя. Окрім праці в Товаристві, 1931 року він заснував дім для людей похилого віку, сиріт і дітей з інвалідностями. Цей дім був збудований на ділянці, яку Вінсент сам купив. 1935 року Вінсент Мелілло заснував спільноту, що звалася Buçocaba. «Бусокаба» це просто назва річки, що протікає через Сан-Паулу, але витоки її — у національному парку Чіко Мендес, тобто це міський потік, але з чистого джерела. До цієї спільноти належали сотні людей похилого віку, селян, які разом працювали і одне одного підтримували, наскільки їм вистачало сили. Дещо пізніше Вінсент заклав бурсу для молоді з бідних сімей, яка хотіла навчатися в університетах своєї країни, однак не мала достатньо коштів на оплату пансіону. Запрошення до священства Оскільки для Вінсента було важливе не тільки матеріальне, але й духовне життя членів спільноти Бусокаба, він у 1960-х роках попросив митрополита Сан-Паулу, кардинала Анджело Россі, призначити священника, який міг би служити спільноті. Саме тоді кардинал відповів, що й сам Вінсент (який на той час уже був удівцем) міг би стати капеланом Бусокаби. Вінсент відповів: «Хочу». Беручи до уваги тісний зв’язок Вінсента з Церквою, його розуміння чернецтва і священства (як пам’ятаємо, старший син його названий ім’ям св.Вікентія де Поля, одна з доньок стала черницею, а молодший син — єпископом), а також його інтенсивне духовне життя та похилий вік, кардинал отримав дозвіл (диспенсацію) від Папи, який звільнив Вінсента від обов’язку навчання в семінарії. Ось так 1966 року, на свій 83 день народження, Вінсент Мелілло схилив коліна перед єпископом дієцезії — власним сином, приймаючи таїнство священства. Відтоді о.Вінсент був капеланом у Бусокабі, де щодня служив Святу Месу. Помер він через три роки, 3 жовтня 1969 року, і останні таїнства йому вділив його син-єпископ.
Сім’я: теплиця святості
Історія Вінсента Мелілло показує життя, присвячене головним чином служінню іншим. Інформація, що збереглася, небагато говорить про його дружину; однак із того, що відомо про їхніх дітей, це безсумнівно була непересічна жінка. Вона мала ім’я «Цариця» (Реґіна) на честь Матері Божої, Цариці небесної. Була матір’ю і дружиною чоловіків, що стали священниками. Одна деталь: ім’я сина-єпископа, оте дивне Аніґер, — це написане задом наперед ім’я «Реґіна». Це подружжя також присвячувало своїх дітей Богородиці, як, наприклад, робили батьки Малої Терезки. Нехай же Бог дасть зростати численним святим сім’ям, у яких батьки переказують своєму потомству віру до такої міри, що їхні діти спроможні ставати духовними батьками власних татусів і матусь, уділяючи їм святі таїнства!
Джерело: CREDO
